Народний Рух України: 20-річчя розколу і занепаду

20-ті роковини  загибелі Вячеслава Чорновола

Цього року, у вересні, виповнюється  30-річчя Народного Руху України. Але за півроку до цього, в ці дні, на жаль, інша річниця: 20-річчя розколу Руху, відтак — його занепаду. Тобто, з 30-ти років його існування він нормально діяв лише 10. А далі — два десятиліття розколу і  занепаду. Тому коли цьогоріч говоритимуть  про 30-річчя Руху,  правильніше буде казати про 30-річчя  його утворення.
То ж повернімося в ті дні весни 1999 року, які тоді ми називали «весною оновлення» партії, але які, як виявилося, стали осінню занепаду.  Перед цим — екскурс  в історію.

 Народження

Рух виник  на тлі розвалу комуно-соціалістичного табору. На кінець 80-х той остаточно програв «холодну війну» тим, кого у нас пропаганда називала «диким капіталізмом»,  насправді —  світу демократії і ринкової економіки. Очевидно, 70 років комуноімперії і 40 років  соцконцтабору — це і був їх вік.

Можна довго дебатувати, чи початок цього краху був інспірований ПЕРЕБУДОВОЮ в Радянському Союзі. Цей процес був  спробою не то дійсно демократизувати суспільство, не то врятувати перелицьовану державу. Зараз же нагадаймо первісну назву Руху — Народний Рух України за перебудову.

Цей широкий громадсько-політичний рух об’єднав численні демократичні угруповання на основі запропонованих демократами, згуртованими довкола  Спілки письменників України, Програми і Статуту. Вони й надруковані були  в газеті Спілки  «Літературна Україна» 16 лютого 1989 року. У березні — вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції створюваного Руху. Зокрема, в Чернігові — у липні того року.

І-й (установчий) з’їзд Руху відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві,  у залі Київського політехнічного інституту. У Народному Русі об’єдналися люди від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Але домінували в організації настрої національної демократії.

У народженні Руху важливу роль відіграла Українська Гельсінська спілка — перша структурована антикомуністична сила в Україні. У підсумку поет, комуніст Іван Драч був обраний першим головою Руху, а діяч УГС, антикомуніст Михайло Горинь — головою Секретаріату.

1990 року Рух досяг значних успіхів на виборах Верховної Ради тоді ще Української РСР, що дало змогу створити у Раді  впливове  об`єднання Народна рада, основою якого стали рухівці. Також  вдалося отримати більшість у ряді місцевих рад: Києва, Центральної і Західної України, також і на Донбасі, зокрема, в місті  Сєверодонецьк.

ІІ з’їзд Руху у жовтні 1990 року вніс до Програми Руху  положення про головну  його мету  —  досягнення незалежності України.  З  назви були вилучені слова «за перебудову». Головою Руху був переобраний Іван Драч.

Відбулася спроба об’єднати навколо Руху новостворені УРП та ДемПУ —   Республіканську та Демократичну партії. Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 року і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ не підтримали  Вячеслава Чорновола на виборах. Натомість було висунуто, окрім нього, ще кандидатури Левка Лук`яненка та Ігоря Юхновського. Таке  розпорошення сил, а це вже був провісник майбутніх  розколів, сприяло обранню першим Президентом кандидата від Компартії Леоніда Кравчука.

Втім, перед цим саме Народний Рух відіграв величезну роль у проголошенні в серпні 1991 року Верховною Радою незалежності України і затвердженні цього на Всеукраїнському референдумі 1 грудня.

ІІІ з’їзд  Руху (28 лютого — 1 березня 1992 р.) уже був під загрозою розколу НРУ.  Цього  вдалося запобігти завдяки компромісу між прихильниками Вячеслава Чорновола, з одного боку, та Івана Драча і Михайла Гориня, з іншого. Всі троє були обрані співголовами Руху. Але  Горинь уже в червні склав повноваження  у зв’язку з обранням його головою УРП.

Розбіжності проявилися в питанні — співпрацювати чи ні, після програшу президентських виборів, з новообраною владою на чолі з недавнім комуністом Кравчуком? Союзники Руху УРП і ДемПУ стояли за це. По сьогодні можна дискутувати, чи можлива була така співпраця? Дехто твердить, що це Рух відмовився від пропозиції Кравчука масово піти у владу, інші — що Кравчук і його команда насправді були проти цього.

Так чи інакше, не склалося. У нову владу було вкраплено лише одиниці представників Руху, як і згаданих партій.  В тому числі й  у нас на Чернігівщині.

