Поетичний доробок чернігівського майстра слова Миколи Будлянського вирізняється широкою палітрою тем і настроїв, проте чи не найпалкіше його серце відгукується на одвічні мотиви — неповторну красу сільського буття, теплий подих рідної землі та світло великого, незгасного кохання. Цей його поетичний твір, який вже став піснею, і з яким ми зараз пропонуємо читачам та слухачам ознайомитися (якщо хтось ще не читав цього вірша) — це тонкий ліричний етюд-спогад, де реальність переплітається з кришталевим дитинством.
Цей твір огортає читача м’яким, майже фізично відчутним теплом. Із перших рядків автор відчиняє двері у світ, де час зупинився, а найтепліші куточки пам’яті оживають завдяки живим, зримим образам: широкій призьбі, розкішному бузку та фігурі молодої, немов ранкова зорість, матері.
Микола Будлянський майстерно використовує дитячу оптику сприйняття світу. Соняшниковий кінь, якого запрягає малий ліричний герой, — це не просто іграшка, а символ дитячої безмежної віри у власні сили, готовність об’їхати увесь білий світ і водночас нездоланний потяг повернутися до рідного порога. Цей мотив дороги та дому проходить червоною ниткою через увесь твір.
Особливо зворушливою є метафора дорослішання, вплетене у природний цикл життя. Маленькі ластів’ята, які вчаться літати під пильним і лагідним поглядом матері, дзеркально відображають самого героя та всіх нас, хто колись випурхнув із батьківського та материнського гнізда у велике життя. Вони тривожні, ще не знають втрат і жалів, але вже відчувають поклик висоти.
Завдяки майстерному діалогу з мамою, поет підносить побутову деталь до рівня філософського символу. Запитання «А як же хата? Їй би крила» і відповідь крізь сміх — «А хату, щоби не злетіла, / Тримає стежка за поріг» — це геніальний у своїй просторі образ зв’язку поколінь. Рідна оселя не відпускає нас остаточно, якою б далекою не була дорога, адже її тримає стежка, витоптана нашими кроками.
Фінал твору дійсно зачаровує своєю циклічністю. Вірш повертається до початкової точки, ніби сновидіння, що замикає коло. Ми залишаємося наодинці з цим чистим образом: мати, ластівки, квітуча хата, що летить у голубу безмеж, і розгублений поет на чатах вічності. А взагалі, читаючи твори Миколи Будлянського (зокрема цей вірш про рідну хату), я відчуваю, що його поезія — це своєрідні ліки проти тривог сучасного світу. Вона нагадує кожному з нас, де залишається наше справжнє єство.
Сергій Кордик, спеціально для видання sknews.net
Микола Будлянський. Вірш про рідну хату
Ти знов наснилась, рідна хато,
Широка призьба і бузок,
І молода, як ранок, мати
З руки годує ластівок.
І я малий запряг уміло
Соняшникового коня.
Тебе об’ї́ду, світе білий,
І повернусь додому я.
Сюди, до рідного порога,
Бо ж ластів’ятонька малі…
Ще десь попереду тривоги,
Утрати, радості, жалі…
На посиденьки кличе призьба,
Співають двері – не скриплять.
І ластів’ята низько, низько,
Та уже учаться літать.
А як же їм радіє мати
І мене міцно пригорта,
Мовляв, навчишся й ти літати,
Моя дитино золота.
– А як же хата? Їй би крила,–
Кажу я мамі. Та крізь сміх:
– А хату, щоби не злетіла,
Тримає стежка за поріг.
Довкола літо. Стільки літа!..
Хотів би, в очі не вбереш.
І наша хата вся у квітах
Летить у голубу безмеж.
І я розгублений на чатах,
Але зробить не можу й крок.
… Мені наснилась рідна хата,
І молода, як ранок, мати,
З руки годує ластівок.
