Сьогодні відзначає день народження дуже цікава письменниця, з колоритним, неповторним письмом, прозаїк і поетеса, наша землячка Любов Пономаренко.
Пономаренко (Кириченко) Любов Петрівна (нар. 25 травня 1955, с. Іванківці Срібнянського району Чернігівської області) – українська письменниця. Членкиня Національної спілки письменників України з 1987 року. Тато письменниці Петро Йосипович Кириченко викладав математику, а мама, Мотря Пилипівна, – біологію та хімію.
Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. Гоголя (1978). Працювала вчителькою російської мови та літератури Горобіївської та Іванківської шкіл Срібнянського району (1978 – 1984). Потім – на посаді завідувача відділу районних газет Чернігівщини та Київщини.
З 1987 року мешкає на Полтавщині. Працювала вчителькою Староіржавецької середньої школи Оржицького району (1987–1990), завідувачкою відділу районної газети «Оржиччина» (1990–1993), завідувачкою відділу газети «Гребінчин край» (1994–1999), з 1999 року – власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини».
Нині на творчій роботі. Мешкає у м. Гребінка Полтавської області.
Авторка книг: «Тільки світу» (Київ: Радянський письменник, 1984); «Дерево облич» (Київ: Український письменник, 1999); «Ніч у кав'ярні самотніх душ» (Миколаїв, 2004); «Портрет жінки у профіль з рушницею» (Київ: ВЦ «Просвіта», 2005); «Помри зі мною» (Львів: Піраміда, 2006), «Синє яблуко для Ілонки» (Львів: Піраміда, 2012).
Її твори увійшли до антологій: «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (1995, новели), (1997: новели), (2002: новели), в антології української «жіночої» прози та есеїстики другої половини XX — початку XXI століття (Львів, 2005), у збірникові «Оповідання'83» (Київ: Радянський письменник, 1984), в альманасі «Біла альтанка» (Полтава, 1996) та ін.
Твори друкувалися німецькою (в антологіях «Ein Rosenbbrunnen» (1998) та «Die Kürbisfürstin» (2000)), японською, сербською мовами.
Нагороди та відзнаки: Літературна премія «Благовіст» (1999); Літературна премія імені Олеся Гончара (2000); Полтавська обласна премія імені Панаса Мирного (2005); Полтавська обласна премія імені Леоніда Бразова (2012), Чернігівська обласна літературно-мистецька премія ім. М. Коцюбинського (2016).
Нижче – оповідання авторки. Перші двоє надруковані в Чернігівській обласній літературно-мистецькій газеті «Струна» (№№ 1 і 9), два наступні готуються до друку в червневий номер цієї моєї газети.
Петро АНТОНЕНКО
Любов Пономаренко. Оповідання
Наодинці з лисеням
Бачиш, любий, тебе знову немає в місті. Десь ти поїхав на світанку. Закричала брама, колеса машини легко розітнули нічні калюжі. Ти вже був у кінці провулку, коли вимкнули світло в твоїй кімнаті. В машині стало темно, як у норі.
Я це відчула, бо стояла на балконі, долинув шурхіт тільки одних коліс. Твої велетні-руки лежали на кермі похмуро.
І я згадала, як ти ловиш мою долоню, наче пелюстку, у повітрі.
Машина сховалася в долинці. Потім стрімко злетіла на пагорб і зникла у гриві мосту. Я подумала, вперше подумала, що ми вже ніколи не побачимось. Не злись, любий. Знаю, ти зараз можеш зім’яти цей папір і вигукнути: «Маразм!»
Бо я вже виїздила. Ішла з валізкою на маленьку залізничну станцію, щоб нікого не зустріти. Брала квиток на перший потяг. Знаходила нову роботу. Нове житло і нових друзів. На новому місці можна було вжитися.
Але наставав той вечір, – очі вростали в шибку, а скло проломлювало темінь. Я хапалася за телефон. Коли людина переживе клінічну смерть, як вона цінує силу життя! Ти обзивався на тому кінці проводу. Спочатку говорив хрипло і тихо: «Алло…» Потім повторював голосніше, і зрештою тривожно кричав: «Алло, алло, не мовчіть! Говоріть же!»
Після довгої розлуки, мов після клінічної смерті, відчувала – нічого нема сильнішого за це почуття. Нічого ріднішого за цей голос. І я поверталася з Петербурга, Гурзуфа, Новгорода. Приходила до тієї ж школи, клала трудову перед тим же директором.
