Коли час стає тонким і промерзлим, як полотняна сорочка, а нічне небо крають не зорі, а спалахи відльотів, культура перестає бути просто естетикою. Вона стає фортецею. Чернігівський щоквартальний мистецький журнал «Літературний Чернігів» (№1-2026), який видається Літературною спілкою «Чернігів» ще з далекого 1992 року, зустрів свій тридцять четвертий рік життя символічним 313-м номером.
Цей випуск — не просто зріз сучасного літпроцесу; це відчайдушний, глибокий і часом парадоксально іронічний документ нашої тривожної епохи, де під однією обкладинкою уживаються шевченківська пророча класика, філософська й воєнна лірика, альтернативна історія та гострий політичний памфлет.
1. Поетичний материк: від шевченківського мовчання до окопного крику
Відкриває номер символічний камертон — уривок із поеми Тараса Шевченка «Марія», опублікований до 212-річчя від дня народження Кобзаря. Його благання до Матері Божої про пренепорочну силу для «окрадених, сліпих невольників» крізь віки пророче відгукується у кожному сучасному вірші номера.
Сучасна поетична сторінка часопису вражає різноголоссям, де кожен автор шукає свої ліки проти розпачу:
-
Микола Славинський створює дивовижний затишок на руїнах. Його поезія фіксує побут воєнного повсякдення: вікно, яке «вже засклили» після прильоту, уламок бомби за старою іконою, що чекає на запитання онука, та гасова лампа, яка гордо кидає виклик блекауту. Поет закликає: «Нитки сотаються, а ти живи. Живи! Це головне...». Тонкі алюзії на «молодого Тичину» та щемлива туга за змілілою рідною річкою, яка «плаче у Господні вікна», підкреслюють глибокий зв'язок автора з поліським корінням.
-
Станіслав Новицький (титулований лауреат численних премій) приносить у номер зовсім іншу естетику — верліброву, занурену в метафоричні лабіринти мислення. Його поезія — це «світ любови без перебільшення», але водночас це й зізнання: «війна породила в мені страх до слів». Його замальовки весняного Дніпра з білим бузком та золотими верхівками церков сусідують із гірким усвідомленням того, що «король вмирає, і всі потвори стають людьми».
-
Олександр Ходос — поет-психолог із військовим досвідом, чий голос звучить із особливою, загартованою й міцною силою. Його тексти наповнені біблійними натяками, образами «савану білосніжного» та суворими передчуттями. Від історичних рефлексій 2014 року («Привиди свободи») автор рухається до сьогодення, де в окопі «Бог у яслах плаче й кличе... Маму...».
-
Богдан Томенчук (фіналіст Шевченківської премії-2025) б’є набатним, зрілим словом про покоління, яке тримає небо: «Ми стоїмо, як сивий досвід, і вперше відчуваєм страх — за них, на нас уперто схожих...». Його вірші — це маніфест незношуваності націй: «Вітчизна не на продаж теж».
-
Світлана Шуміло руйнує читача своєю пронизливою, майже документальною сповіддю. Через деталі колишнього мирного життя — улюблених кота й собаку, полиці з книжками про історичну граматику, квітучі кактуси — вона підводить до моменту, коли о п'ятій ранку приходить «вісник-вибух». Її питання: «Країна, яку розстрілюють і все фільмують... чи буде вона живою?» — це екзистенційний крик, який переходить у німе мовчання перед іконою.
-
Тетяна Таланцева та Микола Собчук додають номеру локального, чернігівського тексту. Вірші Таланцевої — це хроніка січня 2026 року: місто блукає з ліхтариком, гуде генераторами, здригається від шахедів на Алеї Героїв, але пахне кавою й випічкою і — живе! Собчук натомість дарує читачеві класичну мелодійну лірику («Очей Твоїх блакить», «Зоряна осінь»), повертаючи віру в нетлінність почуттів.
2. Перекладацька майстерня: естафета навколо «Мосту Мірабо»
Справжньою перлиною номера є глибока філологічна розвідка Сергія Ткаченка «Ще раз про естафету перекладів: „Міст Мірабо“ українською мовою». Автор влаштовує захопливий компаративний аналіз того, як культовий вірш Ґійома Аполлінера інтерпретувався титанами українського перекладу.
