Живе світло материнського тепла: «Порадниця свята»

Живе світло материнського тепла: шлях до нової інтерпретації пісні «Порадниця свята»

Пісня «Порадниця свята» вже має свою творчу історію та сформоване коло слухачів. Первісне музичне втілення твору народилося завдяки композитору і виконавцю Петру Лойтру. Літературну основу склав поетичний дует — чернігівський письменник Сергій Дзюба та поет із Кіровоградщини Григорій Ліщенюк. Згодом твір здобув нове звучання у співпраці з київським композитором Борисом Раденком, чия мелодія розкрила інші грані поетичного слова. У цій редакції пісня набула особливої популярності у виконанні народного артиста України, соліста Національного академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України Леоніда Сандуленка.

Однак у попередніх інтерпретаціях простежується певна емоційна домінанта: творам притаманна журлива манера, тоннаж ностальгічної туги за рідною людиною, що асоціюється з вічним болем втрати. Але виникає природне запитання: чи прагне мати, дивлячись на дитину, бачити її вічно знедоленою та сумною у своєму горі? У тексті твору є ключовий рядок, що руйнує цей стереотип: «…матінка всміхається привітно так – і з нею легше жити на землі». Материнське серце прагне світла, добра і радості для своїх дітей, так само як і діти бажають матерям щастя. Тому нова музична інтерпретація цього вірша відходить від надмірної скорботи, пропонуючи слухачам світлий, життєствердний погляд на вічний зв’язок поколінь.

Мелодія вдячності, в якій немає місця сльозам самотності

Образ матері в українській поезії — це завжди невичерпне джерело сакрального трепету. Проте Сергієві Дзюбі та Григорію Ліщенюку вдалося уникнути заімлених штампів та надривного пафосу. Їхня «Порадниця свята» дихає не гучним жалем, а тихим, майже камерним затишком літнього вечора, де пахне м’ятою, квітами й старою вишнею біля хати.

Уже перші рядки твору створюють неповторну сенсорну атмосферу: світ навколо ніби загортається в теплу хустку завдяки присутності найріднішої людини. Поети не нагнітають трагізму, хоча й не оминають життєвої правди — «всього зазнала за багато літ», і «не раз на самоті ти плакала». Проте головним акцентом стає не страждання, а незбагненна світла енергія материнської усмішки. Це надзвичайно важливий психологічний і художній злам. Ми часто звикли сприймати тему матері через призму пізнього розкаяння та гірких сліз на могилі. Автори ж пропонують інший вимір — живе спілкування тут і тепер, доторк до натруджених рук, ранкове сонце у вікні та чисту вдячність за життя.

Рядок «Згадалося, як з вишнею балакала; не заздрила, любила цілий світ!» заслуговує на окрему увагу. У ньому розкривається душа української жінки-матері — простої, але духовно величної, здатної вести діалог із природою, вільної від заздрості, всеохопної у своїй любові. Ця деталізація робить поезію живою, опуклою, позбавленою штучної патетики.

Нове прочитання вірша, вільне від надмірної жалоби, повертає твору його первинну місію — бути оберегом. Адже справжня материнська любов не вчить плакати за минулим, вона дарує крила для теперішнього. І коли ліричний герой наприкінці торкається вустами маминих рук та щік, це звучить не як прощання, а як гімн незнищенності роду, як земний уклін тому світлу, що тримає цей світ на своїх плечах.

Аналізував поетично-музичний твір Сергій Вітер