А за день чи два по тому ми випадково зустрічалися на вулиці. Як бентежно вищали гальма твоєї машини! Як ти вилітав з кабіни, як захлинаючись від гніву, образи чи несподіваної радості й горланив:
–Чого ти сюди приперлася?
А ось позавчора ти прямо на вулиці став мене цілувати, а потім затягнув у машину, і ми поїхали назустріч листопаду. Ліс був схожим на царські палати. Все сяяло міддю золотом і рубіном.
У полі гуляв вихор і розносив скирту соломи. Ми бігали посеред того буревію і раптом за кілька кроків побачили лисеня. Ти сказав:
–Давай заберемо, я одвезу його до матері. Хай підгодує, а потім випустимо.
Лисеня не підпустило нас на відстань простягнутої руки. Стрімко злетіло і сховалося в бур’янах. Неподалік ми побачили калюжу крові, напевне, хтось уполював стару лисицю.
Ми вийшли на польову дорогу, що металася між пагорбами, наче боялася майбутнього. Подумалося: от би рушити цією дорогою, куди вона приведе. А потім вийти на тому місці і поставити курінь на все життя.
Ти мовчав, а потім заговорив уривками, так, ніби між словами виривалося полум’я шаленої пристрасті.
Не знаю, що ти казав. Вітер розкидав мою зачіску, ти ловив губами пасма. Ми заплуталися в батогах хмелю, що вже осипався. Ми обплелися білою травою, що мов ієрогліфи розсипалася підгір’ям. І вивітрилась, і висохла, і що вона хотіла написати, один Бог відає.
А потім, а потім, а потім! Мене заповнювало неможливе, далеке, уявне материнство. А ти щось городив про несправжність кохання. Про те, що жінки, хочуть мати чоловіків під підбором. І коли зачиняв дверцята машини, вони так загарчали, мов хотіли тебе загризти.
Я лишилася на тій зляканій польовій дорозі, що боялася майбутнього. Захотілося негайно, в цю мить залізти в чиюсь теплу нору й облизатися.
Звернула на стежку в гущавину лісу. Десь же мучиться те лисеня, в якого застрелили матір! І коли знайшла затишне провалля та засипалася листям, неподалік розпачливо заголосила твоя машина.
Ми більше не зустрічалися і вже не зустрінемось. Бачиш, любий, це навіть добре, що тебе знову немає в місті. Я поллю на балконі квіти, візьму валізу і тихо вийду з під’їзду.
Коли ти повертатимешся, вони радо засміються тобі назустріч і заплещуть у долоні… Ти вийдеш з машини й гукнеш: «Ей, партизанко, виходь!» А коли побачиш, що там живуть чужі люди, зсутулений, як розбитий ліхтар, повернешся до машини.
Ти згадаєш, скільки років ми були разом. І як захотіли повінчатися, а ти зупинив напівдорозі машину, вигукнув:
–Не одягну хомут на шию!
І обірвав мої руки на своїх плечах.
Може ти захочеш поїхати до наших дерев, до хмелю, до згаслих квіточок на узбіччі?
Десь там ходить осиротіле лисеня і не знає, кого шукати.
Прелюдія для сопілки
О смутку, старий кульгавий собако! Чому ти завжди маячиш попереду? Я бачу тебе й сьогодні, коли сідаю в холодний вагон і надихую на віконце у склі. Коли потяг рушає, а з ним рушає торговий люд – тітки зі шкарпетками, пиріжками; цигани з липучими «здрастє», «а коло вас не зайнято», діди з мішками пластикових пляшок на продаж, студенти з планшетами і смартфонами, що мигають хижим оком, мов хочуть напасти.
І коли вже рушаємо, відриваючи колеса від рейок, як бинти з кров’ю, раптом хтось натискає стоп-кран, вагон в агонії реве, захлинається, шукає, де впасти. Машиніст вигукує погрози. Заходить з тамбуру хлопчина років дванадцяти, гріє руку об руку, виймає з кишені сопілочку. І раптом запитує мене: «Тьо, а біля вас можна поставить речі?» Від несподіванки я озираюся, місця поруч багато. Киваю, він заносить з тамбуру велику картату сумку, такі сумки шиють у Польщі або в Китаї, ставить навпроти мене: «Хай побуде, мені треба грати, а потім я її заберу».
