Небо вицвіло від безжального липневого сонця, перетворившись на суцільне блідо-блакитне полотно. У таку пору здається, що навіть повітря стає густим і ледь помітно тремтить над горизонтом. Безкрайній луг притих — трава, обпалена спекою, схилилася до самої землі, чекаючи на вечірню прохолоду.
Рятунок лише тут, у тихій заплаві річки.
Череда корів повільно, одна за одною, зайшла у воду. Вони стоять нерухомо, занурившись по самі боки, наче живі острівці серед темної гладі. Вода навколо них ліниво колишеться, відбиваючи сонячні бліки, які грають на мокрих спинах чорно-рябих та рудих корів.
Чути лише мірне, заспокійливе хлюпання. Час від часу якась із них важко зітхне, хитне головою з важкими рогами чи ліниво змахне хвостом, проганяючи настирливих мух. Вода дарує омріяну прохолоду, і цей спокій передається всьому навколо. Навіть поодинокі корови, що залишилися на березі біля самої крайки води, не поспішають — вони завмерли в солодкій полудневій млості, насолоджуючись миттю абсолютного спокою.
Текст: Сергій Вітер