Через призму ритміки, наголосів та збереження пісенної природи (підкресленої Лео Ферре) дослідник аналізує класичний варіант Ірини Стешенко, віртуозний переклад Миколи Лукаша та дещо залежну від нього версію Всеволода Ткаченка, а також самобутній, але лексично суперечливий варіант Олександра Гордона. Наприкінці Сергій Ткаченко пропонує власну, свідомо скориговану біографічним песимізмом версію, яка блискуче лягає на оригінальну французьку мелодику.
3. Криптоісторія та епос: фантастичні світи Андрія Валентинова
У розділі літературознавства Олександр Молибога пропонує масштабний огляд творчості відомого харківського письменника-фантаста, історика й археолога Андрія Валентинова (Шмалька). Стаття детально аналізує ключові пласти його історично-альтернативних шукань:
| Твір / Цикл | Жанрова специфіка | Сюжетне ядро |
| «Око сили» / «Аргентина» | Альтернативна історія | Події Громадянської війни 1920 р. та переддень Другої світової війни в Європі. |
| «Капітан Філібер» | Віртуальний часоплив | Смертельно хворий історик мандрує у минуле (1917–1921 рр.), аби змінити русло української історії. |
| «Сузір’я Пса» | Автобіографічна альтернатива | Життя археологічної експедиції в Херсонесі в липні 1990 року через крипту та аномальні явища. |
| «Сфера» | Психологічна фантастика | Дослідження інтернет-спільноти, яка практикує «усвідомлені сни» та корекцію реальності. |
| Поема «Козаччина» | Національний епос | Спроба створення цілісного українського епосу за зразком «Калевали», мозаїчно зібраного з автентичних дум XVII–XVIII ст. |
4. Сатира на злобу дня: дипломатія дрючка
Публіцистично-гумористичний блок представлений гострим памфлетом Валерія Демченка «Дипломатія неандертальців, або Планетарний лохотрон?». Автор у стилі жорсткого політичного гротеску реагує на події міжнародної арени початку 2026 року, зокрема на «друге пришестя» Дональда Трампа.
Іронізуючи над «бізнесовим» підходом до геополітики, залученням до доленосних переговорів родичів та партнерів (Кушнера, Віткоффа) замість професійних дипломатів, Демченко пропонує виставити проти них «тьотю Соню з Привозу та бабу Галю з Бессарабки». Автор висміює новостворену «Раду миру» із мільярдними внесками, називаючи її планетарним лохотроном, і з суто українським сарказмом пропонує Трампу свої колекційні медалі «За знищення колорадського жука» — аби лиш той «відчепився від України зі своїми пропозиціями про капітуляцію».
5. Прозаїчний та науковий контекст номера
Окрім поетичного й аналітичного ядра, часопис традиційно багатий на якісну прозу (повість Тетяни Яковенко «Відьма», оповідання Олександра Забарного та Оксани Проценко, кіноповість Валерія Конаша), яка потребує окремого розлогого осмислення. Літературознавчі студії Володимира Кузьменка до 100-річчя П. Сердюка, ювілейні розвідки Анатолія Шкуліпи та потужний блок рецензій (М. Славинського, Т. Торак, В. Мовчан) доводять, що інтелектуальне життя Чернігівщини тримає високу планку. А дитяча сторінка від Оксани Проценко («Три скарби») засвідчує — журнал дбає про свого теперішнього та й майбутнього читача.
Замість висновку
Новий номер «Літературного Чернігова» — це дзеркало, у якому відбивається зранене, недоспане, але абсолютно живе обличчя України 2026 року. Журнал фіксує і біль втрат, і красу поліської весни, і запеклу віру в те, що «саван могильний порфірою стане, і біль мине... і Сонце зійде» («Сльози мироносиць», Олександр Ходос). Це обов’язкове читання для кожного, хто шукає в друкованому слові не розваги, а тривалу духовну опору.
Сергій Вітер, спеціально для видання sknews.net
