В Авдіївці на Донбасі не має жодного дня тиші

Гарячий регіон. Надійний щит прифронтової Авдіївки

Від початку визволення Авдіївки наприкінці липня 2014 року і по сьогодні в промисловій зоні міста не було жодного дня тиші. Противник ніяк не може заспокоїтися, що ми їх звідси вигнали і контролюємо важливі автотраси. Тут повсякчас лунають постріли, вибухи гранат, а з наближенням вечора прилітають міни, стрекочуть кулемети… Мешканці міста вже навіть звикли жити під цей воєнний акомпанемент, який триває як вдень, так і вночі. Та й заспокоює їх віра в бійців ЗСУ, які зовсім неподалік стоять живим щитом між ворогом і містом, стережуть їхній завтрашній день ціною власного життя і здоров’я.

 

Командир Олександр

На ротному опорнику одягаємо бронежилети і каски, без захисту тут ніяк не можна. Адже рушаємо на СПшки ВОПу (спостережні пости взводного опорного пункту), як кажуть — «на нулі». Супроводжуючий мовчки запрошує за собою, перед виходом з приміщення вже в голос додає: «Йдемо швидко, за мною вслід, не відставайте».

Пейзажі Авдіївської промислової зони нагадують руїни після страшного стихійного лиха. Тільки тут це лихо принесла не природа, а проросійські найманці та кадрові військові з «ереф»-ії. Навколо розбиті будівлі без вікон-дверей, з напівзруйнованими стінами, на яких добре видно «автографи» осколків і куль, подекуди доводиться обходити ями від розривів мін. Проходимо через велетенські гаражі-ангари, дахи в яких ніби решето, через яке б’є яскраве сонячне проміння. Далі глибокими траншеями поміж чагарнику, через хиткі місточки над рівчаками. На всьому шляху попід ногами валяються уламки бетонних плит, цегли, залізних шматків якихось конструкцій чи деталей техніки. Зрештою наш провідник зупиняється перед будівлею, вхід до якої обкладений мішками з піском та накритий маскувальною сіткою. З-за залізних дверей глухо лунає: «Хто? Слово?» Отримавши потрібну відповідь черговий впускає нас у будівлю.

В приміщенні, яке схоже на склад через безліч полиць і стелажів, роззираюсь і знайомлюсь з командиром взводу, який вийшов мені на зустріч. Підтягнутий, спортивної статури, впевнений і доброзичливий, одразу викликає довіру, звати Олександр. Він запрошує до вітальні, тобто спуститися у підвал.

— Тут у нас все разом, — жартує взводний, — і вітальня, і їдальня, і спальня.

Навколо панує порядок і чистота. Все на своєму місці, нічого зайвого немає. Ми смакуємо каву, а командир розповідає про життя на опорнику.

— Нині у нас відносно спокійно, — говорить Олександр, — до сутінок противник особливо не галасує, а от з їх настанням треба бути готовим до сюрпризів. Але пересуватися вдень теж треба дуже обережно, працюють снайпери, до того ж з серйозним калібром — 12,7 і 14,5. Тож заважають нам удосконалювати облаштування бойових позицій. А без цього тут ніяк, повсякчас потрібно створювати нові спостережні пости, запасні вогневі точки, додаткові траншеї і окопи, а також поліпшувати старі. Та й про комфорт не забуваємо. Ми ж тут живемо місяцями, тож потрібно щоб було і зручно, і приємно для себе як на вогневій точці, так і в їдальні. Матеріалів вистачає, а дещо і на «промці» можна знайти. От наприклад вхідні двері, затулки на бійницях з металевих листів, якими ми тут розжилися. У нас чудова душова кабіна обшита пластиком, є гаряча вода, тож після чергування завжди можна освіжитися. Я люблю, щоб було чисто і зручно. З підручних матеріалів зробили диван, гарний стіл. Готуємо по черзі на газовій плиті. Правда буває, що світло через перебиті кабелі зникає. Доводиться ремонтувати. Головне, щоб було бажання, бажання жити, а не існувати. А люди у нас чудові. За кожного у взводі можу сказати як за рідного брата. Він (показує на свого брата,-Авт.) до речі також у моєму взводі поки що, але кажуть що й він скоро на підвищення піде. Колектив у нас дружний, злагоджений, а з поганим тут і робити нічого. Всі рівні. Я поруч з підлеглими копаю траншеї, не зважаючи, що командир. Тож ні в кого навіть й гадки нема лінуватися. Мабуть завдяки цьому і воюємо ми добре і без втрат, за весь час на «промці» тільки один поранений. Є хлопці, які зі мною з 14 року, хтось прийшов пізніше, але всі надійні.

Олександр і його молодший на два роки брат Микола служать в одному підрозділі з 2014 року. Тільки Саша прийшов у бригаду наприкінці червня, а Коля у жовтні. Разом воювали під Щастям, Трьохізбенкою, Геєвкою, Марїнкою, Красногорівкою. Взимку 2016 року Олександр був поранений, та підлікувавшись швидко повернувся до строю. Обоє мають багато нагород, серед них і ордени «За мужність». Олександр пройшов шлях від стрільця-гранатометника до командира відділення, старшини роти, нині командир взводу, а незабаром, після завершення навчання у виші, стане офіцером.

