4 травня для багатодітної родини Хлебан із прикордонного села Автуничі мало стати звичайним весняним днем, сповненим звичних селянських клопотів. Чоловік із дружиною якраз закінчили садити картоплю та поралися біля худоби, коли у їхній затишний побут прицільно влучив «руський мир». Російський FPV-дрон ударив просто в дах дерев’яного будинку, де перебували діти. За лічені хвилини хата спалахнула, мов свічка, а повторний цинічний удар ворога поранив односельців, які кинулися на допомогу. Про пережите пекло, дивовижне спасіння та новий старт із чистого аркуша — в інтерв'ю з господаркою дому Вікторією Хлебан.
– Ми з чоловіком того дня садили картоплю, а увечері порались по господарству. Я якраз зайшла в сарай і сіла доїти корову, – каже господиня, 45-річна Вікторія Хлебан. – Раптом чую: свист і потім сильний вибух. І Валера, наш найменший, який грався на вулиці, перелякано кричить: «Наша хата горить!». Я вибігла і кинулась у будинок, на даху якого стрімко розгорався вогонь. Дві доньки були там. Я встигла схопити сумку з документами, яка була біля вхідних дверей, і що змогла в купи випраного одягу, яку ще не встигла розкласти по місцях. Вибігли доньки і я. Позбігалися сусіди, односельці, носили воду відрами. Чоловіки намагалися загасити полум’я. І пожежники швидко приїхали. Але росіяни зробили повторний скид. Люди отримали поранення. А будинок вигорів. Самі чорні стіни залишились…
Вікторія працювала завідуючою сільським будинком культури. Її чоловік Микола – обробляв землю, якої родина мала чимало. Тільки біля садиби 25 соток, а ще ж є наділи в інших місцях. Мали свій трактор, тримали корову і теличку, свиней, кроликів – родина ж бо велика. Подружжя виховує чотирьох дітей. Найстаршій Діані 17 років. Вона навчається на перукаря у Чернігові, але якраз у ті дні була вдома, на практиці. Тетянці 16 років, Ангеліні – 10, а найменший Валера – першокласник.– Цей будинок у селі ми купили у 2006 році, – розповідає Вікторія. – Рік його облаштовували, а у 2007 перейшли від батьків уже в своє, власне житло. Провели газ, зробили свердловину з насосною станцією, підключили пральну машинку – побут був облаштований, затишний. А тепер нема нічого… Тільки діти і документи… Дякую Богу, що всі живі залишились…
Росіяни не вперше піддають Автуничі жорстокому терору. Були «прильоти» у минулому році, а цьогоріч якраз перед Радоницею, каже Вікторія, було влучання в автівку приватного підприємця з Городні, який привіз у село продавати добриво. Чоловік отримав поранення.
– Постраждав від цьогорічних обстрілів і наш односелець Григорій Мисник, – розповідає жінка. – У квітні у нього російські дрони розбили мікроавтобус і автомобіль. А того ж дня, що й у нашу хату прилетіло, спочатку по обіді FPV-дрон влучив у обійстя місцевого підприємця Сергія Мельника. Знівечено техніку – легковий автомобіль і трактор. А до нас прилетіло, як вже сутеніти почало.
Микола Хлебан якраз загоняв трактор після польових робіт. Вікторія пішла до корови. Таня і Ангеліна були в будинку. А Валера грався на вулиці. Від влучання дрону одразу з горища повалив сильний дим. Старша донька подружжя Діана якраз була в хліві, допомагала батькам поратися по господарству. Тільки відкрила двері, щоб вийти звідти — побачила, що над самою хатою висить дрон. Вона тихенько відійшла назад, а двері у хлів самі закрились, ніби захищаючи дитину від біди, що нависла над обійстям. Люди поприбігали на допомогу. «Документи, документи бери!» – підказували односельці Вікторії, допомагаючи рятувати будинок.
