Мати пишається своїм сином, який загинув за Україну

Героям слава! 

Олена Володимирівна Белеванцева – білоруска, яка вже десятки років мешкає в Україні, в нашому Чернігові, який давно став для неї рідним. Вона – артистка розмовного жанру обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм, відома та шанована людина на Придесенні. На жаль, війна на сході Батьківщини забрала життя її сина – Володимира Близнюка, білоруса, який у 2014-му добровольцем пішов на фронт і героїчно загинув, захищаючи свободу нашого народу та незалежність Української держави.

– Я народилася в селищі Соснівка Гродненської області. Нині там – усе менше жителів, безлюдніє, занепадає село, – говорить Олена Володимирівна. – Вийшла заміж за земляка, білоруса, випускника Чернігівського льотного училища – Володимира Олександровича Близнюка. Так і переїхали сюди, до Чернігова. Місто давнє, з часів Київської Русі, таке красиве та затишне, дуже сподобалося! Тож Україна стала нашою другою Батьківщиною. А 28 серпня 1988 року у нас народився син Володя, Володимир Володимирович Близнюк. Яке то було щастя!

– Тобто у 2018-му Володимирові виповнилося б 30 років…

– Так… Він жартував, що у нього в даті народження – вісімки, а це ж – знаки безкінечності. «Тому, – заспокоював, – мамо, я житиму сто років»… Він мав неабиякий хист до вивчення іноземних мов, найбільше любив уроки англійської. Із задоволенням грав у англійському драматичному гуртку при колегіумі № 11, де навчався. Також був здібним шахістом. А ще Володя дуже любив музику! Тож закінчив музичну школу № 2 (клас гітари і баяну), а далі він навчався в Чернігівському музичному училищі імені Левка Ревуцького – в естрадному відділенні… Потім син проходив строкову службу в Харкові, у військах МВС. І служба в армії кардинально вплинула на його погляди!

– Ще б пак! Все-таки його батько – військовий льотчик, підполковник, відзначений трьома нагородами ООН за миротворчу діяльність.

– Володя наполегливо займався рукопашним боєм та боротьбою, також він навчився дуже влучно стріляти. Пояснив мені: «Буде війна, то потрібно готуватися».

– Так і сказав?!

– Авжеж. Це здається неймовірним, але так і було. Він був упевненим, і готувався гідно захищати Україну! Вступив на юридичний факультет, однак не встиг отримати диплом. Адже почалися відомі події: Майдан і Революція Гідності. За першої-ліпшої можливості, Володя з’являвся зі своїми друзями на Майдані. Коли тогочасна влада вирішила застосувати силу, щоб розігнати непокірних, вони виготовляли саморобні вибухівки. Буквально з Майдану, син і пішов на війну, розуміючи, яка загроза нависла над Україною внаслідок віроломної агресії. Не вагався жодної секунди! Він уже все вирішив для себе, хоч був на шостому курсі університету і мав невдовзі одержати диплом про вищу освіту, здобути омріяну спеціальність. Це було в квітні 2014-го…

– Тож доброволець Володимир Близнюк незабаром опинився в самому пеклі бойових дій!

– Причому спочатку його не хотіли брати, то він удома влаштував мені такий скандал: «Це ти постаралася?! Я все одно піду на війну, захищати мою Батьківщину». Він був дуже рішуче налаштований! Тож, хоч і усвідомлювала страшну небезпеку, погодилася і благословила його. А потім щодня жахливо хвилювалася за життя Володі, адже там, на Донбасі, героїчно гинули наші бійці!

– Ця війна і в мене відібрала років десять життя, знівечила здоров’я, – настільки це психологічно важко – щодня дізнаватися про загибель наших громадян: друзів, сусідів, однокурсників, знайомих! Свого часу я дивувався: як наш народ спромігся пережити чотири роки запеклої нацистської навали? А тепер уже ми з 2014-го живемо в умовах моторошної війни…

– Втім, я розумію: у нас же відібрали Крим, де ми щороку відпочивали родиною, тепер прагнуть загарбати Донбас! І якщо не зупинити зажерливого й жорстокого ворога, його танки невпинно чавитимуть мирні землі України… Взагалі, Володі спочатку пропонували служити на кордоні, та він сам хотів бути на передовій, визволяти українські міста та села, захоплені підступним агресором. Воював мужньо і загинув, як справжній герой, – адже він почепив український прапор на сільраді визволеної станиці Луганської. Але потрапив під ворожий мінометний обстріл. Це сталося 6 вересня 2014 року, у перший день так званого «перемир’я» за Мінськими домовленостями…

– Скажіть, Вам вдавалося на війні поспілкуватися з сином, працював телефонний зв’язок?

