У складi групи журналiстiв України кілька років тому я брав участь у цікавому медіа-проекті в Польщі. Мета цiєї програми пiд назвою «Партнерство для демократії» — показати, що змінилося в Польщi зi вступом країни до Євросоюзу, і розповісти про це читачам України.
Органiзаторами були Пiвденно-Схiдний науковий iнститут у Перемишлi, Генеральне консульство США в Краковi, Фундацiя для освіти (Варшава).
Програма проходила на базі міста Перемишль, Південно-Східного наукового інституту (PWIN). Директор цього інституту — мій давній добрий приятель Станіслав Стемпєнь, відомий польський історик, доктор наук. До речі, нині він також і проректор університету Перемишля. Поляк Станіслав прекрасно знає українську мову, пише книги про історичні зв’язки Польщі й України, які видає його інститут. Установа, яку директор організовував і очолює вже понад 20 років, узагалі багато робить для добросусідських зв’язків двох наших країн. У бібліотеці й архіві інституту постійно працюють польські та українські дослідники, студенти, викладачі. Під час цієї програми нами опікувався керівник бюро інституту Ришард Ламаш.
Щомісяця ми, журналісти, приїздили до Польщі на кількаденні прес-тури. Програма була щоразу нова: місцеве самоврядування, соціальний захист людей, альтернативна енергетика.
Один із прес-турів був присвячений темi iсторiї та культури. Ми побачили багато цікавого в царині охорони пам’яток історії та культури, використанні їх у сьогоденній гуманітарній політиці. Як і в інших сферах, тут також досвід Польщі є дуже корисним для України.
Де ще можна було краще провести цей прес-тур, нiж у духовному центрi Польщi — Краковi. Мiсто, якому понад тисяча рокiв. Мiсто, яке кiлька вiкiв було столицею Польщi. I навiть пiсля офiцiйного перенесення столицi до Варшави протягом наступних столiть поляки резонно вважали, що це друга столиця їхньої держави. Саме тут проходила коронацiя всiх королiв, тут їх i хоронили в майже тисячолiтньому королiвському замку Вавель — iсторичному серцi Польщi.
Кракiв сотнi років перебував на перехрестi схiдної i захiдної, пiвнiчної i пiвденної культур. А ще — завжди був осередком iнтелектуальної свободи. Не випадково тут жили i живуть найвидатнiшi вченi, лiтератори, митцi, духовна елiта Польщi. Наприклад, обидва сучаснi лауреати Нобелiвської премiї з лiтератури — поети Чеслав Мiлош i Вєслава Шимборська — кракiв’яни. Один iз найвидатнiших кiнорежисерiв Польщi й свiту Анджей Вайда мешкає в Краковi. Адам Мiцкевич, Юзеф Пiлсудський, Папа Римський Iван Павло II — усе це — в iсторiї Кракова.
Про це йшлося на вiдкриттi нашої програми в Мiжнародному центрi культури, рiчний бюджет якого — 5 мiльйонiв злотих, з яких 70% надходить із державного бюджету. Решту центр заробляє сам. 24 роки iснування, виставки, якi вiдвiдали сотні тисяч осiб, до сотні мiжнародних наукових конференцiй i семiнарiв — така коротка статистика. Численнi друкованi видання. Багатюща бiблiотека, в тому числi з українським вiддiленням. Щоправда, більшість цих українських видань присвяченi Галичині. Iнші регiони України для Польщi — нiби бiла пляма. Хто винен? Поляки чи ми самi?
Театр у заводському цеху
Iсторiя i сучаснiсть, традицiї i модерн. Досить оригiнальне поєднання цього ми побачили в Новій Гуті. Чому в програмi прес-туру Нова Гута була названа «прокляттям Кракова»? Тут цiла iсторiя. Нова Гута — це промисловий район Кракова, збудований кiлька десятиліть тому, в найглухiшi часи соцiал-комунiстичного режиму в Польщi. Власне, звели величезний металургiйний комбiнат iм. Лєнiна, а задля цього заводу — i сам район мiста. Чи, скорiше, мiсто при мiстi, як щось неорганiчне для Кракова. Сенс був не економiчний, а полiтичний. Кракiв як центр духовної свободи залишився вогнищем вiльнодумства, iнтелектуальної опозицiї i в часи соцiалiзму. Ось i виник задум «розбавити» iнтелектуальний, духовний, урештi релiгiйний Кракiв соцiалiстично-пролетарською масою. Так вирiс комбiнат i Нова Гута, куди приїжджали з усiєї Польщi новiтнi пролетарi з учорашнiх селян. Усе на кшталт радянської iндустрiалiзацiї в СРСР, iндустрiальних конгломератiв Донбасу. Типовi московськi «Черьомушки» з сiрими 4 – 5-поверхiвками. Типовий спосіб життя вiд заводського гудка до гудка. У «соціалізації» Нової Гути, а вiдтак Кракова, дiйшло до того, що в цьому пролетарському «мiстi в мiстi» заборонили будувати костьоли. I це у всуцiль релiгiйнiй католицькiй країнi.
