Коли ми дивимося на Десну, то найчастіше бачимо гладь води, піщані береги, човни, зелені луки й синю далечінь. Але за цим мальовничим краєвидом прихована значно більша історія. Десна — це не просто річка, а ціла природна система, яка протягом століть визначала спосіб життя людей, їхнє господарство, ремесла і навіть щоденні маршрути.
Річковий промисел: човни, ятери та секрети старого Мезина
Для жителів Подесення Десна здавна була невичерпним джерелом їжі, а рибальство — справжнім мистецтвом і життєвою необхідністю. Археологічні знахідки — грузила, гачки та знаряддя, які нині зберігаються в Мезинському музеї, — нагадують про тисячолітню давність цього промислу.
У ХІХ — на початку ХХ століття рибальство в Мезині стало головним заняттям для значної частини населення. Практично в кожному подвір’ї обов’язково був човен, адже основні риболовні угіддя ховалися на лівому березі, де лежали багаті на рибу заплавні озера та стариці. За спогадами старожилів, у ті часи в них буквально «аж кишіло».
Ця справа об’єднувала всю родину:
- Діти вже у 5–7 років впевнено керували човном і володіли простими прийомами лову.
- Жінки допомагали лагодити сіті, обробляти та продавати здобич.
Місцеві рибалки використовували унікальні знаряддя, виготовлені власними руками чи за допомогою сільських ковалів:
- Ості — ковані дво-, три- та багатозубі списи, якими полювали на велику рибу вночі при штучному світлі чи навіть з-під льоду.
- Ятери та «лозянки» — пастки, майстерно скручені з вербової лози.
- Бредні із центральною частиною («кульмачем») та дерев’яними волокушами («крилами»).
Дорога крізь століття: пороми та деснянська логістика
Річка давала не лише їжу, а й служила головною транспортною артерією. Нею перевозили людей, важкі вантажі, а в повоєнні роки — сплавляли ліс і транспортували крейду з мальовничих правобережних круч.
Особливим символом придеснянського життя незмінно залишається пором. Колись на Десні діяло понад 20 поромних переправ, а в межах Мезинського парку — чотири. Для багатьох сіл пором і досі виконує роль мосту, що єднає два береги. Навіть традиційне сіно з лівобережних луків колись і сьогодні переправляють через річку на поромах, поєднуючи минуле з сучасністю.
Великий сінокіс: коли працювало ціле село
Десна формує величний заплавний простір, де лівобережні луки століттями використовувалися як сіножаті та пасовища. Особливого розмаху ця справа набула за часів колгоспів, коли в розпал літа на луки вирушали цілі бригади.
Розподіл праці був налагоджений до дрібниць: чоловіки косили, жінки та школярі сушили й стогували траву. Дехто навіть ночував під відкритим небом, щоб із першими променями сонця знову взятися до роботи. Розмах робіт вражає: один косар за день проходив дві «ручки», кожна з яких сягала двох кілометрів.
Сухе сіно складали у величезні стоги, основою для яких слугував міцний «аденок» із верболозу. А взимку, коли скута морозом Десна вкривалася кригою, збудовані стоги перевозили до ферм на санях, запряжених парами коней. Сінокіс був не просто важкою працею, а справжнім соціальним ритуалом, що згуртовував усе село.
Зелене золото: верба, лозоплетіння та «мезинська плетюха»
Природа щедро наділила заплаву Десни вербами. Тільки на території Мезинського НПП росте 15 видів роду Salix (серед них біла, ламка, козяча, прутовидна та пурпурова). Ці рослини не лише укріплюють береги, стримують ерозію та очищають воду, а й стали основою для унікального ремесла.
Лозоплетіння на Чернігово-Сіверському Подесенні розквітло ще у ХІХ столітті. Майстри не просто збирали гілля — вони точно знали, коли здійснювати заготівлю, яка лоза має потрібну еластичність і як її обробити. З гнучкого матеріалу створювали все: від кошиків і меблів до господарського реманенту та огорож.
Яскравим прикладом збереження традицій є робота місцевого майстра Михайла Петровича Кулика, який присвятив лозоплетінню понад пів століття. Його фірмова «мезинська плетюха» — овальний кошик особливої конструкції — розроблена так, щоб виріб можна було легко ремонтувати, продовжуючи його життя на довгі роки.
***
Сьогодні світ навколо Десни стрімко змінюється. Зміна гідрологічного режиму, скорочення площі заплавних озер та зменшення антропогенного навантаження трансформують екосистему та традиційне господарство. Водночас у минуле відходять і носії давніх ремесел, а разом із ними — унікальні знання про річку.
У День Десни найкращим способом вшанувати річку буде не лише милування її краєвидами, а й усвідомлення простої істини: Десна — це життєдайне серце Чернігівщини, яке століттями формувало ідентичність людей, що живуть на її берегах.
Едуард Пилипенко, фахівець Мезинського національного природного парку
Фотоколажі автора.
Світлини Миколи Тищенка
