Українська земля нарешті вийшла з карантину

Як відомо, наш парламент — Верховна Рада України, нарешті прийняв надзвичайно важливий закон про введення ринку землі, тобто продаж земель сільськогосподарського призначення (деякі землі, наприклад, під забудову, продавалися й раніше). Іншими словами, Рада нарешті зняла мораторій (тимчасову заборону) на продаж землі, що вводився кілька разів.

Пристрасті в суспільстві щодо цього в останні місяці вирували неабиякі. Добалакувалися до того, що це «продаж» Вітчизни, України. Дивно було дивитися, як безапеляційно і категорично, зовсім не будучи фахівцями, люди висловлювалися за продаж землі або проти нього. Втім, дивно це тим, хто досі не розуміє, не бачить, наскільки продані і продажні наші засоби інформації, і наскільки Інтернет є океаном словоблуддя.

Не встряючи в ці дискусії, варто звернути увагу, принаймні, на три очевидні речі.

Перше. Ринок землі існує в переважній більшості країн. І годі вже торочити, що наша країна якась особлива. Цікаво, що тут сходяться,балакаючи про якусь «особливість» України, і крайні ліві, і крайні праві політсили. Ну,з лівими ясно: ще 130 років тому їхній майбутній вождь заявив: «ми пойдьом своїм путьом». І пішли… Людство – так, а на тій нашій колишній території – отак. Але й крайні праві торочать про якийсь наш «особливий» шлях, якісь «балто-чорноморські» союзи, наче не помічаючи, що в країнах цих союзів давно існує ринок землі.

Друге. Про ринок землі у нас в Україні балакали уже років з 15. І періодично зупиняли його мораторіями. Але раз постійно це ставало на порядок денний, значить, це давно назрівало.

Третє. Головною причиною мораторіїв називали потребу попередньо ухвалити низку законів щодо ринку землі. Зокрема, впорядкувати нарешті земельне законодавство, облік землі, де у нас, м`яко кажучи, безлад. Утворення Земельного банку і таке інше. Але тоді просте запитання: чому ж ці такі потрібні закони не ухвалювалися останні добрих півтора десятиліття, при кількох парламентах і президентах?

Ринок, з середини наступного 2021 року, вводиться. Земля отримує власника. Правда, власники основної кількості землі, принаймні,сільгоспугідь, особливо ріллі, вже давно є. Це українські селяни, які набули цю землю після епохальної земельної реформи 1999 року. За суттю, це була деколективізація, скасування дикунської колективізації, через 70 років після її початку. Тоді комуно-тоталітарний режим СРСР перекреслив один з головних своїх же лозунгів Жовтневого перевороту, яким задурманили селянську Росію. Лозунг «Землю – селянам!»

На переломі 20-30-их років землю у селян було відібрано, і це був більш ніж економічний крок, це був політичний – зламати хребет селу і селянству. Це була прелюдія голодомору.

Починаючи від земельної реформи 1999 року, землю, відібрану колись у селян у створювані колгоспи, людям повернули. У вигляді паїв, по 2 чи більше гектари. В натурі 70-80-річна бабуся не була в змозі обробляти ці гектари. Тому землю, паї, здавали в оренду – сільгосппідприємствам, що змінили колгоспи, потім фермерам, а зараз все більше великим агрохолдингам.

Селяни – наче і власники землі, але неповноцінні. Бо що то за власність, яку людина, власник не має права продати. І якраз введення ринку, можливості продати свою власність і стає кардинальною реформою.

Дуже гострий момент – питання продажу землі іноземцям. Уже зараз закон про ринок має тут певні застереження. А загалом питання продажу землі іноземцям заплановано винести на всенародний референдум.

От тільки щодо цих референдумів… Начебто ж, повний прояв народовладдя, з`ясування «гласу народу». Але, на жаль, цей «глас» у нас легко формується тими ж продажними засобами інформації, насамперед телебаченням, яке, на відміну від землі у народу, давно у власності тих чи інших олігархів. Може, варто було б не гратися в «глас народу», а доручити рішення представникам народу? А який тут ще треба представник, як не головний орган представницької влади держави – парламент. Але ж і він обирається «формуванням і спрямуванням» того-таки гласу народу,тобто настроїв виборців. І формується так,як і все інше. Якесь замкнуте коло.

Нема надії і на громадянське суспільство, в особі партій і громадських організацій. Вони у нас такі ж нещасні, як і багато що інше.

Зосталося лише тішити себе надіями на справжнє громадянське суспільство, справжні засоби інформації, справжній, а не кимось «формований» голос народу.

Петро Антоненко,

редактор газети «Світ-інфо», спеціально для видання www.sknews.net

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?