Голодний бунт назріває у великому місті

СИТУАЦІЯ. Верхи не хочуть, а низи не можуть. Колись нерозуміння цієї простої істини стало причиною масштабних політичних зрушень, які змінили картину світу.

Багата родючими землями Україна тричі переживала важкий голод, головною причиною якого була політика. Страшно уявити, але через ту ж таки політику і далеку від розуміння реальності політичну еліту ми знову можемо опинитися в 1923-му році. Світ готується глибокої до продовольчої кризи, натомість Україна готується продавати те, що може нагодувати світ – найродючішу в Європі землю! Голод – не така вже і віддалена реальність, особливо для малозабезпечених мешканців великих міст, які виживають завдяки обробітку невеликих земельних ділянок і які цього року ризикують пропустити посівний сезон. 

Пішки на дачу

Основним лейтмотивом даної теми стала цитата голови Чернігівської асоціації дачників, садівників і городників «Мрія» Марії Пономаренко.

Вона, не лише як голова потужної асоціації, але як в першу чергу дачниця та мешканка обласного центру, розуміє, які ризики несе зрив сезону через скасування руху громадського транспорту, а відтак – фізичну неможливість людей дістатись до власних городів. А хто, як не дрібні товаровиробники, відчуває реальну картину з наближення голоду?

Ось вже місяць як більшість українців позбавлені можливості пересуватися громадським транспортом. І це – неабияка проблема для малозабезпечених мешканців міст, котрі до цього часу виживали завдяки городам. В умовах карантину дістатись до власних дач та земельних наділів для більшості міщуків стало місією неможливою. Коли ж закінчаться ці так звані обмежувальні заходи – ніхто не знає, а земля, як відомо, чекати не любить – особливо цьогоріч, коли всю Україну окутала аномальна посуха.

Чернігівка Ніна Михайлівна має дачу в Рівнопіллі, за 20 кілометрів від обласного центру.

«У нас там маленький будиночок – ні води, ні світла. Дійти пішки – нереально, а транспорт не ходить. Ми живемо тільки з дачі, пенсії самі знаєте які, – бідкається пенсіонерка. – Що буде, коли не посадимо дачу, – страшно уявити. Коли картопля була по три гривні, то ми її вік не купували, бо своя, а як буде по 23, то як ми виживемо?»

За словами голови Чернігівської асоціації дачників, садівників і городників Марії Пономаренко, дача – це засіб для існування, який нині стає розкішшю.

«У мене є бабуся, яка у 84 роки йде на дачу пішки. Прокидається о шостій ранку і чотири-пять годин дістається до дачі. Вона ще й до того ж гіпертонік. Приходить, переводить дух, залишається на нічліг у холодній будці і на ранок колупається в землі, – розповідає голова садівничого об’єднання. – Насправді дуже важко, не всі можуть доїхати, і хоча багато людей пересіли на велосипеди, але в основному ходять пішки».

За словами пані Марії, утримання дачі сьогодні влітає в копійку, бо дачнику треба заплатити за: утримання дороги, електроенергію, податок на землю. Тож якщо з дачі не мати прибутку, вона стає непосильним тягарем для людей.

Дачний масив садівничих товариств «Маяк», «Буддеталь» та «Електрон» розташований на окраїні Чернігова, за обласною лікарнею. За словами голови цих трьох товариств Володимира Гончаренка, проблема дістатись до цих дач не така значна, однак є такі люди, яким конче необхідний транспорт.

«У мене є одна бабуся, так вона ночує у фанерному будинку заради того, щоб щось виростити», – каже представник дачних об’єднань.

«Верхи» не розуміють «низів»

А от для дачників із села Кобилянка відсутність маршруток створює неабиякі проблеми.

«До карантину до нас курсував автобус «Брусилів – Кобилянка», – говорить власниця дачі у Кобилянці Олександра Миколаївна. – Зараз немає нічого. Нас тут сидить 13 чоловік – ні магазину, ні води, ніяк дістатись. У кожного за хатою по якійсь сотці, і ніяк доїхати».

На думку представників садівничих об’єднань, вирішити проблему з проїздом людей на дачі можна – було б бажання влади.

«Тролейбуси по 10 чоловік їздить, людей на підприємства возять, чому не возити дачників – хай це буде трішки дорожче, але забезпечте людей транспортом», – звертається до влади Володимир Гончаренко.

