Для чернігівців, чиє становлення припало на початок 1990-х років, запуск міського телеканалу «Новий Чернігів» став ковтком свіжого повітря. Саме тоді на екранах з’явилося обличчя, яке згодом асоціюватиметься з першими кроками незалежного місцевого мовлення, — Василь Буднік. Ведучий новин та програм музичних вітань, він швидко здобув симпатії глядачів завдяки щирості та особливій харизмі.
Автор цих рядків уперше дізнався про Василя ще в ранньому шкільному віці. Для нас, тогочасних дітлахів із придеснянського села Анисів, поява відомого телеведучого безпосередньо здавалася справжнім дивом. Завзятий рибалка, Василь часто проїжджав повз наше село на велосипеді, прямуючи до річки. «Он, ведучий поїхав!» — радісно вигукували ми, а він завжди обертався й дарував нам теплу, добру посмішку.
Відлуння Чорнобильської зони
Василь Михайлович Буднік народився 2 січня 1965 року в місті Васильків на Київщині. Проте своєю справжньою батьківщиною він вважає поліський край, який нині за колючим дротом. «Коріння моє – це нинішня Чорнобильська зона», — з тугою констатує поет. Цей щемливий біль за втраченим домом вилився у сповнені трагізму рядки вірша «Рідна земля»:
РІДНА ЗЕМЛЯ
Мене змалку кохала,
Дарувала тепло,
Шлях в життя відкривала,
Та дитинство пройшло;
Вже навік у полоні
Ріки, ліс і поля –
У Чорнобильській зоні
Моя рідна земля.
Мені важко буває
Уявляти життя
Без коханого краю,
З краєм без майбуття.
Атом в травах і кроні.
Диха смерть звідтіля –
У Чорнобильській зоні
Моя рідна земля.
Отчий дім не побачу,
Хоч живи років сто.
Тільки мовчки поплачу,
Щоб не бачив никто.
Не почую вже птаства,
Що злетиться в сади.
Моя земле нещасна,
Я благаю — прости!
Доля привела Василя до Чернігова, де він вступив на історичний факультет Чернігівського державного педагогічного інституту імені Т.Г. Шевченка. Життя диктувало свої умови: після випуску, з 1985 по 1990 рік, він працював юрисконсультом на будівництві. Проте творча натура взяла своє, і у 1993 році Василь Буднік став одним із перших дикторів новоствореного міського телебачення, віддавши цій професії понад одинадцять років (до 2004-го).
Музика міських вулиць та пейзажі Придесення
У 2012 році побачила світ поетична збірка Василя Будніка «Люблю я...», яка увібрала в себе тридцятирічний творчий доробок автора. Книга відкривається піснею «Мій Чернігів», яку поет сам поклав на музику та виконує під гітару. Василь Михайлович постає тут не лише як лірик, а й як самобутній бард-пісняр з чудовим відчуттям мелодики. У самій пісні відчуваються легкі, ностальгічні нотки міського шансону:
МІЙ ЧЕРНІГІВ
Хоч я це місто досконало знаю –
Нову тут знову вуличку знайду.
А друзів дім ніколи не минаю.
Я знову по Чернігову іду.
А всі шляхи ведуть до Валу, звісно,
Всміхаюсь людям — зайві і слова.
Душа холоне від гармат залізних,
Та пляшка пива знову зігріва.
Яка краса! — Десна мій зір милує;
Ліси і луки, берег Золотий...
Які дівчата! — Серце аж гальмує,
А біс — під ребра. Господи, прости...
Я свій на Стрижні і на Білоусі,
На Корді і на Болдиній горі.
Люблю, коли зі мною разом друзі,
Пісні, гітара, свято до зорі.
Все, що святе і грішне в серці маю,
Кого кохаю і що не люблю –
Все це в собі ніколи не ховаю;
З тобою, мій Чернігів, розділю.
Цей край чудовий, і мне відомо –
Тут найдзвінкіші в світі солов'ї.
Щасливий я, що саме тут я — вдома,
Що народились діти тут мої.
Мальовнича природа Чернігівщини — ще одне потужне джерело натхнення автора. Пейзажна лірика Будніка, представлена поезіями «Стародавні праліси» та «Осінь», дихає щирим захопленням навколишнім світом.
СТАРОДАВНІ ПРАЛІСИ
Немає більшої краси,
Ніж стародавні праліси.
Тут сосни майже вікові
Й берези, кожна — наче дві.
Дуби, що не злічить років,
Ростуть ще з глибини віків.
І, сам з собою бути звик,
Живе у хащі Лісовик.
ОСІНЬ
Осінь. Листя опадає,
Сумом віє від землі,
І півптаства відлітає
Десь у вирій, край землі.
А дощі уже холодні.
Непривітні дмуть вітри.
Горизонт — як край безодні.
Ліс — в полоні у жури.
Але раптом — сонце блисне,
З'ятрить луки й небеса.
Осінь бавиться навмисне:
Подивись, яка краса!
В багряно жовтім раю
Погляд й подих оживлю,
І тепер вже точно знаю:
Осінь, я тебе люблю!
Багатогранність лірики: від еротики до філософії дружби
Чільне місце у творчому арсеналі автора посідає інтимна лірика. Василь Буднік сміливо експериментує з еротичними мотивами, балансуючи між ніжністю та пристрастю (вірші «Перша коханка» та «Загадка любви»).
ПЕРША КОХАНКА
Вже ранкова зоря розбудила маленьке село,
І приймач вже програв перші гімну мажорні акорди,
Як прокинувся я і згадав, що зі мною було...
