Всіх учнів доводиться возити шкільними автобусами, кількома рейсами, на які діткам доводиться збиратися з доволі великого села Дроздівки (тут цьогоріч закрили школу), подекуди – тьопаючи й не один кілометр. Що ще буде взимку?
Неабиякого розголосу цього року набуло закриття школи у великому і старовинному (йому вже 500 років) селі Дроздівка, до минулого року – Куликівського району, вже рік, як після укрупнення в Україні районів – влитого у Чернігівський, разом з трьома іншими. Втім, ще 4 роки тому, при початках так званої децентралізації, Дроздівка, як і 16 інших сіл тодішнього району (точніше, 15 сіл і селище міського типу – райцентр Куликівка) злилися в об`єднану територіальну громаду – Куликівську селищну раду. Лише єдине село району Смолянка чомусь пішло тоді в Олишівську територіальну громаду Чернігівського району.
Але – про Дроздівку. Одне з найбільших сіл району, як і інші, дуже зменшилося за населенням. Типова картина – обезлюднення українських сіл. Хоч і не якесь віддалене: до недавнього райцентру 8 кілометрів, а там – до Чернігова 35, залізниця, республіканська автомагістраль.
Начебто і нині в селі є вся соціальна інфраструктура, але школа свого часу вже була переведена з середньої у 8-річку. Проте, трималася. І ось, як грім з ясного неба, новина на початку року: на новий 2021—2022-й навчальний рік школа закривається. За районним, точніше – тепер уже селищним, громади, планом «оптимізації» соціальної сфери. Саме за ним, як і по всій області і країні, скорочується мережа, простіше кажучи – закриваються в селах лікарні, медпункти, заклади культури і освіти. До речі, в Дроздівці свого часу була і одна з кількох в районі дільнична лікарня, зі стаціонаром.
Дроздівська школа потрапила в число трьох шкіл у громаді під закриття. Тепер їх залишилося всього 8. Причина – так звана «економічна недоцільність». Було вирахувано, скільки коштів припадає при утриманні школи на одного її учня. Метод підступний, але якось же треба рахувати. Підступність у тому, що ось поряд двоє сіл, практично однакові за розміром будівлі шкіл, однакові витрати на опалення, загалом утримання будівель, порівну вчителів та іншого персоналу. Але в одній школі 60 учнів, в іншій 80. Зрозуміло, що в цій меншій школі витрати в середньому на учня будуть десь на третину більші, ніж в іншій.
У Дроздівській школі на початок попереднього навчального року, на 1 вересня 2020-го, було 35 учнів. Небагато. Відтак. цифра витрат на учня виходила немала. Селянам було заявлено владою, що якби в школі було з 50 учнів, її б не закрили.
На відміну від двох інших сіл, де школи, що закривалися, були ще менші, Дроздівка почала активно боротися за школу, загалом за розвиток села. Знайшлися активісти, яких згуртувала педагог за освітою Оксана Зубок. Вони створили спільноту в Інтернеті і почали кампанію по залученню на переїзд на проживання в село людей з інших районів і областей України.
Кампанія дала гарні результати. Лише за це літо в село прибули 12 родин. Купували, брали в кредит порожні оселі, яких у селах нині доволі, шукали якусь роботу, обживалися, за допомогою дроздівців, які гостино зустрічали приїжджих. В цих родинах було 35 дітей, майже всі – школярі. Так що загальна кількість учнів у селі наблизилася до 70-ти.
Але виявилося, що… запізно. При формуванні мережі освіти громади на нинішній навчальний рік точкою відліку брався початок попереднього – оте саме 1 вересня 2020 року. А тоді в Дроздівській школі, як уже сказано, учнів було всього 35.
З самої весни, все літо довкола закриття Дроздівської школи вирували пристрасті, які вихлюпнулися далеко за межі села. Були мітинги, пікети протесту в Куликівці, під стінами селищної ради, в Чернігові, перед обласною держадміністрацією. Активісти села навіть подали позов у суд, щодо того, що, на їхню думку, сесія селищної ради ухвалила рішення про закриття їхньої школи з порушенням законодавства. До конфлікту підключено і адвокатів. підпряглися громадські організації, а ще – як це у нас заведено, – політики і політикани.
Але навчальний рік почався, і без Дроздівської школи. Причому, далеко не всі її учні перейшли в центр громади, в Куликівську школу. Сюди прийшли 39 дроздівських дітей. Інші вчаться в сусідніх селах: 17 у Жуківці, тут 8-річка, власне, як філія Куликівської школи, ще 9 – в Орлівці, у середній школі. Всіх їх доводиться возити шкільними автобусами, кількома рейсами, на які діткам доводиться збиратися з доволі великого села Дроздівки, подекуди – тьопаючи й не один кілометр. Що ще буде взимку?
У Дроздівці тепер порожня гарна двоповерхова донедавна діюча школа, збудована кілька десятиліть тому. Одразу ж постало питання збереження будівлі. Адже сумний досвід свідчить, що як тільки громадські об`єкти закриваються, будівлі швидко, наче «самі собою», руйнуються. Цю будівлю поки що охороняють, потроху опалюють, щоб хоч не пропала опалювальна система. Обговорюються якісь плани все ж використання будівлі.