Відсутність доступного транспортного сполучення стала критичною проблемою для найбільшого в області дачного масиву «Березанка», де мають ділянки 5 тисяч дачників, і який розташований за 12 кілометрів від обласного центру.

Ще важче дачникам з Українки та Дроздівки (в Куликівському районі Чернігівщини) – їх там теж щонайменше 5-6 тисяч. Раніше люди діставалися до своїх наділів (по 6-8 соток кожен) електричкою, тепер же дачі та городи пустують. Де-не-де длубаються в землі поодинокі садівники, яким пощастило доїхати попутками чи власним авто.

Чи розуміє критичність ситуації влада? Як показує стан справ – ні!

Ось що говорить заступник директора Департаменту розвитку економіки та сільського господарства Сергій Меженний:

«Ми отримали лише постанову. Ми зараз намагаємось забезпечити деякі інші моменти, які дійсно необхідні для держави, а те, що комусь кудись хочеться, – то таке. Автомобілями їхати – будь ласка. Такої ситуації в історії взагалі не існувало, як сьогодні. Якщо треба на дачу, домовляйтесь із сусідами, родичами, щоб підвезли автомобілем. Так є по всій державі. Ми не можемо обговорювати постанову, ми її повинні виконувати, ніяких питань щодо роздумів не може бути».

Як бачимо, голодний ситому не товариш. Позиція центральних органів влади дивує простих людей.

«Як людям виживати, якщо пенсія в місті 2 тисячі гривень? – запитує Марія Пономаренко. – Скажіть людям, що піднімете пенсію, забезпечите їх продовольством на зиму – і вони сидітимуть вдома. Невже чиновники думають, що людина у 80 років іде на город, бо їй у 80 років подобається длубатися в землі? Вона там длубається для того, щоб вижити!».

«Говорити про подібні речі може тільки людина, далека від народу, – коментує позицію чиновника Володимир Гончаренко. – Для них простіше заборонити, ніж вирішити проблему».

Сидіти склавши руки представники дачних і садівничих товариств не збираються. Кажуть, зберуть найближчим часом усіх своїх колег і будуть публічно звертатися до влади, аби якнайшвидше вирішити проблему з проїздом людей.

«Невже вони не бояться голодного бунту? – дивується Марія Пономаренко. – Хто буде годувати наші родини, дітей, онуків? Як нам вижити?»

Замість нагодувати світ, ми продаємо землю

Очевидно, що відсутність адекватної реакції на існуючу проблему – це і є реальна турбота влади про своїх громадян. Тому було б вельми доречно, якби кожен із тих, хто не посадить город і залишиться без засобів для існування, дав щонайменше відповідну політичну оцінку владі на місцевих виборах.

Цієї осені – саме час зібрати каміння, яке далекі від розуміння проблем народу владці розкидали не лише в містах, а по всій українській землі. Чи розуміють там, на «верхах», що гряде величезна економічна криза?

Погода першою внесла свої корективи в аграрну економіку. Адже з такою погодою можна лише поспівчувати аграріям, які вже відсіялись – найближчий тиждень буде сухо і холодно. Втрат врожаїв не уникнути!

Найбільш далекоглядні з аграріїв почали суттєво скорочувати посіви, щоб зберегти на наступний рік насіння, добриво, паливно-мастильні матеріали, а ще – вводять систему зрошення, сіють овочі, нарощують м’ясне поголів’я, готують закритий виробничий цикл із власною глибинною переробкою.

Це – про тих, хто готується і має відповідний ресурс (так звану подушку безпеки), про тих, кого треба ставити міністрами або щонайменше дослухатись. Для більшості ж цей рік – непрогнозований, але в наступному, однозначно, слід очікувати світової продовольчої кризи.

Чи готові ми?

В Україні не діють компенсаційні механізми (вірніше діють, але – для своїх, таких, як, наприклад «МХП» чи «Кернел»), немає навіть профільного міністерства, яке б здійснювало прогнози і регуляцію.

Запасів зерна – нуль кілограмів, продовольча безпека – нуль, а наші поводирі ще й землю надумали продати. Перспектива отримати новий Голодомор 2022-23 років від необільшовиків стає реальністю. Історія – циклічна. Кухарі керують державою. Далі, що – розкуркулення?

Віталій Назаренко, фото Олексія Миколаєнка

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?