У хлопця червоні аж сині від холоду руки. Куртка на ньому завелика, нетепла, а чобітки повстяні, такі носять у бідних родинах. Треба б його зупинити, але в мене немає слів. Нехай грає, може ніхто не вдарить словом. Самоучка, таким вдається все з першого разу.
Малий пішов, його «Цвіте терен» змішався зі стуком коліс, завірюхою, гамором, сигаретним димом. Ніхто не прислухався до мелодії, але одна бабуся мимохіть сплакнула. Я давно її знаю, вона щоранку ходить між рядами, продає коров’ячі ратиці, «це – за вісім, а це – за десять». Бабуся підсідає до мене й шепоче: «Мабуть, сиротинка, може, йому дать хоч п’ятьорку?» Потім біжить за ним, вагон здивовано відкрив пащеку (самі розсунулися двері) і так залишився стояти.
Моя хата по груди в снігу, в далекому селі на Чернігівщині. Я навідуюсь туди щотижня. А в місті переживаю холоди в чужому кутку. І доки мене немає, хтось відмикає двері, порядкує в моєму домі. Хтось перекидає фотографії в альбомах. На тих знімках – мої батьки молодими, ще між ними співає квітка. А потім, через сорок літ, коли батько їхатиме на лікування, вони обнімуться на веранді, у нього випаде з руки ліхтарик. Після інсульту він мало що розумів, але той останній ліхтарик подарує матері на прощання. Я їх сфотографую, і більше вони не зустрінуться...
Ці фото переглядає чужа людина, що випалена зсередини. Самотня, приречена, кинута напризволяще. Та людина читає мої листи, які починаються словами: «Люба Пташечко», і спопеляє своє нещастя чужою любов’ю.
О смутку, стара кульгава псино! Ти чимчикуєш попереду, озираєшся, вишкірюєш зуби. Знаєш, що мене чекає: нахолола хатина, сніг на горищі і місце в останнім вагоні. І ти плетешся слідом, лизькаєш променем щоку, припадаєш чистим полем до ніг…
У дизелі тепло, нагрілося, кондуктор бере гроші за проїзд. За вікнами річка з порожніми берегами і товщею льоду. Вітри галасають, шапки розгубивши в сугробах. Лісосмуги з надривом граків, з вірьовками хмелю, що звисають, мов розпач, який я зростила. А потяг гуркоче, і шпали – то контури зрад.
Заходить хлопчина з сопілкою, повз мене кудись простує. Кажу, повернися, тут сумка твоя залишилась. Обличчя його, немов лик потаємного свідка. Все знає, все бачить, а підпис ніде не поставить. Він точно не звідси, питаю, чи їсти не хочеш?
По тому запала мовчанка. Вагон спорожнілий застиг. На вікнах краплини, чи сльози квапних кілометрів. Ще скрикнув якийсь маневровий, огризнулися гальма й по всьому. І раптом хлопчина почав говорити до шибки:
– Снаряд влучив в дім наш, тато й мама в руїнах лишились. А ми із сестрою були в іншій кімнаті. Її тільки з ліжечка аж до стіни швиргонуло. Вона не прокинулась навіть і не закричала.
– А з ким же сестричка?
– Ні з ким. Ліза їде зі мною.
– Так де ж ти її залишив? У якому вагоні і з ким? Чи вона там не плаче?
– Не плаче. І досі ще спить.
По тому хлопчина картату відкрив свою сумку. На подушці лежала дитина, іще немовля. Рожева кофтина, червоні смішні чобітки. У застиглих очах її світ зачаївся розпростано. Він прикрив її хусткою теплою. Каже:
– Не бійся. Ми скоро доїдемо, там нас зустріне бабуся…
А дівчинка вже аж по той бік зими чеберяла. На неї роса золотиста із віття спадала. Її колихали зірки і носили хмарини в подолах.
О смутку! Кульгавий, старий і горбатий собако. Куди ти?
Крейдяна гора
Село стоїть у долині, немов потоплене в тумані. Урагани та буревії його обминають, а дорога, що веде у далекі світи, принишкла між полинами. Рідко хто сюди завертає, хіба діти до батьків, які ще живі, трудяться і навіть мають, що дати.
Коли-не-коли свисне в степу нелякана пташка. Тихо. Урочисто.
