Бути підприємцем — це не лише про бізнес. Це про характер, уміння тримати удар долі та залишатися людиною за будь-яких обставин. Саме такою є родина Лепехо із Городні — Тетяни та Василя. Їхній спільний життєвий і трудовий шлях довжиною в кілька десятиліть — це історія про те, як попри закриття підприємств, невиплати зарплат і навіть війну, можна не просто вистояти, а й стати надійною опорою для інших.
Подружжя Василя та Тетяни у Городні знають як успішних підприємців, але дався цей шлях їм непросто, бо починали вони свої трудові будні зовсім у іншій сфері. За радянських часів і до початку 1990-их вони обоє працювали на місцевому телезаводі «Агат». Василь був водієм, часто їздив у відрядження, Тетяна ж спочатку трудилася у цеху, а згодом стала працювати економісткою. Коли Городнянський «Агат» збанкрутував, Василь і Тетяна удвох перейшли працювати на комбікормовий завод: він сів за кермо, а вона пішла працювати в бухгалтерію. Однак період кінця 1990-их знову видався для родини надважким. Тетяна згадує його з особливими емоціями, адже саме тоді їхня старша донька закінчила школу та вступила до Чернігівського економічного інституту. Навчати дитину було необхідно, а завод місяцями не виплачував заробітну плату.
– Нам не платили взагалі нічого, — згадує жінка. — Рятувало підсобне господарство від заводу у Травневому. Там тримали корів, робили масло, молоко. Оце нам і видавали в рахунок зарплати. Грошей не було взагалі.
Щоб зібрати доньці сумку на навчання та дати бодай якусь копійку в дорогу, Василь та Тетяна на вихідних їздили на Гомельщину. Торгували всім, що мали: олією, вирощеними на власному городі овочами, вишнями та черешнями. Завдяки цій титанічній праці батьків доньку вдалося вивчити. Коли дівчина закінчила інститут, вона хотіла залишитися працювати у Чернігові. Але батьки розуміли: винаймати житло та шукати роботу молодій спеціалістці в ті часи було не під силу. Тоді разом прийняли рішення — шукати роботу і собі, і доньці у Городні, аби бути разом, бо так було легше вижити.
Почалися перші кроки в підприємництві. Спочатку працювали за патентом, щомісяця сплачуючи податки. Згодом донька теж знайшла роботу: влаштувалася працювати в податкову службу. Бізнес подружжя розвивало поступово, з абсолютного нуля, починаючи з найменшого — з дрібної торгівлі «з рук». Великих грошей для старту не було, кредитів родина принципово не брала. Купували трохи товару, продавали, а виручені кошти знову пускали в обіг. Паралельно тримали велике господарство: свиней, курей, качок, кролів, бройлерів — комбікормовий завод допомагав із кормами по пільговій ціні для своїх працівників. Це відчутно допомагало.
Тетяна оформила підприємництво, а у 2004 році і Василь став на облік у центрі зайнятості, захистив власний бізнес-проєкт, отримав одноразову допомогу на відкриття справи та офіційно зареєструвався як підприємець. Завдяки отриманим коштам бізнес розширився: родина придбала спочатку першу машину для привозу товару, а згодом — і більшу, вантажну. Так у Городні з’явився їхній власний торговий кіоск на ринку.
Найважчим випробуванням для них, як і для всієї Городнянщини, став лютий 2022 року. Окупація застала Тетяну та Василя на робочому місці.
– Навіть згадувати важко, як тисячними колонами ті ворожі танки та БТРи сунулися Городнею, – згадує Тетяна. – Ми два чи три тижні взагалі не виходили на базар. Люди стояли в чергах, ховалися при наближенні колон. Ми жили біля колишнього військового містечка, у магазин навіть було страшно вийти. Добре, що мали свої запаси їжі, консервацію. Коли не було світла, тушкували м’ясо в автоклавах, ділилися із сусідськими дітками та їхніми мамами.
Люди з уст в уста переповідали про випадки, коли окупанти обшукували перехожих, перевіряли телефони, погрожували автоматами. Тетяна згадує, як доводилося ховати техніку та молитися, аби ворог просто пройшов повз. Коли окупаційні війська покинули Чернігівщину, місто почало потроху повертатися до життя. Організували об’їзну дорогу до Чернігова, і Василь знову поїхав за товаром. Родина відкрила кіоск, аби забезпечити городян найнеобхіднішим.
Сьогодні бізнес Тетяни та Василя Лепехо нерозривно пов’язаний із волонтерством. Уже чотири роки вони активно допомагають українським військовим. Співпрацюючи з місцевим волонтером, який регулярно їздить на Харківський напрямок, родина Лепехо збирає та готує допомогу для наших хлопців. Сваха Тетяни плете маскувальні сітки, а сама Тетяна разом із доньками та онуками (у Тетяни та Василя дві дорослі онучки) готує для бійців домашні смаколики.
– Хлопці на передовій найбільше просять домашнього, — посміхається жінка. — Кажуть: “Тьотю Таню, привезіть квашеної капусти та домашніх пиріжків із картоплею та грибами!” Оце ми сідаємо всі разом, смажимо, печемо величезні порції. Передаємо консервацію, сало, м’ясо. Хлопці приїздять, дякують, а ми тішимося, що можемо хоч трохи зігріти їх домашнім теплом.
Окрім цього, родина передає на фронт свіжі овочі, фрукти та фірмовий гострий перець чилі з часником, який Тетяна маринує за особливим рецептом — військові його просто обожнюють. Попри те, що з настанням холодів підприємці тимчасово закривали кіоск через замерзання товару та високу вартість оренди землі, волонтерську роботу вони не припиняли ані на мить.
– Напевне, не тільки нам життя дало зрозуміти, що найважче випробування – то війна, – кажуть Тетяна з Василем. – Недаремно ж старші покоління, якім військове лихоліття випадало на долю, завжди казало: «Аби тільки війни не було». Наскільки тепер ми це відчули на собі. Єдине, чого сьогодні прагнемо, про що мріємо – це закінчення війни. Тому й прагнемо допомогти нашим хлопчикам, підтримати їх. Так чекаємо того дня, коли вийдемо на своє робоче місце, а довкола – тиша, мир і спокій.
І поки цей день не настав, Тетяна й Василь продовжують робити те, що вміють найкраще: працювати, триматися разом і ділитися з тими, кому нині найважче. Бо велика перемога складається не лише з подвигів на передовій, а й із тисяч маленьких добрих справ, у яких живуть любов до людей і віра в мирне завтра.
Сніжана Гапоненко.
На знімку: Василь і Тетяна Лепехи на своєму щоденному робочому посту
Новини Городнянщини