Як би склалося в Україні після такого гіпотетичного об`єднання — зараз можна лише гадати. А була навіть пропозиція обрати Президента Кравчука головою Руху.

Тут дещо натягнутими є паралелі з Польщею і Литвою, де аналогічні Руху «Солідарність» і «Саюдіс» очолювали Лех Валенса і Вітаутас Ландсбергіс, які й були обрані першими президентами цих оновлених, декомунізованих держав. Але ж вони очолювали ці потужні рухи ще до цього. І в ці рухи масово пішли всі активні патріоти, від президентів до інших посадовців та рядових громадян, чого не склалося у нас щодо Руху.

Вже невдовзі  численні соціально-економічні проблеми, управлінська криза призвели до загальної кризи  в державі восени 1993 року. Все завершилося призначенням дострокових виборів Президента влітку 1994 року, а перед цим, весною, була переобрана Верховна Рада.

Рух активно боровся за це. Але натомість прем’єр Леонід Кучма, за відставку якого боровся Рух, був обраний новим Президентом. А весною попереднього 1993 року на Донеччині було проведено відновлювальний з’їзд Компартії, забороненої після проголошення Незалежності.

В  Русі ж знову почалася криза: цього разу довкола кардинального питання — зберегти Рух як  об`єднання демократичних  організацій та партій чи перетворити його в політичну партію.  Врешті, на IV з`їзді НРУ (грудень 1992 р.) Рух підтримав друге положення, а єдиним головою НРУ був обраний Вячеслав  Чорновіл.  А у 1993 році V з’їзд  НРУ офіційно проголосив його політичною партією.

За інерцією суспільного ентузіазму  на виборах  Верховної Ради України  в 1994 році Рух   ще отримав значне представництво у Раді  і сформував власну фракцію. У 1998 році повторив цей успіх.

 Чергова криза

На кінець 1998 року Народний Рух знову опинився у глибокій кризі. На партії, яка вела Україну до незалежності, не могла не відбиватися загальна ситуація в державі. Її можна було б охарактеризувати терміном мало не 20-літньої давнини — застій.  Наші сусіди Польща, Чехія, країни Прибалтики роблять величезні кроки по  оновленню своїх країн, ми ж топчемся на місці. Між тим, державі вже 8-й рік, президентству Кучми — 5-й, і він явно балотуватиметься на другий термін.

Що ж може запропонувати Рух? Нічого, внаслідок внутрішньої слабкості. Партія фактично відірвалася від соціально-економічних питань, відтак — від  житейських проблем людей. Провалена пропагандистська, агітаційна робота партії, проявом чого, зокрема, став занепад  рухівської преси. А наближалися чергові вибори Президента. Попередні у 1994 році Рух чомусь взагалі пропустив, обмежившись «підтримкою» одного з кандидатів.

Криза вибухнула вже на черговому ІХ з’їзд Руху 12-13 грудня 1998 року. Чорновіл, від якого все ж чекали балотування на Президента, все ще не заявляв про це. Але  несподівано для делегатів запропонував кандидатом і  не Юрія Костенка, одного зі свої заступників, кандидатура  якого була узгоджена у структурах Руху. Чорновіл же запропонував кандидатуру  Геннадія Удовенка, колишнього міністра закордонних справ. Причому, не лише кандидатом у Президенти, а й на голову партії, бо оголосив про свою відставку з посади голови.

Жодного рішення так і не було ухвалено. Чорновіл залишився головою Руху, а у січні 1999 року ще раз підтвердив, що не балотуватиметься на Президента, але й не підтримує як кандидата Костенка.

Розкол

І тут вдарив грім: «переворот», «оновення» «очищення» партії — назвіть, як хочете. Спершу це проявилося через фракцію Руху в парламенті: більшістю її членів Чорновіл був знятий з посади голови фракції. Оскільки ці депутати фактично складали і керівництво партії, її Центральний провід, то й тут Чорновіл опинився у меншості. Провід більшістю висловився за зняття Чорновола з посади голови партії, що, втім, було повноваженням з`їзду Руху. Ситуація зайшла в глухий кут.

В цих умовах 28 лютого 1999 року частина керівництва Руху, очолювана Юрієм Костенком,  організувала, як вони це назвали, Х з’їзд Народного Руху. Йому передувала гарячкова боротьба прихильників і супротивників Чорновола в обласних організаціях партії.

Врешті, в тому таки історичому залі Київської політехніки, де народжувався Рух, і пройшло 28 лютого це зібрання, яке його організатори назвали «весною оновлення» партії і де, як було заявлено, була представлена більшість Руху.  З`їзд обрав  Юрія Костенка  головою оновленого НРУ та висунув кандидатом у Президенти України.