І ось одного ранку восени біля тієї дороги ні з сього, ні з того надулася земля і виросла гора. Спочатку був тільки пагорб, а потім усередині затріскало, загуло, наче вулкан, і стало здійматися вгору таке, що задереш голову і шапка спаде. Там, неподалік, пастухи поставили халабуду, корови саме стілували, а коли те почалося, череда з ревом кинулася в степ і ні зупинить її, ні втихомирить.
Депутати спішно зібралися, щоб розглянути питання. Дехто казав, що треба викликати вчених з Києва, щоб узяли аналіз грунту і встановили причину. Сесія цілий день засідала і ніяк не могла прийняти рішення. Зійшлися на тому, що вченим треба платити, а бюджет і так у латках. То ж придумали: раз гора стоїть на землі Сопуна, нехай він її розоре. Для цього виділили йому тисячу гривень на солярку.
Рішення всім сподобалося, голова попередив Сопуна, щоб економив пальне, бо ще треба обкошувати узбіччя,
Вранці фермер виїхав на об’єкт екскаватором. Але верхній грунт був пополам із камінням, то ж робота не пішла. Він вигнав бульдозера, став горнути впоперек і вподовж. Гора, здавалося, росла й росла. Посходилися дядьки з лопатами. Такого тут ніхто не бачив. А коли трактор піднявся вище, всі здивувалися й побігли до нього. Земля під колесами була біла, поміж нею траплялися скелети тварин, коріння і прожилки глини.
– Ай-я-а! – вигукнув Сопун. ¬– Паї пропали. Що на цій пустоверші можна сіять?
– Рапс!
– Рапс або сорго, – розумували дядьки.
– То гроші на вітер, – злився Сопун. – Хай дадуть мені другу землю.
– Правильно! Другу, другу проси!
Тим часом один копнув лопатою, взяв на долоню землі, потер між пальцями.
– Я, наприклад, не бачу ніякої втрати. Як хочеш, давай мінятися паями.
– Ай-я-а! – зрадів Сопун. – Давай!
Од’їхав, але потім повернувся, побіг на гору, гребнув землі в кишеню. Гора немов схопила його за полу.
Удома Сопун умивався крижаною водою. Обличчя загорілося, червона чуприна палахкотіла, як вогнище.
«Припустимо, що це крейда, – розмірковував фермер. – Крейда піде по чотири гривні за кіло. Але хто її зараз купить?» Дістав грудку з кишені, розкришив. На долоні була фігура невідомого божка з великою головою і товстими губами. Фермер зітхнув:«Якби ж ти був хоч із срібла чи бронзи».
Вранці він написав заяву, і голова пообіцяв ділянку замінити. Проте, коли начальство в обідню пору поїхало, щоб подивитись усе на місці, виявилося, що там повно народу з мішками й велосипедами. Стояла осінь, городину вже зібрали, то ж кинулися добувати дармову білу землю. Деякі прибули сім’ями, приїхали однокінками, скутерами, мотоблоками. Начальство стало на бугорок і виголосило коротку промову.
– Шановні односельці! От бачите, сама природа іде назустріч нашій об’єднаній територіальній громаді. Беріть, запасайтеся, цього добра в нас тепер повно.
Були мешканці з далеких сіл, проте на них не сердилися. В горі з’явилися ходи, печери. Почалася холоднеча, і народ помітив, що надворі мороз, а в горі тепло і світло. Люди брали з собою їжу, карти, планшети і кросворди. Економили на опаленні. Баба Галатиха, що топила старим очеретом, принесла до гори постіль і клунок добра. Знайшла собі нору і стала в ній жити.
За нею перебралися на нове місце убогі й заможні, самотні й сімейні. Протягли туди електролінію й водогін, поставили там крісла, телевізори й герань. І що дивно: в горі ніколи ніхто не хворів, не сварився і не злословив.
Здалеку гора стала схожа на захмарне місто: кругом сяяли вікна, пролягали дороги й стежки, що вели до вершини. Селяни оселилися на різних поверхах відповідно до свого статку і статусу. Деякі вирили колодязі, щоб не виставляти мисочки і не збирати дощові краплі.
Людям сподобалося життя в горі, і вони не хотіли повертатися на обійстя. Але один чоловік не міг з цим змиритися. Фермер Сопун. Він знайшов голову громади і гримнув:
– Ай-я-а, земелька, на якій гора, мені належить. Може, я там санаторію збудую!
– Ні, ти ж відмовився, заяву писав! Земля відчужена. Такі природні блага в оренду не даються!
По тому фермер пригнав трактора, вирив у горі чималу печеру, щоб захопити територію, і загнав туди своїх овечок.