– Я дужа вдячна всім людям, які були в той час поруч і робили кожен що міг, – каже Вікторія. – Якби не вони… І сарай поруч, і газ же міг вибухнути, бо в нас форсунка у грубі в кімнаті вмонтована. Поливали редуктор водою. Хлопці всі ризикували, у чоловіка мого опіки на руках. Пожежники швидко приїхали – хвилин за 20, мабуть. Але хата дерев’яна, палала, мов свічка. А водойми поруч нема, пожежникам доводилось по воду в Старосілля їздити. Притушать вогонь, поки по воду з’їздять – воно знову розгориться. Люди відрами воду носили, але ж хіба ти ними стихію приборкаєш.
Другий прильот у будинок відбувся коли вже працювали рятувальники разом з місцевими чоловіками, які кинулись допомагати.– Вже темно було. Люди кричать: «Знову летить! Ховайтеся!» Наш односелець Володимир Мисник якраз на даху був, він допомагав пожежникам. Всі йому: «Володю, тікай!» А його вибуховою хвилею з даху скинуло, уламками поранило. Олександр Реуцький, який боровся з полум’ям, теж поранення уламками отримав. Володя й у реанімацію потрапив. Я не знаю як їм дякувати за все. Молимось за їхнє здоров’я. А ті собаки російські щоб попропадали всі до одного. Не мають права на життя такі потвори, що мирних людей убивають, – плаче жінка.
Родина на певний час знайшла прихисток у родичів: діти у бабусі з дідусем, а Микола з Вікторією – у родини Миколиного брата.
– Треба ж було хоч щось зберегти, що вціліло з господарства. – каже Вікторія. – Корову й теличку врятували, їх вчасно з сараю вигнали. Квочку з курчатами я по всьому двору й городу збирала. А Валерка так за кроликом, який вискочив і побіг, сумував, плакав. Кролик повернувся. Додому. А нам нікуди… У наступні дні знову були обстріли села. П’ять прильотів FPV-дронів. Двічі знову до господарства Сергія Мельника прилітало. Прикордоння взагалі не замовкає – тільки й чуємо вибухи. Тоді мені Микола й каже: «Віко, якби ми з тобою самі були, то, може б, і залишилися. Але дітей треба вивозити»
Міська рада надала багатодітній родині у користування будинок у Пекурівці, в якому раніше жила жінка з Сеньківки. Вона вже отримала від держави кошти за втрачене житло і купила собі будинок.– Тут є шафа, стіл, газова плита. Ми протопили – тепленько, – каже Вікторія. – Моя керівниця, начальниця відділу культури, молоді та спорту Олена Яцкова допомогла і як керівник, і як депутат, і як волонтер. Для дітей надала ліжка, які можна зробити двоярусними, а для нас віддала свій матрац, дала кастрюлі. Навіть віник купила привезла. Бо ми, як їхали сюди, зайшли у магазин, купили кожному по ложці, чашці, тарілці… З меблів же та посуду нічого не вціліло. Ангелінка свій телефон схопила й з ним вибігла, два інших дитячих згоріло… А їм же вчитися треба… Я не скаржуся – це просто думки вслух. Головне – що живими нас Бог залишив, що діти усі цілі. Доземний уклін нашим односельцям, які собою ризикували, боровшись з полум’ям. Вогнеборцям теж велика вдячність, що опреативно приїхали й локалізували вогонь, не давши йому розповсюдитись по селу.
Документи на будинок у родини впорядковані, тож компенсацію за домівку отримають і зможуть придбати собі нове житло. Речі, каже Вікторія, теж справа наживна. Тим більше, люди активно співчувають, реагують на чужу біду і діляться хто чим може. А от якою мірою виміряти зруйноване життя, перекреслене все те, чим жив і що любив, позбавлення можливості жити у рідній оселі? Росія повинна заплатити за все: за біль і жах, за вогонь, що спалює душу, за дитячі сльози й поневіряння людей, які ніколи не хотіли війни і просто мріяли жити щасливо на батьківській з діда-прадіда землі.
Спілкувалась Світлана Томаш.
Новини Городнянщини