В окремих кімнатах на кожному СП цілодобово несуть чергування бійці, які спостерігають за підступами до позицій за допомогою відеокамер. Це унеможливлює скритне наближення противника і дає можливість заздалегідь підготуватися до зустрічі «гостей».

Дехто з бійців вільний час використовує за читанням свіжих газет, які постійно доправляються на позиції, а хтось полюбляє знімати психологічне навантаження фізичними вправами. Для цього є невеличкий спортивний куточок з боксерською грушею, перекладиною і брусами.

Поруч з бійцями живуть декілька кішок і навіть маленькі кошенята, це теж своєрідний релакс, а їхнє ніжне муркотіння налаштовує на позитив. До того ж вони допомагають боротися з мишами і щурами, відлякуючи їх лише одним своїм запахом. Ці чотирилапі пухнасті клубочки ніби відгомін рідного дому, а підростуть — стануть справжніми бойовими товаришами, адже вони також розділять з бійцями всі радощі й труднощі фронтового життя.

Олександр з великою повагою і любов’ю ставиться до зброї. Він з товаришами самостійно робить апгрейди на автомати та тюнінг деталей зброї для покращення маскування. Свого часу придбали і встановили на автомати і кулемети удосконалені полумягасники типу «Стріла», що особливо важливо для ведення нічного бою. Для ПКТ використовують акумулятор, щоб стріляти за допомогою електроспуску. А для ДШК і СПГ волонтери нещодавно подарували 6-кратний приціл. У найближчих планах командира придбати активні шоломи з відкидними навушниками.

Захищати Україну Рінат пішов, коли не було йому ще 17-ти років

Один зі «стариків» взводу і кулеметник Рінат. Хлопець починав у 14-му з батальйоном «Азов», призивати у військкоматі не захотіли, бо йому тоді не було ще й 17. Воював під Маріуполем, працював інструктором у тренувальному таборі. А з 2016 року прийшов у взвод.

— В червні у нас було набагато гарячіше, — згадує Рінат, — певний час по нас почав працювати сєпарський танк Т-72. Корегували його вогнем за допомогою димових шашок прямо зі спостережного пункту. З кулемета нам вдалося його підпалити, ворог відійшов, обстріл припинився. А декілька днів тому нам вдалося підірвати з РПГ ворожий склад з боєприпасами, який знаходився в руїнах будинку. Після вибуху, ще півтори години вирувало полум’я. Теж нещодавно «підчистили» інше СП сєпарів, вдарили з СПГ і ДШК. Спалахнуло добряче і їхній БК рвонув. Іноді бувають випадки, що ці психи напившись оковитої вискакують на бруствери окопів, лаються, луплять з автоматів й кулеметів у наш бік. Доводиться приводити їх до тями прицільним вогнем.

З командиром відділення Ігорем я пройшов на інші позиції ВОПу. До речі, він також воює в підрозділі з 2014 року. Ігор відзначився в боях під Трьохізбенкою. З СПГ влучив точнісінько у бійницю ДОТу і знешкодив його. За це отримав нагороду — медаль «За відвагу». А 5 червня Ігор, коли стріляв по противнику з РПГ, був поранений, осколки обсипали всю голову. Побратими боялися за його життя, було все в крові, і одразу доправили у тил. Та він не довго відпочивав, як тільки відпустили з шпиталю — одразу повернувся.

Ігор

Наші бійці закріпилися у напіврозваленій двоповерхівці. Дах пробитий, в стінах діри, закладені мішками і ящиками з піском. Але з верхнього поверху можна контролювати місцевість, і все ж є певний захист, а головне — підвал для укриття і відпочинку.

Артем

За противником спостерігає стрілець-снайпер Артем, до його завдань входить фіксація вогневих точок противника.

— Я спостерігаю, супроводжую і за командою знищую противника, а також прикриваю наших бійців, — констатує Артем. І додає, — я сам з Донбасу, з Краматорська. Ще до війни працював кондуктором тролейбуса. Але зараз війна. Я не можу сидіти склавши руки. Це моя земля, і мені не подобається, коли «сусід» приходить до твоєї хати і вказує як тобі жити.

Найважче тут було в перші тижні після ротації, ворог ніби перевіряв на міцність наших воїнів, тривали постійні обстріли, противник дуже близько по-наглому підходив до позицій. Зараз найбільше дошкуляють снайпери. Кулі періодично залітають навіть у бійниці, добре пристрілялися. Одна, калібру 14,5 влучила і пробила щиток кулемета Максим. Тут дуже небезпечно. До того ж ця позиція знаходиться найближче до противника, близько 70 метрів, на інших позиціях відстань коливається від 100 до 150.

Вдивляючись в усміхнені й водночас рішучі обличчя воїнів, які на війні подекуди вже п’ятий рік, і не втратили ні почуття гумору, ні життєрадісності, щодня ходять ніби по лезу ножа і чи не щоночі дають відсіч ворогу, можна бути впевненим що ці щирі, відважні й надзвичайно хоробрі люди не підведуть. Вони і дійсно як найнадійніший щит не тільки для прифронтової Авдіївки, а й для всієї України

Олександр ПАРІЙ, спеціально для видання sknews.net

На першому фото: пробитий кулемет Максим

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?