Частина гори відкололася й осунулась. Люди стали зносити цеглу, щоб замурувати прогалину. Сопун, мов схибнувся, кинувся навкулачки, мовляв, це моя сторона, і я нікому її не віддам. Його затягли всередину і замурували.
Слава про крейдяну гору розлетілася по всій Україні, і туди повалили репортери, які розбили намети, витягли телекамери. Прилетів військовий генерал із свитою. Розгорнув польову кухню і наказав скликати народ. Генерал оголосив, що тут буде важливий стратегічний об’єкт на Східному напрямку, який є військовою таємницею. Що гора державна власність, і всі цивільні мають негайно її залишити.
Тут вискочила наперед баба Галатиха, стала сукати дулі і оголила місце, яке військових вразило сильніше, аніж ворожі радари. Вийшли солдати з автоматами. Дядьки схопилися за лопати й грабарки, стали в шеренгу і стиснули зуби. У натовп селян полетіла димова шашка. Народ закипів, закашлявся,¬ зрештою вервечкою потягся до села, волочачи ковдри і планшети.
Над горою загримкотіли вертольоти, висадились експерти, інженери, олігархи. До самої зими вони міряли, бурили, підривали, рахували й аналізували.
Потім стихло. Гора вже перестала гріти і світитися. Перехняблена, із завалами, як стара змучена баба вона лишилася лежати край дороги.
Буває, здригнеться і прислухається.
А замурований фермер Сопун оглядівся, отямився, прорив окремий хід до шапки гори. У верхніх пластах пополам із крейдою траплялись фігури невідомих божків з великими головами. Фігури ворушилися і жебоніли між собою. Але Сопун на це не зважав. Він посидів, поміркував, почав збирати їх у мішки.
Лиш інколи виставляє вогненну голову з вершини і волає:
– Ай-я-я, моя земелька! Моя гора!
Не твій дім
Чорний дерев’яний будинок стояв у кінці вулиці, над самою рікою. На Сіверській землі ще лишилися такі хати – здається, роки пропливають над ними безвітряно. Дерева скидають галузки у срібні тарелі вікон. Птахи видзьобують льодинки на склі. І давно померлий господар витоптує навколо невидимі стежки, приклавши долоню до чола. Що він там бачить? Розкидані папери на круглому столі, що пожовкли, мов заразилися сонцем. Рамки на стінах з порожніми карточками, обличь немає. Наче люди з минулого таємно стали жити поміж крісел і дзеркал.
Вечорами я ходила дивитися на той будинок, він нагадував розкошланого потопельника, ніби й не дихав. На критій терасі дощані мостини прогнили, крізь них пробивався подорожник. Там упала деревина, вивернута з корінням, і вона вже не соромилася свого розпластаного тіла.
Біля лежачої деревини ховався старий кіт Архип, худий і здичавілий від злості людей. Коли в когось зникало курча, починали шукати Архипа, кляли і кидали в нього камінням. Кіт мене боявся, але подовгу спостерігав з гущини, часом стрибав згори, щоб привернути увагу. Я стала приносити йому шматочки хліба, сколотини в консервній банці. Але він навіть не торкався до їжі, доки була поруч.
Там я писала вірші в тоненький зошит у клітинку, всі вірші були про небесне кохання, таке пишуть лиш у дванадцять років. Зошит я ховала за дощечкою у піддашші, бо родичі дуже сварилися.
Я росла у великій родині свого дядька, що співав псалми і складав пісні, але якось пішов до ополонки по рибу й не повернувся. Вірші стали під заборону. Про мене казали: «Хай он та насмикає сіна, принесе води, натре буряка».
Чорний будинок ховався собі в глушині, про нього всі забули. І ось одного дня в кінці вулиці зупинилася бричка, запряжена парою гнідих. З неї вийшла літня дама у фетровому капелюху, а з нею хлопець, трохи старший за мене, у білих сандалях та білих шкарпетках. Дама зняла валізи, а потім рушила до чорного дому. Я тут же примчала й сховалася на терасі за кущем глоду. Дама вийняла великий іржавий металевий ключ, якийсь час торгала дверима, мов розхитувала їх, а потім двері піддалися, будинок її проглинув. Хлопець переносив валізи, видно, що йому було важко, він перегинався й допомагав собі коліном.
– Ей! – гукнула я. – Хлопець озирнувся на всі боки. Побачивши мене, злякався, відвернувся вбік.