Усе це вже позаду. Металургiйний комбiнат, як i подiбнi монстри в СРСР, дихає на ладан. Але життя триває. У Новiй Гутi, тепер одному з районiв Кракова, досить просторому, зеленому, кількість мешканцiв уже перевищила 200 тисяч (загалом у Краковi — 800 тисяч). Саме тут виник дивний театр «Лазня Нова». Точнiше, театр переселився сюди із Казимiжу — центральної iсторичної частини мiста. Цей професiйний приватний театр iснує 7 рокiв. З нами зустрiвся його керiвник Бартош Шидловський, молодий режисер, директор i водночас шеф театрального товариства «Лазня». Товариство — це не лише театр, а й цiлий спектр культури. Виставки, свята, навiть власна кiностудiя.
Бартош Шидловський із натхненням розповiдав про мистецький задум, явно протилежний металургiйно-соцiалiстичному: зруйнувати iмiдж Нової Гути як району п’яниць, бандитiв, району бездуховностi. У смiливостi експериментаторам не вiдмовиш. Бартош i його молодi колеги, такi ж ентузіасти, фанати Нової Гути, розмiстили театр… у заводських цехах. Точнiше, у виробничо-навчальнiй базi колишнього профтехучилища при комбiнатi. Цех переобладнується пiд зал для вистав. Пiд однiєю зi стiн — iмпровiзована сцена. У залi розставляють стiльцi для глядачiв. Калейдоскоп декорацiй, гра свiтла, музичне оформлення. Грають цiлком професiйнi актори iз солiдних кракiвських театрiв — за анґажементом. Але до гри залучаються i мешканцi Нової Гути. Є навiть вистава без професiйних акторiв. Ще цiкавiше — пропозицiя до мешканцiв приносити в театр свої сюжети з життя. Так народився хiт сезону — спектакль «Едiп». Так, отой самий, за класичною давньогрецькою трагедiєю. Але дiйство химерно переплiтається з долею реального польського пiдлiтка, який проходить непростий шлях вiд тюремної камери до нормального життя. Сюжет iз життя, цей хлопець i нині мешкає в Гутi. На цю виставу в залi виставляють рiвно 270 мiсць, i щоразу — аншлаг.
Подорож у соціалізм
Ми ще трохи затримаємося в Новiй Гутi, аби побачити, як у країнi, що першою iз соцконцтабору рiшуче порвала із соцiалiзмом, можна робити бiзнес на соцiалiстичнiй iсторiї. Випускник юрфаку Кракiвського Ягеллонського унiверситету Мiхал Островський створив своєрiдну туристичну фiрму, побудовану на одному проектi — «Тур у соціалізм». Почалося з того, що Мiхал кiлька рокiв тому на прохання свого знайомого з Англiї зробив йому маленьку екскурсiю по Новiй Гутi, дещо показав i розповiв, як жило поколiння його батькiв при соцiалiзмi. I тут народилася iдея: створити такий туристичний маршрут. Саме по Новiй Гутi. Мiхал орендував звичайну квартиру в звичайному сiрому будинку, по-нашому «хрущовцi». Тут тепер його офiс i тут — один iз головних «експонатів» туру — сама квартира. Звичайна, двокiмнатна. Але не зовсiм звичайна. Усе — в стилi 1970-их рокiв: меблi, картинки на стiнах, посуд, навiть керамiчнi сувенiри з Болгарiї — єдиної країни, куди тодi могли їздити польськi туристи, окрiм СРСР.
Мiхал продає i сувенiри. Наприклад, червонi бюсти Лєнiна, шапку, в якiй ходили польськi робiтники у Новiй Гутi.
По Новiй Гутi розроблено 2-годинний i 4-годинний маршрути. Туристiв возять «драбантами» — примiтивними, але популярними в 1970 – 1980-тi роки легковими авто з НДР (Нiмецької Демократичної Республiки, хто вже забув). Маршрут передбачає вiдвiдини ресторану «в стилi Герека» (це був керiвник польської компартiї). Туристiв розважає музичний гурт «iз сiльського весілля». Словом, вiд iноземцiв немає вiдбою. Переважно туристи з Англiї, Нiмеччини. Трапився якось із Росiї.
Я розповiв Мiхаловi, що для нас, українцiв, це ще не iсторiя. В Українi мiльйони людей жили і живуть у таких самих квартирах i ще не так далеко вiдскочили вiд отого самого соцiалiзму, який для людей з iнших країн, як i для самих полякiв, стає екзотикою.
