Кілька хвилин невідомості між дзвінками до рідних стали справжнім випробуванням. Історія чернігівця про страх, біль і цінність кожної миті життя під час війни.
Сьогодні я пережив кілька хвилин, які не побажаю пережити нікому. Ніколи.
Телефонує мама. Вона плаче. Крізь сльози, голосом, який я, мабуть, запам’ятаю на все життя, каже: «Максиме, приліт по квартирі…»
У цю секунду в мене все обірвалося.
Я буквально кілька хвилин тому виїхав із дому. Просто поїхав забрати павербанк. Звичайна побутова справа. Звичайний день, який за одну мить перетворився на жах.
Перша думка — дружина. Діти. Вони ж удома…
Набираю дружину. Не відповідає. Ще секунда. Ще одна.
Серце калатає так, що, здається, зараз вистрибне з грудей. Руки тремтять. Мене кидає в холод. У голові найстрашніші картини, які навіть не хочу описувати.
Боже, тільки б вони були живі. Тільки б узяли слухавку. Тільки б почути їхні голоси…
Телефоную вдруге. Бере слухавку.
— З вами все добре?!
— Так, з нами все добре. Це не наш будинок…
І я ніби знову починаю дихати. Але лише на мить.
Телефоную мамі. Кажу, що з дружиною і дітьми все добре, що це не наш будинок. А мама продовжує плакати й говорить: «Максиме, це там, у центрі… Там, де твоя тітка…»
І знову все обривається.
Бо це не десь далеко. Не просто чергова страшна новина, яку бачиш у телефоні. Не абстрактна адреса у зведенні.
Це поруч. Це рідні люди. Це місця, які ти знаєш усе життя. Це твоє місто. Це твоя сім’я.
І найстрашніше — це вже не вперше.
Не вперше російський терор приносить у нашу родину страх, сльози й біль. Не вперше ми змушені телефонувати одне одному не для того, щоб запитати, як минув день, а щоб поставити найстрашніше запитання: «Ти живий? Усі живі?»
Сьогодні було нестерпно боляче дивитися на людей, яких торкнулася ця трагедія. Дивитися на чоловіка (побачив відео ввечері) й усвідомлювати, що за кожним таким ударом — чиєсь зруйноване життя, чиясь родина, чиєсь горе, яке вже нічим не виправити.
У такі миті розумієш, наскільки крихке наше життя.
Ти можеш вийти з дому на п’ять хвилин. Поїхати по павербанк. У магазин. У справах. Пообіцяти дітям, що скоро повернешся.
І не знати, чи буде куди повертатися. Чи зможеш ще раз обійняти найдорожчих. Чи почуєш голос людини, яку любиш.
Я не знаю, як передати словами цей страх. Страх батька за своїх дітей. Страх чоловіка за дружину. Страх сина за маму. Страх за кожного, кого любиш.
І водночас — страшний біль за тих, кому сьогодні не відповіли на телефонний дзвінок. За тих, хто досі чекає звістки. За тих, чиє життя розділилося на «до» і «після».
Я пишу ці рядки, і в мене досі тремтять руки. Бо сьогодні я знову відчув, наскільки близько смерть. Наскільки мало іноді відділяє нас від непоправного.
Ми навчилися жити під сиренами. Працювати після вибухів. Усміхатися дітям, навіть коли самим страшно. Будувати плани на завтра, хоча ніхто не може гарантувати навіть наступної години.
Але ми не повинні звикати до того, що наших рідних і близьких можуть убити у власних домівках. Не повинні звикати до материнських сліз. Не повинні звикати до дзвінків, після яких холоне кров. Не повинні звикати до чужого горя, бо одного дня воно може постукати й у наші двері.
Сьогодні я особливо сильно хочу обійняти дружину. Пригорнути дітей. Подзвонити мамі. Почути голоси всіх близьких. І просто знати, що вони живі.
Господи, скільки ще болю має витримати наше місто? Скільки ще сліз мають виплакати наші матері? Скільки ще дітей мають боятися засинати у власних ліжках?
Прошу вас, моліться за всіх, кого сьогодні торкнулася ця трагедія. За постраждалих. За їхні родини. За кожного, хто зараз бореться за життя. За всіх нас.
І я дуже прошу кожного, хто читає ці рядки: бережіть себе. Бережіть своїх дітей, своїх батьків, своїх коханих.
Не відкладайте обійми на завтра. Не забувайте говорити, як сильно любите. Телефонуйте рідним. Будьте поруч.
Ми маємо вижити. Чуєте? Ми всі маємо вижити.
Маємо дочекатися того дня, коли дзвінок від мами означатиме просто: «Сину, як справи?», а не страшні слова крізь сльози. Коли наші діти перестануть боятися вибухів. Коли ми зможемо просто жити. Без цього щоденного страху втратити все.
Чернігове, рідний мій, скільки ж тобі ще доведеться пережити…
Боляче. Нестерпно боляче.
Обіймаю кожного, хто сьогодні переживає цей жах.
Бережіть себе. Будь ласка. Живіть.
Максим Богомаз, Чернігів
