«Вже ніколи життя не буде таким, як раніше…»: як живе прикордонна Олександрівка під обстрілами.
Село Олександрівку, яке входить до Семенівської громади, раніше називали «президентським». Саме тут знайшла вічний спокій мати та інші близькі родичі Президента України Леоніда Кучми. Він кожного року обов’язково приїжджав до села, щоб провідати рідні могили. До президента з різними проханнями зверталися жителі села, і Леонід Данилович відкликався на них. Так, в Олександрівці була побудована дорога, провели газ, водогін, в центрі села побудували сучасний Будинок культури, реконструювали школу.
І люди тут жили привітні і працьовиті, тримали вдома по кілька корів, обробляли гектари городів, вирощували свиней і птицю, працювали на фермі, сіяли хліб. І прикрашали своє життя: майже біля кожного двору, школи та адміністративних будівель з весни й до осені в палісадниках і на клумбах радували різнобарв’ям квіти.
А потім почалося широкомасштабне вторгнення росіян, і життя стало іншим. Неспокійним, непередбачуваним, небезпечним.
Розділилося життя на «до» і «після»
– Ранок 24 лютого 2022 року розділив наше життя на «до» і «після», – каже сільський староста Костянтин Вейкша. – Люди й дотепер кажуть: «Це було ще до війни», або «Це вже сталося, як почалася війна». Таке звичне, таке розмірене життя перевернулося з ніг на голову…
Дорогами Семенівщини йшли танки й інша бронетехніка, а здавалося, що по наших серцях…
Півтора місяця 2022 року, коли війна докотилася до Чернігова і Київщини, Олександрівка, як і інші населені пункти, опинилася в сірій зоні, і було не зрозуміло, в якій країні люди прокинуться завтра. І всі намагалися дізнатися, чи майорить над будівлею Семенівської міської ради Український Прапор. І полегшено видихали: майорить, ми в Україні!
– У двадцять другому році, коли росіяни вийшли з нашої території, здавалося, що ще трохи – і війна закінчиться. Ніхто не знав тоді, наскільки це затягнеться і якими великими будуть втрати, – розповідає староста.
Рідне село перестало бути безпечним
Першим на території Олександрівського старостату зазнало обстрілу з мінометів село Олександрівка, потім з «Градів» – село Угли. Рідне село перестало бути безпечним, більше ніхто не знав, куди прилетить наступного разу російський дрон чи снаряд. Люди почали виїжджати з рідних місць, особливо сім’ї з дітьми. І зараз Олександрівка і Газопровідне входять до переліку населених пунктів, де оголошена обов’язкова евакуація. Виїхати з цих населених пунктів потрібно було до 1 вересня.
– Евакуювали людей у більш безпечні регіони транспортом міської ради, доки можливо було заїжджати на територію сіл, також допомогу надавали благодійні фонди «Право на захист» і «Проліска». Наші односельці виїжджали у різні села і міста Чернігівщини та в інші регіони. Але найкращим було життя у рідному селі. Хтось облаштувався і знайшов роботу на новому місці, хтось повертається у село, попри небезпеку, – каже Костянтин Володимирович.
Дехто з переселенців повертається до рідних хат
Як розповідали мені вимушені переселенці, люди повертаються до своїх хат, адже умови життя на новому місці дуже часто не зовсім прийнятні.
– У нашому селі, – каже діловод старостату Марина Вейкша, – життя було дуже комфортним. Люди в будинках облаштували всі зручності, встановили бойлери, сучасні пральні машинки тощо. А туди приїхали – все чуже і всі чужі… Люди пишуть відмови від евакуації, кажуть, що будуть жити в селі, поки зовсім не стане нестерпно.
В селищі Газопровідне в одному дворі люди тримають корівку, а у двох – свиней. Ще шість людей не виїхали з цього села, кілька чоловік залишилися і на Углах.
«Вийдеш на вулицю – і поговорити ні з ким…»
В Олександрівці також ще залишаються люди, ще працює старостат, але вже нема торгівлі і медпункту. Сюди ще возили хліб, поки працювала в Семенівці пекарня, і приїжджає пошта, а за продуктами жителі їздять в інші населені пункти, найчастіше – у Новгород-Сіверський, хоч і довго їхати.
– В селі ще залишаються близько тридцяти жителів, – розповідає Марина Володимирівна. – Чоловіки тут ще мають роботу, але дітей з дружинами вивезли з села. Залишилися десять пенсіонерів. І ми з чоловіком тут ще працюємо. Навесні ми ще садили городи, зараз збираємо врожай. А чи будемо садити наступної весни – того ніхто не знає. Корівок в селі давно всі позбували. Сумно було здавати їх на м’ясо. Для сільської людини здавати корівку на забій – це біль і сум. Ми тримали двох корівок, здавали молоко на переробку. Роботи було багато – сіно накосити, подоїти корів, нагодувати… Людей було повно всюди – і в старостаті, і в школі, і в клубі. Скільки роботи в сільгосппідприємстві було – поля від техніки аж гули… Зараз вийдеш на вулицю, а ніде нікого не видно, і поговорити ні з ким…
Три «шахеди» прилетіли в один дім
– Багато будинків згоріли від обстрілів, – ділиться наболілим Костянтин Володимирович. – Є такі, що зовсім від них нічого живого не залишилося, у багатьох вікна повилітали, дахи погоріли. Дрони літають… А 4 червня цього року на Углах в один будинок – звичайний невеличкий будинок – прилетіли три «шахеди». Там жив пенсіонер з собачкою. Звичайний дім… Чоловік загинув.
Кожний згорівший чи розбитий будинок – це болюча втрата для людей. Якщо є документи, то людина хоч може придбати житло за сертифікатом, а якщо нема, то сподіваються люди тільки на родичів і розраховують тільки на власні сили. Люди похилого віку знаходять прихисток в центрах для евакуйованих або будинках для літніх людей. Працездатні живуть у модульних містечках або винаймають житло, намагаються знайти роботу і налагодити життя на новому місці.
Вже ніколи не буде так, як раніше…
– Якби війна закінчилася восени, багато б хто повернувся додому, – розповідає Марина Володимирівна. – Поки ще є куди повертатися. Ми ж спілкуємося зі своїми односельцями, які виїхали, знаємо настрої людей. Але якщо пройде хоча б рік, то я не можу впевнено сказати, що життя тут відродиться. Ми всі розуміємо, що вже ніколи не буде так, як раніше, до війни. Спілкуємося і з жителями Костобоброва, Леонівки, Архипівки… Всі вони сумують за своїми домівками, за минулим, яке не повернути. У тих селах вже взагалі знищено обстрілами і пожежами майже все. Там горіли хати цілими вулицями. І ми ще намагаємося якось жити і не втрачати надії.
– Ми залишаємося в селі і працюємо, поки не завершена евакуація і це потрібно людям, – каже Костянтин Володимирович. – Так, тут жити непросто і небезпечно, але ми поки що нікуди не виїжджаємо. А що буде далі, поживемо – побачимо. Війна перекреслила всі плани, розбила мрії і села, забрала життя людей…
«Вже ніколи не буде так, як раніше…». Закриваєш очі, а в рідному селі вирує життя: комбайни працюють в полі, корівки повертаються з пасовища, школа готується до зустрічі з дітьми і вже пахне свіжою фарбою, кожна родина живе своїми турботами… Але це тільки спогади. І вже ніколи життя не буде таким, як раніше…