Але все було не так просто. За ініціативою 13-ти  крайових організацій Руху (з 27-ми),  7 березня  у Києві відбувся, як це назвали, другий етап ІХ з’їзду партії, організований прихильниками Чорновола. Його  було переобрано головою Руху,  а Геннадія Удовенка обрано кандидатом від Руху на Президента України.

Вячеслав Чорновіл з притаманною йому  енергією поїхав Україною доносити рішення з’їзду.  На зустрічах його переконували, що Рух розколовся, бо він відмовився йти кандидатом у Президенти. Відтак,  24 березня 1999 року  Чорновіл оголосив, що балотуватиметься  кандидатом у Президенти  і проведе об’єднавчий з’їзд Руху.

Але раптом, вже другого дня, 25 березня 1999 року,  по дорозі з однієї з областей у Київ,  за нез’ясованих обставин Вячеслав Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі…

31 березня  Центральний Провід Руху обрав виконувачем обов’язків Голови НРУ (до наступного з’їзду) Геннадія Удовенка.

У зв’язку з претензіями Юрія Костенка та його прихильників на партійний бренд Руху, ситуація у Русі стала предметом вивчення у Міністерстві юстиції України і в судах.  29 березня 1999 року Мін’юст визнав безпідставними домагання прихильників Юрія Костенка на партійний бренд. Ця позиція була підтверджена рішеннями Київського обласного суду та Верховного Суду України.

Х з’їзд Руху відбувся 14 травня 1999 року. Головою Руху з’їзд обрав Геннадія Удовенка, його ж висунув кандидатом  у Президенти. Рух зберіг за собою і  парламентську фракцію у Верховній Раді.

Після цього прихильники Юрія Костенка провели наступний  з’їзд,  на якому змінили назву організації на «Український Народний Рух» (пізніше УНП — Українську народну партію) і, відокремившись, оформили фракцію УНР в парламенті.

Результати  розколу  дали сумний результат на президентських виборах: Удовенко набрав усього 1 з чимось  відсоток голосів, Костенко — 2 з чимось. Навіть остання цифра — це в 10 разів (!) менше  попереднього результату кандидата Руху Чорновола на виборах 1991 року. З якісь 8 років Рух розвалився. Почалася його деградація.

На задвірках

Далі все вже нецікаво і сумно. Обидві частини колись потужного Руху, обидві партії, і НРУ і УНР (невдовзі УНП),  опинилится на узбіччі суспільно-політичного життя.

Загалом в УНП пішла більшість рухівців. Наприклад, у нас на Чернігівщині — добрих 70 чи й 80 відсотків. І тут Народному Руху, тому, старому, «істинному», довелося похапцем  відновлювати структури. Втім, істинними рухівцями  вважали себе і прихильники «весни оновлення» — члени УНП.  Просто, як заявляли, маневрами кучминської Феміди у них було відібрано назву, бренд Руху.

Дійсно, УНП була більшою, ніж НРУ, краще фінансованою. Втім, в політичному плані цю абревіатуру партії — УНП  інколи зневажливо розшифровували, як «Уламок на підтанцьовках». Щоправда, не кращою  була і партія НРУ. Хоч обидві партії ще проводили з`їзди, обирали й переобрали керівництво, але в головному для партій —  участі у виборах, і загальнодержавних, і місцевих —  результати ставати все більш сумними.

На парламентських виборах  2002 року обидві партії увійшли у виборчий блок «Наша Україна», який очолив майбутній президент Віктор Ющенко. Їх представники пройшли у парламент, де невдовзі, депутати від УНП  спокійно вийшли з фракції «Нашої України» (тоді це було можливе) і утворили свою фракцію, останню  свою в Раді.

У 2003 році  головою партії був обраний ще один колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк, котрий теж ніколи особливо не був помітний як рухівець.

На парламентські вибори 2006 року Народний Рух знову пішов у складі призидентського Блоку «Наша Україна», і скількись рухівців «пролізли» у Раду. УНП пішла на вибори 2006 року  сама і  остаточно «пролетіла» повз парламент.

Обидві частини колишнього Руху все більше дрібніли. Досить сказати, що у нас на Ченігівщині УНП давно вже не мала жодного депутата у обласній раді, міській раді Чернігова, і лічені одиниці у райрадах.

