Микола Будлянський з Чернігова не перестає дивувати своїх шанувальників новими чудовими творами, як поетичними, так і прозовими. Читаючи його поезію, зокрема, ще раз пересвідчуєшся, що поет і прозаїк — людина від землі. Інакше б такі твори не народилися з-під творчого пера пана Миколи.
«Бабине літо» — це справжня поетична симфонія осені, пронизана глибоким філософським спогляданням, нестримною життєвою мудрістю та щемливим одкровенням про неповторність людського буття. У цьому творі переплелися тепло природи, одвічний материнський мотив та тихий сум за тим, що минає, але водночас залишається в найпотаємніших куточках душі, додаючи оптимістичного і трохи веселого настрою.
Поетичний світ твору розгортається перед читачем через яскраві, до болю знайомі образи рідного краю. З перших рядків автор створює відчуття затишку й неквапливого плину часу: «Ще сонце день трима на підвіконні, / Іще бджола у вулик не спішить». Природа у Будлянського, як завжди, не просто жива — вона сповнена теплої людської енергетики. Горобці завзято лущать сонях і сміються так, «аж пір’ячко летить», день «ходить босим по траві», а жовтаві груші, «схожі на макітри», нахиляють «тітку грушу до землі». Ця персоніфікація стирає межу між людиною і довкіллям, засвідчуючи кровну, нерозривну єдність автора з рідною землею.
Особливої емоційної напруги та кульмінаційної глибини твір набуває у своїй центральній частині, де пейзажний зарис переростає у величну метафору материнської самопожертви. Образ яблуні чи груші, яка «трима діток своїх в подолі», гармонійно зливається з постаттю Матері: «Така вже матерям судилась доля – Плодами людям повертать любов».
Ці рядки звучать як гімн незнищенності життя і материнському подвигу. Мати, як і щедра сіллю землі природа, віддає себе до останнього крихкого плоду, вимірюючи сенс буття турботою про інших.
Водночас «Бабине літо» Миколи Будлянського — це і тонкий ліричний реквієм за коханням, за молодістю, за теплом, яке невпинно відступає під натиском холодних вітрів вічності. Звернення до любові — «Іще не йди з життя мого, любове, / Ще літо в нас, хоч бабине, та все ж» — сповнене болючого переосмислення часу. Поет намагається затримати мить, схопитися за срібну павутину осені, яка тремтить-бринить між минулим і майбутнім.
Фінал твору вражає своєю духовною зосередженістю. Образ «сирітки хати», яка стає навколішки, «щоб Богу помолитися за нас», підносить камерну лірику до рівня загальнолюдського молитовного одкровення. Ця хата — не просто оселя, це сакральний оберіг пам’яті, роду, совісті. Переспілий сонях край стежини постає тут як мовчазний вартовий часу, що оберігає нас у цьому суперечливому світі.
Поезія Миколи Будлянського «Бабине літо» залишає по собі світлий слід у душі, змушуючи зупинитися у вихорі буденності, озирнутися навколо і відчути дотик вічності через прості речі: краплю роси на павутині, тепло останніх сонячних променів та незнищенну любов рідної землі.
Насолоджувався поезією Миколи Будлянського Сергій Вітер
Микола Будлянський. БАБИНЕ ЛІТО
Ще сонце день трима на підвіконні,
Іще бджола у вулик не спішить.
І горобці завзято лущать сонях
Й сміються так – аж пір’ячко летить.
Доокіл ще хоч бабине, та літо
І день ще ходить босим по траві.
Жовтаві груші схожі на макітри
Зігнули тітку грушу до землі!
Стоїть, трима діток своїх в подолі,
Чекає мовчки, як щороку, знов
Така вже матерям судилась доля –
Плодами людям повертать любов.
Нахилить небо зірку вечорову.
Ти почуттями душу не бентеж!
Іще не йди з життя мого, любове,
Ще літо в нас, хоч бабине, та все ж
Тремтить-бринить на срібній павутині,
З шовкових трав плете зорі нічліг.
І сонях переспілий край стежини,
Як маминої хати оберіг.
Хтось розігнав насмішників крилатих
І тиші настає нарешті час.
Навколішки стає сирітка хата,
Щоб Богу помолитися за нас.