– Зв’язок майже увесь час був відсутній… Ну, буквально якусь хвилину нам вдавалося поговорити. Мені, матері, було надзвичайно важко, нестерпно! До речі, мені надзвичайно боляче чути такі розмови, що наші діти, мовляв, пішли на війну, аби щось заробити… Знаєте, мій Володя, щодня ризикуючи життям, отримував лише по дві тисячі гривень щомісяця, як доброволець… У нього було всього тільки дев’ять із половиною тисяч гривень на карточці.

– Оце такий «заробіток»!

– Ні, Володя був справжнім патріотом України і навіть не уявляв собі іншого вибору. Адже він воював виключно за ідею – боронив свою країну від окупантів. А такі бійці – найхоробріші. Знаєте, які там умови були? Спочатку йому видали форму – гнилу, в повному розумінні цього слова, вона просто розлізлася невдовзі… Навіть забув смак хліба!.. Там же, у селах, – жителів майже не лишилося, тільки коти й собаки приблудні. Знаєте, як ото кажуть – миша повісилася з голоду!.. Отака була ситуація.

– Ви передавали туди продукти?

– Так, звісно, посилки… І не лише продукти, а й, наприклад, цигарки. Вони дуже на війні цінуються! Бо там починають курити навіть ті, що раніше жодної сигарети в руці не тримали. Спочатку я просто надіслала посилку, але вона надто довго йшла, тож продукти зіпсувалися. Тоді я почала передавати все волонтерами. Потім вони вже знали, самі мені зазвичай дзвонили: «Ми відправляємо допомогу нашим бійцям на фронт, Ви хочете передати своєму синові?». Дуже дякую цим небайдужим та дієвим людям! Усе благополучно доходило: придбані мною для Володі нова військова форма, берці, аптечка, продукти…

– Знаю, Ви їздили виступати перед нашими вояками в АТО.

– Такі поїздки дуже важливі. Захисники Вітчизни мають знати, що ми завжди пам’ятаємо про них і підтримуємо! Також я побувала там, де загинув мій син…

– В станиці Луганській? Як там вшанували загиблих? Є пам’ятник?

– На місці загибелі наших бійців встановлено такий пам’ятний камінь, який привезли з Лисичанська. Є капличка… Там і зараз служать українські вояки. Тепер умови у них – значно кращі та й зарплата – суттєво вища. Втім, і ці юнаки передусім відчувають себе захисниками України, адже це для них – найголовніше!

– У Вашій родині підростає молодший син – Олексій…

Творчий вечір за участю Олени Белеванцевої— 9 травня. Дізнавайтеся ТУТ
— Йому влітку виповниться 15 років. Він рано подорослішав, відчуває вже свою відповідальність. Дуже патріотичний юнак! Перейшов у колегіум № 11, де раніше навчався Володя. Планує вступати в музичне училище, бо там учився старший брат, яким він дуже пишається! Можливо, в подальшому стане військовим. Принаймні вже говорить, що теж готовий захищати рідну Україну.

– Як вшанували Вашого сина, Володимира Близнюка, в Чернігові?

– Його меморіальні дошки встановлені на колегіумі № 11, на будинку, в якому він мешкав з 1992-го по 2014 роки, а також – на музичному училищі імені Левка Ревуцького. Похований Володя на кладовищі Яцево, там є його пам’ятник. Указом Президента України за виявлені мужність та героїзм сина посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Його відзначено і Лицарським Хрестом добровольця та народною нагородою «За доблесть і честь».

– Як мати загиблого героя, Ви маєте пільги від держави?

– Безкоштовний проїзд у міському транспорті. Сплачую 50 відсотків вартості комунальних послуг…

– Нещодавно в Чернігові побував Надзвичайний і Повноважний Посол Білорусі в Україні Ігор Сокол, і Ви, білоруска, зустрічалися з ним.

– Так, Посол Білорусі висловив своє співчуття і подарував народний білоруський костюм, дуже гарний. Я – артистка, то при нагоді виступатиму в ньому.

– Дякую Вам за цю розмову!

– Спасибі й вам. Ви приділяєте велику увагу нашим бійцям та волонтерам, правдиво висвітлюєте події на сході України. Ми, родина, щодня пам’ятаємо про нашого Володю. І це – світла пам’ять, адже він був хорошою та чуйною людиною! Я пишаюся своїм сином і дякую Богові за всі щасливі дні, які ми провели разом.

Спілкувався Сергій Дзюба

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?