А Дроздівка ж відома і ще одною школою, тепер уже – просто приміщенням, давно не діючим. Тут була школа до цього. Взагалі ж, це знаменита колись на весь повіт чи й губернію, ще до революції, школа, навіть, за суттю, ремісниче училище, тобто, окрім освіти, воно давало сільським дітям професії. Збудував школу у 1898 році місцевий мешканець Василь Прокопович. як би тепер сказали – спонсор. меценат, котрий вклав кошти в добру справу.
Ця красива будівля давно порожня, потребує серйозного ремонту, на що коштів давно нема.
А свого часу з`явилася гарна ідея: зробити тут районний, може, і обласний музей професійно-технічної освіти. Це підняло б престиж цієї освіти, яка дає гарні кадри якраз для українського села (не всім же йти у юристи чи менеджери). Показати теж було б що. В області були чи є відомі заклади профтехосвіти зі славною історією – Бобровиця, Сокиринці, Мрин, ще чимало.
Врешті, це ще й наша історія. Оця стара Дроздівська школа – пам`ятка історії, здається, єдина на Куликівщині кам`яна будівля дореволюційного часу. Є кам`яні церкви, яким і сотні років, є ще в селах, але дерев`яні, колишні земські школи, які понад століття служили і подекуди й ще служать селу. Їх би, ці будівлі, теж треба зберегти. Колись, може, відкрити там сільські музеї, а поки що просто берегти. Одна така школа є і в моєму селі Авдіївка. Саме в неї у 1955 році я прийшов у перший клас.
Але повернімося до «оптимізації» шкіл, інших соціальних закладів.
Ми зайшли тут у глухий кут. Закривати школи – погано. Тримати «збиткові» школи – погано. Щодо першого, то школа давно вже не є для села лише освітнім закладом. Ось подивіться один з написів на плакаті жителів Дроздівки на пікеті в Чернігові під ОДА: «Закрити школу – вбити село!». Але є і другий бік медалі. Мешканці інших сіл, де школи закрили раніше, можуть сказати тим же дроздівцям теж дещо. І кажуть, у тому ж Фейсбуці: у нас навчилися нацьковувати одних людей на інших. Кажуть так: ага, ви такі розумні, але ж вашу дуже збиткову школу довелося б утримувати коштом, бюджетом всієї громади, а значить, з наших кишень.
Блукаємо між двох сосен: закривати – погано, зберегти – погано. Третя, нормальна сосна – не про нас: щоб ми, громади, держава могли утримувати і невеликі школи, медичні заклади і у невеликих селах. Принагідно: в громаді чергова скандальна ситуація – зі скороченням медпрацівників, читай – і медпунктів, у деяких селах, в тому числі і в одному з найбільших – Горбово. Чекати нових мітингів і пікетів?
Скажу і про моє рідне село Авдіївку. Про закриття школи, яку я закінчував, 8 класів, у 1963 році, а середню школу – в сусідньому Ковчині. Школу в Авдіївці закрили 6 років тому. Селяни, і тоді ще була сільська рада, тримали її, як могли. Але тоді збіглося дві біди, проблеми. Перша – Верховна Рада, де так багато балакучих захисників людей, нишком внесла поправку в закон, якою було дозволено закривати школи без згоди жителів сіл, а за рішенням районної влади. Друга біда: одразу у 7 разів (!) подорожчав газ. І це в перший рік після Майдану, Революції гідності, яка постала ж і за гідне життя людей. Про це якось уже трохи забули. Але тоді, після такого подорожчання, не вистачило б жодного бюджету опалювати школу.
…Блукання між двома соснами. Що ж робити? Спершу чесно зізнаймося, що ж зроблено? З нашим селом. А це було його нищення протягом десятиліть, а зовсім не лише зараз, у час незалежності. Я вже якось писав, що ще на початку 50-х через наш район, у тому числі і повз моє село, проклали знаменитий газопровід Дашава – Москва. Ну, те що, по ньому десятки років гнали український газ в Росію – це окрема тема. Зараз про інше. Про те, що понад 30 років селам, селянам не дозволяли підключитися до газопроводу, що проходив мало не повз хати. І лише в другій половині 80-х почалася газифікація сіл. Не набагато краще було з електрифікацією, з будівництвом доріг, з нормальною роботою для селян, розвитком місцевої промисловості, соціальної сфери.
Наслідок – різке збезлюднення сіл. Воно перевищує темпи загального зменшення населення України. Звичайно, дуже прикро, що за три десятиліття населення України зменшилося з 52-х до 40 мільйонів. Але за цей чи трохи більший час населення Куликівщини зменшилося удвічі! Було понад 30 тисяч, зараз 16. Ось вам і розрахунки «витрат на учня».
Кардинальне вирішення проблеми є. Але воно поки що зі сфери мрій та ілюзій. Воно в тому, щоб ПОВЕРНУТИ борги українському селу, те, що десятиліттями заборговувала йому держава, під балачки, що «село – колиска нації». На жаль, зараз колиска з обірваними мотузками. В українське село зараз треба вкласти, повертаючи ці півстолітні чи й більше борги, десятки мільярдів гривень. Без отих підрахунків витрат «на учня», «на душу населення». Не треба продовжувати уже в нашій незалежній державі душити ці душі.
Петро Антоненко,
редактор газети «Світ-інфо», спеціально для видання sknews.net
На першому фото: Мешканці села Дроздівка пікетують біля адмінбудівлі Чернігівської облдержадміністрації. Літо, 2021 р.
