Поезія — це завжди сповідь. Але сповідь пізня, осіння, написана з висоти пережитих літ та роздуманого досвіду, має особливу світлу глибочінь. Вірш чернігівського письменника Миколи Будлянського «Пізня ожина», який цілком природно знайшов своє продовження у пісенній формі, — це щира та ніжна елегія про непідвладність справжнього почуття плину часу.
А взагалі світ поезії Будлянського вибудуваний на точній і щемливій метафориці. Не став винятком і цей вірш. Автор починає із мотиву підбиття підсумків: «Відспівали мої солов’ї, / Відлюбили жінки іскристі…». Тут відчувається спокійна примиреність із тим, що юність минула, а гарячі пристрасті розсипалися, мов намисто, по прожитих роках, стежках і снах. Однак цей спогад позбавлений песимізму. Втрата минулого не означає опустіння душі, адже серед усіх життєвих перехресть залишився один незгасний орієнтир — образ Жінки, яку ліричний герой звав «Весна».
Центральним образом твору є Перше Кохання, яке поетизується як вічна Жінка-Весна. Вона не відквітла, не розчинилася у буденності, а продовжила жити у свідомості героя ніжними спалахами: то вечірньою зорею, то передранковим промінчиком у шибці. Це не просто туга за минулим, це стан душі, який повертає людину в «юнь, де усе непорочно, чисте». Пам’ять про перше почуття стає тим джерелом, що очищує від життєвого пилу та додає сил іти далі.
Особливої поетичності віршу надає наскрізний символ намиста. На початку твору розсипане намисто позначає прожиті роки та минулі почуття. Згодом воно виринає у метафорі творчості й поетичного пориву — «слова бігли по хвилях струн / і в’язалися у намисто». І хоча мелодія може урватися, а солов’їна пісня — спіткнутися, жива енергія кохання не зникає. Вона трансформується у внутрішній вогонь, що «бродить іще вином / в моїм серці ожина пізня».
Символ пізньої ожини — дивовижно влучний. Це метафора зрілого, осіннього відчуття, яке, попри приморозки долі та дороги «падінь і звершень», зберігає солодкість і терпкість справжнього почуття. Вона нагадує, що душа людини залишається молодою доти, доки в ній живе здатність любити.
Фінал вірша звучить як життєве й творче кредо ліричного героя. Ствердження «Не одцвів і не одцвіту…» додає поезії життєствердного, оптимістичного звучання. Поки в серці горить вогник до тої єдиної Жінки на імення Кохання Перше, людина залишається духовно живою, мотивованою і відкритою до світу.
Миколі Будлянському вдалося створити дивовижно гармонійний, музикальний твір, у якому смуток переплітається зі світлою вдячністю долі. Це поетична ода вічній молодості душі, яка зберігає у собі смак пізньої ожини та сонячний промінь першого кохання.
Сергій Кордик
