Історія української культури подібна до мозаїки, чимало коштовних фрагментів якої імперські жорна намагалися стерти на порох, а радянське забуття — поховати під товщею ідеологічного мулу. Проте правда має дивну здатність проростати крізь десятиліття й кордони. Свідченням цього є невтомна, майже детективна робота наукового колективу Національного заповідника «Гетьманська столиця». Вони крок за кроком повертають Україні імена її відданих синів та доньок, що десятиліттями залишалися незнаними для широкого загалу.
Серед цих віднайдених скарбів — постать Івана Сапуна (за іншими джерелами — Сакуна, ?–1956), який залишив у літературі виразний, щемливий слід під промовистим псевдонімом Іван Деснянський. Про це — у розповіді молодшої наукової співробітниці «Гетьманської столиці» Наталії Сердюк.
***
Від полтавських краєвидів до лондонських туманів
Доля Івана Деснянського — це класичний, але від того не менш драматичний шлях українського інтелігента першої половини ХХ століття. Народився він на Полтавщині, у затишній Карлівці. Формувався як педагог в Учительському інституті Полтави, згодом навчав дітей у Путивлі та в Нільській школі на рідній Полтавщині. Проте вихор Другої світової війни вирвав учителя з корінням із рідної землі й закинув далеко на Захід — до Великої Британії.
Опинившись у Лондоні, серед чужих вулиць та нерідної мови, Іван Деснянський не розчинився в еміграційному морі. Навпаки, саме там, у розлуці, на повну силу зазвучав його поетичний талант. Його серце пекла невимовна туга за Батьківщиною, яка знову опинилася в лещатах тоталітарної радянської імперії, та біль за втрачену незалежність. Проте з цієї туги народилися не сльози, а вивірена, гартована словом зброя.
Мазепа як державник: полеміка з європейськими класиками
Головним творчим і життєвим маніфестом поета в еміграції стало прагнення розбити криве дзеркало радянських та російських міфів, які десятиліттями таврували гетьмана Івана Мазепу як «зрадника». Деснянський прагнув повернути світові правду про козацьку державу.
Найвищим виявом цього прагнення стала його поема-трагедія «Мазепа, Батурин і Полтава», написана у повоєнні роки. Твір на 96 сторінок побачив світ у 1957 році в лондонській друкарні Mono Press Co. вже посмертно — українською та англійською мовами. Книгу видали «накладом автора» (за кошти, які письменник заповів перед смертю) та за щирої підтримки української громади Лондона.
Спираючись на сухі історичні хроніки Північної війни, Деснянський перетворив факти на високу трагедійну поезію. Він розгорнув перед читачем полотно подій 1708–1709 років: від повстання гетьмана до Батуринської різанини й фатальної Полтавської битви. Твір, що складається з Інтродукції, Прологу, Епілогу та тематичних розділів («Мазепа», «Кочубей», «Батурин», «Карло XII-й», «Король Шведський на Україні», «Полтава»), дихає глибоким історичним монументалізмом.
Цікаво, що на сторінках поеми Деснянський наважується на сміливу полеміку з самим Джорджем Байроном. У розділі «Мазепа (Козак)» він виправляє романтичну помилку британського класика про «прив’язаного до дикого коня пажа». Для Деснянського повернення Мазепи на Лівобережжя — це не випадковість, а вільний, свідомий і зрілий крок майбутнього лідера. Поет свідомо відкидає суто любовний, екзотичний образ Мазепи, який так обожнювала західноєвропейська література, і виводить на авансцену Мазепу-державника, патріота й трагічного лицаря України. Поруч із ним шведський король Карл XII постає як чесний союзник, а російський цар петро І — як уособлення жорстокого, засліпленого люттю ворога.
Батурин: форпост ідеї та попіл, що проростає квітами
У цьому поетичному космосі образ Батурина тримає на собі весь каркас української державницької ідеї. Це місто — не просто географічна точка, це серце республіки, її останній форпост. Описуючи страшну трагедію знищення козацької столиці військами Меншикова, Деснянський карбує рядки, що б’ють у набат крізь віки:
«Батурин у вогні палав, Дим сходив в далині просторій, Кат лютивсь і мечем долав Батурин, що заклав Баторій».
Та попри весь трагізм і попіл спаленої столиці, авторський погляд пробиває темряву непохитним, залізобетонним оптимізмом. Він знає: Батурин не помер, він просто чекає на свій час, сховавшись у генетичній пам'яті нації, щоб розквітнути знову:
«Встає Вкраїна в хуторах, В садах Батурин, мов перлина, Річ незабутню не стира, Прозора далечінь орлина».
Пророцтво, що звучить сьогодні
Сьогодні, коли Україна знову виборює свою свободу у протистоянні з тим самим віковічним ворогом, поетичне слово Івана Деснянського звучить не як відлуння минулого, а як пряме пророцтво й безкомпромісний заклик до дії для всіх нас — ідейних нащадків великого гетьмана:
«Встане Вкраїна закута, Встане напевно у чині, Зірве Московськії пута, Не панувати причині!»
Іван Сапун (Деснянський) спалахнув яскравою зіркою на небосхилі нашої еміграційної літератури другої половини ХХ століття. Його унікальний погляд, пристрасне слово та непохитна віра в українську правду сьогодні повертаються додому — туди, де над сивою Десною знову гордо височіє відроджений, вільний Батурин.
Наталія Сердюк, молодша наукова співробітниця Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»