На перехрестях культур
Знову ми у старовинній центральній частині Кракова. Наступний блок програми присвячений синтезу культур свiту, яким завжди було вiдоме мiсто. Журналiст i фотограф з Англiї Крiс Шваж своїм коштом i зусиллями створив «Музей Галiцiї». Провiдна тема музею — єврейська культура Галiцiї. Зауважу, що цей географiчний термiн тут трактується досить розширено, до Галiцiї зараховують i захiдноукраїнськi землi, i схiднi та пiвденно-схiднi польськi.
Крiс Шваж пройшов із фотоапаратом слiдами проживання євреїв у Схiднiй i Пiвденнiй Польщi. А саме в цiй країнi мешкала найбiльша за кількістю єврейська громада в Європi. Була до Другої свiтової вiйни, яка, власне, й почалася нападом Нiмеччини на Польщу 1 вересня 1939 року. За роки окупацiї знищили не лише мiльйони полякiв, а майже повнiстю — єврейську громаду в країнi. Сумнозвiсний Освенцiм — теж на кракiвськiй землi. А ще були тисячi освенцiмiв у мiстах, мiстечках i селах. Залишилися руїни. Руїни осель, синагог, кладовищ. Усе це — на виставцi. А ще — розповiдь про тисячi полякiв, українцiв, людей iнших нацiональностей, якi, ризикуючи власним життям, врятували вiд знищення життя тисяч євреїв. Тепер вони вiдзначенi званням «Праведники свiту».
Потiм — цiкава екскурсiя старовинним районом Кракова — Казимiж. Назва на честь короля Польщi Казимiра Великого. Цей один iз найвидатнiших монархiв держави (правив у 1333 – 1370 рр.) змiцнив державу пiсля десятилiть мiжусобних вiйн, пишався тим, що, подiбно до римського iмператора Августа, прийняв столицю дерев’яною, а залишив її мурованою, створив розвинене правосуддя. Мiж iншим, закони великого короля захищали насамперед простих людей, за що вiн був прозваний «королем холопів». А ще Казимiр на руїнах створив могутню економiку держави. Вiн першим призначив мiнiстром фiнансiв єврея, котрий вiрою i правдою служив Польщi й багато зробив для її економiки. А король спорудив поряд із Краковом спецiальне мiсто — Казимiж. За однiєю версiєю — для євреїв, яким вiн усiляко сприяв, за iншою — як те, що нинi звуть «вiльною економiчною зоною». Тепер це старовинний район Кракова.
Вiлла «Децiюш» на околицi Кракова — старовинний 400-рiчний палац, типова садиба багатого й знатного польського роду. Таких дворянських обiйсть у Польщi — сотнi. Збереженi, вiдреставрованi, перетворенi в дитячi будинки, туристичнi об’єкти чи центри культури. Цей палац — у власностi комерцiйної структури «Товариство Вiлла Децiюш». Директор Данута Гльондiс із гордiстю повiдомила, що в палацi Вiктор Ющенко, тодi ще прем’єр-мiнiстр, зустрiчався з польським керiвництвом. Такi вiзити тут не рiдкiсть. Але головне, звiсно, iнше. Це Лiтня академiя мистецтва, численнi семiнари, конференцiї, фестивалi, в тому числi Днi української культури в Польщi. Щодо «модернового управлiння культурою», цебто функцiонуваннi «Децiюша», то тут усе на комерцiйнiй основi.
Нарештi, ще одне перехрестя культур — вiдвiдини Центру японського мистецтва й технiки. Модерновий палац на березi Вiсли, якраз навпроти Вавеля. Дiтище Анджея Вайди. Iсторiя така. Свого часу Вайда отримав кiнопремiю в Японiї. Грошовий еквiвалент — 360 тисяч доларiв. Із симпатiї до Японiї, до мистецтва Сходу, Вайда вклав кошти у створення центру. Уряд Японiї також допомагав фінансувати проект. I ось вирiс центр. Виявляється, ще понад 100 рокiв тому в Краковi були фанати японського мистецтва, якi зiбрали чималу його колекцiю. Частина її експонується в цьому центрі. А головне — заклад став осердям польсько-японських контактiв, насамперед у царинi культури. Кожен артист чи колектив з Японiї обов’язково виступає в центрi. Виставки, науковi контакти, видавнича справа — все це також робота закладу.
Ніч музеїв
А що ж власне польська культура, особливо iсторiя? Для цього в нас з вами попереду цiла нiч. Це свято так і було назване — «Нiч музеїв у Краковi». Щорiчне велелюдне свято проводилося втретє. Від сьомої вечора до другої ночi десятки музеїв мiста — i державнi, i приватнi — вiдчиненi, i вхiд туди безкоштовний. Коли нам вручили програму «Ночi…», то захотiлося побiгти одразу в десятки бокiв одночасно. Але почали з офiцiйного вiдкриття в самiсiнькому центрi, на Ринку Гловнiм, у Музеї iсторiї Кракова. Президент мiста вiдкрив свято, повiдомивши, що кiлькiсть вiдвiдувачiв музеїв цiєї ночi може досягти 80 тисяч осiб, тобто по кiлька тисяч на музей.
