Торік Сеньківка мала б гучно й урочисто відзначити поважний ювілей — чотирьохсотріччя з часу першої писемної згадки. Утім, життя тут вирувало задовго до того, як з’явилися перші грамоти й хроніки. Місцеві перекази й досі зберігають пам’ять про засновника поселення — вправного коваля Сенька, чиє ім’я й дарувало назву цьому краю.
Про давнє коріння Сеньківки гучно промовляє й сама земля. Ще у 1980-х роках науковці, зокрема археолог Олександр Шекун, обстежили та занесли до реєстрів унікальні пам’ятки — поселення доби раннього заліза та давньоруський курганний могильник X–XII століть. Збережені тут язичницькі та ранньохристиянські поховання свідчать: люди жили, господарювали й молилися на цих пагорбах ще на початку минулого тисячоліття. Тож насправді вік Сеньківки сягає понад тисячу років.
Але село вбили. Вбили ті самі «сусіди», з якими Сеньківка межувала так близько, що місцевий півень співав одразу на три держави. Переживши криваві революції, примусову колективізацію, Голодомор та пекло Другої світової, село не вистояло проти сучасної російської навали. Сьогодні замість квітучих садиб тут чорніють згарища й попелища. Жодної вцілілої будівлі, жодного живого подиху. Ворожі снаряди не оминули навіть сільський цвинтар — мовби окупанти прагнуть знищити й мертвих свідків своїх злочинів проти людяності.
Розривається серце у сеньківців, яких жорстоко вирвали з рідного гнізда. Болить коріння роду, що віками вростало в цю землю. З болем і ніжністю вони згадують свою Сеньківку — усміхнену, співучу, заквітчану, справжній тихий рай на землі. Цей біль розливається країною від серця до серця, а рідне село щоніч повертається до своїх господарів — у тихих спогадах, тужливих думках та щирих віршованих рядках.
СЕНЬКІВЦЯМ