На тебе подивився щасливо, і ніжно, і гордо.
Ти ще лагідно спиш, ледь розкинувши руки вві сні,
І смієшся немов, як у відповідь на привітання.
Я милуюсь, бо ти наймиліша у світі мені.
Я тобою живу, бо з тобою пізнав я кохання.
Є на світі Господь, бо цю ніч нам він подарував,
І тепер ми за всіх щасливіші цим сонячним ранком.
Я на тебе дивлюсь, навіть подих свій затамував:
Ти ще хвильку поспи, моя перша у світі коханко.
ЗАГАДКА ЛЮБВИ
В чем любовь: в морали или плоти?
Мы привикли все всегда таить.
А ведь мы в любви, как на охоте:
Зверя бы загнать да пристрелить...
Отчего, пойми, она вспотела–
Так под тазом крутит и кипит?
А корда сольются оба тела,
Как на зло, диван поять скрипит.
Одеяла нет, раскрыты окна,
А меж бедер только жар и пот.
Простынь, хоть выкручивай, промокла.
Руки ищут плечи, грудь, живот...
Поцелуев прикус горько-сладкий
Спрятался в объятия бутон.
А ответить — в чем любви загадка
Могут только окрики да стон.
Водночас поету не чужа й тема драматичного, нерозділеного почуття. Вірш «Не повернеться кохання», створений у співавторстві з інститутським другом Миколою Вороною, передає гіркоту неминучого розставання:
НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ КОХАННЯ
(співавторство з Миколою Вороною)
Згадай, мила моя, як місяць в небі плив,
Як ми удвох кохалися до рання.
Минулося все те, і місяць спохмурнів,
Бо більше не повернеться кохання.
Тамую у собі душевний щем і плач.
Та ти за мною не журися, мила.
Я не бажаю зла, але й добра, пробач,
Бо так хотів, щоб ти мене любила.
Тепер уже навік прощай, любов моя,
Бо зустріч ця для на обох остання.
Сумую по тобі, але вже знаю я,
Що більше не повернеться кохання.
Особливе, майже сакральне значення для Василя Будніка має інститут дружби. Філософські роздуми про людську вірність, чоловічу солідарність та швидкоплинність часу відображені в поезіях «Друзья» та «Давай згадаємо».
ДРУЗЬЯ (О ДРУЖБЕ МЕЖДУ МУЖЧИНОЙ И ЖЕНЩИНОЙ)
С тобою созданы мы для коротких встреч.
Быть может, потому друзьями стали,
Что не познали нежность губ и плеч.
Иначе друг от друга мы б устали.
С тобой мы только мысленно в грехах
Рисуем наши образы взаимно,
И только в романтических стихах
Поём любви классические гимны.
Мы искренни. Нам нечего таить.
Симпатию — и ту скрывать не нужно.
Друзья. Пускай не верят — может быть
Между мужчиной с женщиною дружба.
А судьбам нашим где-то порознь течь.
Порой лишь улетим в воспоминанья.
С тобою созданы мы для коротких встреч,
Какими были наши все свиданья.
ДАВАЙ ЗГАДАЄМО
Давай згадаємо, як нам колись жилося,
Коли були ми зовсім-зовсім молоді,
Коли на скронях не сивіло ще волосся,
Коли, здавалось, все попереду в житті.
Коли кохали ми, і нас коли кохали.
Коли жадали ми любові й забуття.
Коли не думали ми і коли не знали,
Що все мине, і не повернеться життя.
І тільки зараз розумієм, милий друже,
Що все минає, і що швидко плине час.
Давай згадаємо, як ми любили дуже
По чарці випить за здоров'я і за нас.
Налиймо й зараз, і нехай в душі проснеться
Запал юнацький із давно минулих літ.
І поки ще для нас на світі все минеться,
Ми по собі в житті залишим добрий слід.
А зараз, нумо, підведи з підлоги очі
І подивися як раніше на життя.
Побачиш погляди замріяні жіночі,
Відчуєш їх жагу й сердець палке биття.
Відчуєш ти як з кожним рухом молодієш,
Коли обіймеш стан жіночий як колись.
І мов би в юності далекій обімлієш,
Аби серця в одному подиху злились.
Замість епілогу: тиха гавань замість світла софітів
Творчість Василя Будніка — це своєрідна антологія людського буття, де гармонійно співіснують любов до малої батьківщини, захоплення природою та глибока рефлексія людських стосунків.
Нещодавно, йдучи вулицями Чернігова, я знову зустрів пана Василя. Журналістське минуле вже понад двадцять років як позаду, тому ексведучий був щиро і приємно здивований, що його впізнали.
На моє запитання, чи часто його досі ідентифікують перехожі, Василь Михайлович з посмішкою відповів: «Здебільшого це старше покоління — ті, хто добре пам’ятає чернігівський телеефір дев’яностих».
Не міг я не поцікавитися й долею його поетичного таланту: «Чи пишете зараз?»
«Так, пишу, але більше не публікуюся, — поділився Василь Буднік. — Мене й зараз часто запрошують на різноманітні поетичні вечори, літературні заходи. Проте, зізнаюся, мені сьогодні значно ближче поїхати на рибалку чи сходити по гриби. Просто побути в тиші й насолодитися красою нашої рідної природи…»
Час змінює пріоритети, але справжній митець завжди знаходить свій спосіб комунікації зі світом — якщо не через екран чи зі сцени, то через тиху розмову з природою Придесення, яка свого часу подарувала йому натхнення для найкращих рядків.
Олександр Молибога,
спеціально для видання sknews.net
