Провокація, гумор і дзеркало соцмереж: Рецензія на статтю Петра Антоненка «Давайте ходити голими»

Нова публікація (вона нижче, після рецензії) Петра Антоненка — це іронічний, але водночас дуже влучний соціокультурний зріз нашого сьогодення, де межа між приватним і публічним остаточно розмилася. Автор майстерно пов’язує класичну драматургію Бернарда Шоу із сучасними реаліями українського сегмента Фейсбуку, викриваючи нову хворобу цифровізованого суспільства — хронічне самолюбування.

Ключові аспекти тексту:

Літературний місток: Цитата з п'єси Шоу 1916 року задає тон усій статті. Вона доводить, що криза сором'язливості — проблема не нова, проте інтернет загострив її до максимуму.
Синдром «цифрового нарцисизму»: Через цитату своєї співрозмовниці автор точно діагностує метаморфозу соцмереж: із простору для спілкування вони перетворилися на ярмарок марнославства, де кожен прагне оголити якщо не тіло, то душу.
Іронія як зброя: Центральний сюжет із «безліфчиковим» маніфестом фейсбук-знайомої та радикально-жартівливим коментарем самого автора — це блискучий приклад того, як здоровий гумор і легкий гротеск здатні «приземлити» зайвий пафос інтернет-одкровень.

Полеміка та підтекст

Окремої уваги заслуговує згадка про дискусію в коментарях. Зіткнення автора з надто серйозним опонентом, який не розгледів сарказму про гігієну, підсвічує ще одну проблему сучасних медіаплатформ — дефіцит почуття гумору та прямолінійне сприйняття метафор. Проте реакція самої героїні допису (лайк замість бану) свідчить, що здорова самоіронія в суспільстві ще жива.

Головний меседж автора: Соцмережі перетворили легкі психологічні девіації — ексгібіціонізм та вуайєризм — на масове «хобі». Ми або виставляємо себе на показ, або залюбки підглядаємо за іншими.

Резюме

Стаття написана легкою, живою мовою, з характерним для автора тонким народним гумором (згадки про тітку та село додають тексту особливого колориту й щирості). Це не нудне моралізаторство, а тонкий фельєтон, який змушує читача посміхнутися і водночас задуматися: а чи не занадто ми «роздягаємося» перед екранами своїх смартфонів?

Отже, авторська стаття «Давайте ходити голими»

Так виголошує персонаж відомої п`єси Бернарда Шоу «Дім, де розбиваються серця». Ні, він не закликає до цього. Навпаки: журиться, що люди втрачають сором, стид. Зостається лише роздягтися і дефілювати отак в Лондоні по Площі Пікаділлі чи Гайд-парку.

Це було сказане, тобто написане геніальним драматургом ще у 1916 році. І навряд чи людство за ці понад 100 років стало більш цнотливим. Радше навпаки. В чому посприяли і засоби інформації, особливо ті, про які в часи Шоу й не чули. Насамперед, інтернет, і чи не найбільше – такий його сегмент, як Фейсбук.

Вчора я спілкувався у Фейсбуці (от є від нього і користь), приватно, в Месенджері, з однією цікавою, розумною знайомою, керівницею солідної установи. Ми говорили про те, що Фейсбук нині – це повна свобода слова і словоговоріння. Моя співрозмовниця написала наступне.

«Соціальні мережі і легкість доступу до самопрезентацій зробила усіх трохи божевільними – всі без кінця і без сором'язливості постять свої фотки. Це виглядає дико і схоже на відхилення, але всі настільки звикли, що вже і не помічають. В соцмережах люди побачили дзеркало і любуються самі собою. Звідти відвертий одяг і гіпермакіяж. У чоловіків такі ж збочення є».

Суща правда: що хочеш – те й пиши. Оголюйся, в прямому сенсі чи переносному.

І якраз сьогодні в стрічці Фейсбуку мені випливла ось яка публікація. Авторка ілюструвала її своїм фото. Симпатична жінка, гарно вбрана. Без «міні по саме нікуди і декольте до пупа», як казала колись в селі моя тітка. Але текст до фото – ого-го!

Авторка детально, смачно розповідає, що вже давно ходить без ліфчика. Навіть на роботі, де відсутність оного маскує строгим чорним костюмом. І закликає жінок, наводячи свої аргументи, теж ходити без ліфчиків.

Прогнозовано до тексту пішла цікава дискусія в коментарях. Написав коментарик і я, грішний. Ось цей.

«Труси теж носити не обов'язково. Муляють. У нас в селі жінки інколи їх не вдягали, влітку, на природі

А взагалі медицина, психологія давно вже кваліфікували два легенькі «відхилення». Ексгібіціонізм – настирливе бажання оголюватися перед іншими. Вуайєризм – настирливе бажання підглядати за оголеними. Обидва явища доволі поширені. Читачі прямо зараз можуть приміряти їх на себе. Підходить? А взагалі, може, авторка так само цікаво, захоплююче розкаже і про інший предмет свого туалету – про труси? Чого зупинятися? Народ чекає!»

На цей коментар я моментально отримав від одного серйозного читача таку критичну репліку: «иногда с возрастом приходит только маразм. Трусы это больше про гигиену – как можно этого не знать».

Маразм – це, очевидно, про мене. А мій вік легко «продасть» той же Фейсбук. Я не став навзаєм з`ясовувати вік цього, безумовно, серйозного і поважного опонента. А відписав йому так: «А я думав, труси для краси. Іноді з віком втрачається у читача почуття гумору».

Загалом же реакція на мій коментар була цілком позитивна. Вже біля десятка читачів поставили свої «лайки» схвалення. В тому числі, що цікаво, і сама авторка публікації. А я був подумав, що вона видалить мій коментар. На що, за правилами фейсбуку, має повне право і можливість, як власниця сторінки.

А названі мною «ексгібіціонізм» і «вуайєризм» – це, звісно ж, не психічні захворювання, навіть не розлади, хай і легенькі. Це таке собі «хобі». Правда, доволі поширене. Чи не так?

Автор тексту: Петро Антоненко