Між рейками та платформою коливалося вологе, трохи потерте листопадом повітря. Електричка з Києва зітхнула гальмами, випустила хмару пари й завмерла біля ніжинського перону. З вагона — поважно, неквапливо, ніби господар цього маршруту — ступив пес.
Його звуть Джеккі.
Він не просто мандрівник, він — справжній колійний філософ із Броварів. Його родинний дім — невеликий клаптик бруківки біля магазину «Фора», що на зупинці «Автошкола». Там його знають усі. Хтось винесе шматочок ковбаси, хтось погладить між вухами, хтось просто привітається, як із давнім сусідом. Його там справді люблять.
Але вулична любов — як тепле покривало, з-під якого все одно пробивається протяг.
Джеккі самостійно сідає в маршрутку до столиці, пересідає на електрички, розглядає миготливі пейзажі за вікном і повертається назад. Всі ці мандри — це не бешкет і не шукання пригод. Це великий, розпачливий пошук. Пес просто шукає Людину. З великої літери. Ті самі єдині руки, які ввечері зачинять за ним двері справжнього дому й скажуть: «Все, малий, ти вже приїхав. Більше нікуди бігти не треба».
Були пости у фейсбуці, були оголошення, шукали родину… Але поки що все марно. Джеккі знову дивиться на колеса вагонів, що відбивають чіткий ритм його самотності.
Він неймовірний пес. Ті, хто бачив його розумні, глибокі очі, розуміють: у них прихований увесь біль світлого серця, яке досі не втратило надії.
Історію продовжуватиме життя. А ми просто віримо у силу репосту, у тепло людських долонь і в те, що черговий рейс Джеккі нарешті стане для нього останнім — рейсом додому.
Сергій Вітер, за мотивами розповіді Олександра Чеплієвського
067 281 3829 Олександр Чеплієвський