У цьому я пересвiдчився дуже швидко. Посеред центральної площi, в палацi «Сукєннiца» розмiщений ще один музей — польського мистецтва ХIХ столiття. Але до картин Яна Матейки та iнших майстрiв стояла вже така черга, що на моє запитання «Чи на длуго та колєйка?» менi пояснили: на годину. Стояти в «колєйце» не хотiлося, i я побрiв вечiрнiм Краковом, переповненим людьми. Усе-таки встиг побувати в кiлькох музеях. Окремо скажу про Музей кардинала Кракiвського Кароля Войтили. Цей кардинал вiдомий свiтовi як Папа Римський Iван Павло II. Саме з кракiвської кафедри вiн пiшов на ватиканський престол, де правив 27 рокiв. Народившись неподалiк, у мiстечку Вадовiце, саме в Краковi Кароль Войтила жив, навчався в знаменитому Ягеллонському унiверситетi, почав i продовжив свiй шлях служiння Богу й людям. У музеї — все життя видатної людини планети, вiд народження до впокоєння.
Побачив я i знаменитий Ягеллонський університет, який заснувала королева Ядвiга за сприяння свого чоловiка — короля Владислава Ягайла, засновника династiї Ягеллонiв. Це кiнець ХIV столiття. Важко повiрити, але в Музеї унiверситету повнiстю збереженi студентськi аудиторiї бiльш як пiвтисячолiтньої давнини, навчальне приладдя. Наприклад, те, яким користувався студент унiверситету, ще один знаменитий поляк — астроном Миколай Коперник.
Вавель — у серці поляків
З чим порiвняти Вавель?! Королiвський замок, що на височезному пагорбi, домiнує над мiстом. Щось схоже на Московський Кремль, але менш помпезне й еклектичне. Принаймнi компартiйний Палац з’їздiв тут збудувати нiкому б не спало на думку. Червонi кам’янi стiни в багатьох мiсцях вищi вiд кремлiвських. Башти з бiйницями, редути — справжня фортеця, якою i був Вавель мало не тисячу лiт.
Домiнує над замком, над мiстом Вавельська катедра — головний костьол замку, а вiдтак i королiвства. До дому Господа примикають королiвськi палаци. Тут мешкали владики Речi Посполитої, однiєї з наймогутнiших держав середньовiчної Європи. Тут вони й похованi. Десятки королiвських усипальниць у пiдземеллях Вавельського замку.
Вавель як головна святиня Польщi — нині головний музей країни. Вiн структурований на кiлька музеїв: окремо — усипальниця монархiв, окремо — їхнiй палац, музей катедри, скарби корони польської — всi регалiї, найцiннiшi державнi релiквiї, коштовностi, окремо — королiвськi сади. За день усе докладно оглянути неможливо.
Мене вже не дивує, як усе це можна було зберегти протягом періодів лихолiть, якi пережила Польща в самiсiнькому центрi Європи. Збережено, бо це — найцiннiше, найголовнiше, це душа i серце народу.
I знову сумна аналогiя з нашою iсторiєю. Немає могили Богдана Хмельницького. На чужинi, невiдомо де, похований Iван Мазепа. Немає пантеону наших видатних князiв i гетьманiв. Немає княжих i гетьманських палацiв. Єдиний в Українi гетьманський палац у Батуринi «реставрувався» чи то 20, чи то 200 рокiв. Ось де наша «iсторична пам’ять».
Найвидатнiший поет Польщi Адам Мiцкевич помер i був похований 1855 року в Парижi, однак 1890 року Польща перепоховала свого великого сина тут, на Вавелi, в пiдземеллi кафедрального храму. Там, де впокоїлися Казимiр
Великий, його батько, збирач польських земель Владислав Локетек, юна 25-рiчна королева Ядвiга i її чоловiк, син Великого князя Литовського i король Польщi Владислав Ягайло. Їхні серця там, де зараз серце кожного поляка.
…Я стояв бiля високих стiн Вавеля. Вийшов iз замку, в який уже поспiшали натовпи туристiв із Польщi й усього свiту. Таблички на стовпчику сповiщали, що звiдси до Парижа, Буенос-Айреса чи Токiо стiльки-то кiлометрiв i що 750 кiлометрiв до Києва. До столицi нашої держави, нашої землi, яка така ж красива, як i польська земля, i народ якої вартий нормального життя, якщо, звiсно, цей народ не забуватиме, хто вiн i яке корiння пов’язує його зі своєю чудовою землею.
Петро АНТОНЕНКО, головний редактор газети «Світ-інфо». Фото автора