Жалюгідною стала участь УНП у виборах Президента 2010 року. Переважна більшість рядових партійців була проти балотування голови партії Юрія Костенка, називали це обслуговуванням потужних кандидатів, може, навіть і Януковича, майбутнього переможця виборів. Керівництво партії вирішило інакше. Виходить, голос  її членів був близьким до нуля. Костенко набрав жалюгідні 0,2 % голосів, що у 10 разів (!) менше, ніж навіть у 1999-му.

В такій ситуації рядові члени обох партій все настійливіше вимагали від своїх «вождів» об’єднання Руху.

У  грудні 2012 року Борис Тарасюк  подав у відставку з голови НРУ. Новим головою партії був обраний Василь Куйбіда,  цього разу — давній рухівець, свого часу — мер Львова і міністр уряду.

Об`єднатися двом партіям чисто механічно не давало законодавство. Вихід був лише  у приєднанні, за суттю — влитті,  одної партії в іншу. Якої в яку? Ось було непросте питання. З одного боку, УНП була більшою, структурованішою, більш фінансованою. З іншого, саме НРУ юридично був тим таки колишнім Рухом. Врешті, було вирішено, що саме УНП приєднується до Народного Руху, і об`єднана партія й далі називатиметься — Народний Рух України.

19 травня 2013 року і відбулоя це об`єднання. Спершу пройшов останній з’їзд УНП, який ухвалив об`єднатися з НРУ. Потім  позачерговий ХХІІ з’їзд НРУ ухвалив аналогічне рішення. Головою об`єднаного Руху  був обраний той таки Василь  Куйбіда. Юрій Костенко ще раніше відійшов від керівництва УНП, а його перший заступник Іван Заєць, котрий головував на ранковому з`їзді УНП, став одним із заступників Куйбіди.

В областях  осередки, районні, міські, обласні організації обох партій спішно об’єднувалися у структури Руху. Наприклад, у нас на Чернігівщині  це було просто «перелицювання» структур УНП.  Ще вчора керівник обласної чи міської організації очолював їх в УНП, а сьогодні, після відповідної конференції,  очолив структуру НРУ.

Але все виявилося не так просто. Під час цього процесу оновилося керівництво УНП. Головою, замість Костенка, був обраний  бізнесмен Олександр Клименко. Уже в жовтні керівництво УНП заявило, .що об`єднання партій у травні є недійсним, оскільки Міністерство юстиції відмовилося реєструвати це об`єднання в єдину партію. Відтак, УНП  припиняє процес об`єднання  і залишається самостійною.

Весною 2014 року Рух ще взяв участь у виборах Президента, але результат його голови Куйбіди  став прогнозовано мізерним. Таким же сумним став і результат партії на парламентських виборах восени 2014 року, в нинішню Раду.

Втім, у травні 2015 року черговий, уже XXIV з’їзд Руху переобрав Куйбіду на голову партії. Але вже у травні 2017 року головою НРУ був обраний такий собі Віктор Кривенко, знову, як і деякі попередні голови, людина, далека раніше від Руху. Про нього нема чого довго говорити. Порівняно молодий. Депутат парламенту, куди пройшов у 2014 році за списком партії «Самопоміч».  Втім, невдовзі перейшов з її фракції у фракцію  «Блок Петра Поршенка», як було заявлено —  за рішеням Руху, щоб підкріпити президентську фракцію. Втім, згодом вийшов і з неї.

Попри гучні, ще з осені, заяви НРУ про участь у виборах Президента, його  голова лише в останній момент став одним з понад 40-а кандидатів. Якоїсь виборчої кампані Рух фактично не веде. Результат його кандидата можна, врешті, спрогнозувати.

Щодо того уламка Руху —УНП, то не хочеться навіть порпатися на сайті Мін`юсту, шукаючи, хто її голова. Ця партійка поповнює той наш український партійний цирк  у більш як 350 партій і партійок. Сумно все це.

…Як було розколото Народний Рух — питання відкрите й по сьогодні. Що це було? Операція тодішнього владного режиму по нейтралізації опонентів на осінніх президентських  виборах? Нейтралізації включно із загибеллю Чорновола, у випадкову смерть  якого мало хто вірить. Чи просто втілення давньої тези, що «Сила ворога — у нашій слабкості»? Тобто, прояв наших традиційних чвар, слабкості так званої національної еліти.

Аналізувати все це серйозно  ось уже 20 років ніхто не хоче. Напевно, непомітно пройде і ця річниця зараз.

Єдине — треба б, попри всі перипетії,  вшанувати в ці дні світлу пам`ять видатного українця, патріота Вячеслава Чорновола. А кращим вшануванням було б —  нарешті  будувати в Україні нормальне громадянське суспільство.

Петро АНТОНЕНКО

Навигация по записям

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?