– Хочеш закурити? – я простягла йому самокрутку з соняшникового листя.
– Не можна, не можна! – вигукнув він.
– Хі, а ти мазун, – знічено мовила я.
Хлопець потягнув свої валізи по черзі. До чорної хати. А я пішла додому, дивуючись, як можна ходити в таких білих сандалях і не забруднитися.
У мене з’явився товариш, ми ходили на річку і ловили майками бубирів на мілині. Або гойдалися над проваллям на хмелі. Або я вчила його курити. Він грав на бандурі, відсторонено кудись дивився, мов пірнав у невидимі ріки, шугав над хмарами.
За нами скрізь ходив неприкаяний Архип, що кульгав на одну ногу і тягав на собі вирвану шерсть. Кіт голосно хрукав, аж посвистував. Ми до нього обзивалися, і він мрійно відповідав: «Ум-м».
Коли хлопець ставив на коліна бандуру, мов опинявся за водоспадом. Блідий, з тонкими руками, який не знав матюків, не вмів битися навкулачки і не співав скабрезних пісень.
– Тобі не нудно… отак тринькати, – пхикала я перед тим невідомим і сильним, що несла в собі його бандура.
– Що ти… як ти…– обурювався він. – Ти чула про Вересая, Остапа, як він грав. Як він мучився і плакав, коли співав. Ти хоч знаєш…
Я не знала. Але мені хотілося, щоб цей хлопчина бігав зі мною пагорбами, вчився плавати, стріляти з самопала, ловити бобрів. Я вже майже ненавиділа його бандуру. Спитала: «А як хоч тебе звати?» Він стенув плечами: «Хіба тобі не все одно?»
– А ти б хотів мати купу грошей? – допитувалась я, що зроду не наїдалася карамельок і м’ятних пряників.
– Ти смішна. Як маленька. Природа головне дає нам від народження.
– А мені не дає. Багато-багато хочу купити. Зайти в магазин і брати все, все, все.
Одного разу я побачила, що Архип сидить на колінах у того хлопця, поклав голову йому в долоні. Помітивши мене, кіт одразу стрибнув у кущі.
Я нікому про свого товариша не розповідала. Він виносив на терасу книжки з дивовижними картинами. Там були світи, яких у нашому селі ніхто не бачив: храми, гори, печери, замки, піски, океани. Часом хлопець ставав пластичним, легким, як туман, його тіло зображувало дерева, звірі, камені, метелики, водорості, черепахи. Воно звивалося і ставало росиною або стрічкою.
Тоді я тамувала подих, боючись пропустити, коли він полетить між гіллям. Думала: такого хлопця ніде немає на землі.
– Не можна так брутально, як ти, розгублювати час, – тихо казав він. – Світ безмежний.
Я вже готова була дістати зошит з віршами, щоб він дивувався і захоплювався.
А потім не стало Архипа. Марно ми шукали його в околицях, марно заглядали в провалля і хащі. Марно кликали. Нам було порожньо без нього. Я збігла на берег і за верболозом побачила жмуток сірої шерсті у воді. Хтось кота втопив. Я кинулася вгору, перегородила хлопцеві дорогу й закричала: «Ні, ні, не йди! Там його немає! Не можна туди! Там гадюки, цілий клубок!». Обличчя мого друга скривилося, немов розламалось.
Другого дня вранці вийшла з дому і побачила, як від’їхала бричка від чорного будинку. Ранок був похмурий, вулиця порожня, наче вилизана. За бричкою знялася курява. Літня дама поправляла капелюха, а хлопець обережно тримав на руках бандуру в чохлі. Я б мала закричати і побігти слідки, але щось мене не пустило.
Тоді я пішла додому і стала розпитувати своїх, куди могли поїхати та дама і хлопець. Але вони тільки переглянулися – яка бричка, які люди? Нікого такого не було. Там навіть бур’ян не викошений.
Настала весна, чорний будинок спочатку просів, а потім опустився на коліна й ліг. Я знайшла свій зошит, там поблякло чорнило, і листки були поморщені, мов упали з дерева.
У поминальний день разом з однолітками збирала на кладовищі цукерки й крашанки. І враз застигла на місці. Оглянулася. Зі старого пам’ятника сумно дивилися літня дама в капелюху і хлопчина у картатій сорочці.
Вони померли за рік до мого народження.
Любов Пономаренко
