Проти партачів життя! До ювілею з народин Теліги

«…потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який би не виглядав як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку, герої перейдуть для світу, а що найголовніше – і для нації – майже безслідовно». Т. Карляйль

Коли говоримо про народ, його історію, неодмінно мусімо згадати репрезентаторів того народу – представників т. зв. еліти (культурної). Ця еліта може бути й зовсім не сприйнята основною масою  сучасників (посполитого народу), у кращому випадку – народ деколи дослухається (бодай навіть не заглиблюючись, без надмірного аналізу тих чи тих подій); натомість наївно було би вважати, аби воднобіч зір був налаштований і більшости народу, і культурного прошарку – тоді би рух цього народу нагадував би марш-парад, що цілком неможливо й утопічно.  Однак коли навіть через декілька поколінь суспільство не здатне перечитати не лише життєписи, а й твори своїх Геніїв, ситуація виглядає дуже симптоматично, адже тоді народ стає короткозорим (тому й живе від виборів до виборів). Лише розуміння того, що «минуле не лише минуло, а й продовжується сьогодні»[1] (формула, за тим же Т. Еліотом «сьогоднішнього моменту минулого») дасть змогу глибше зрозуміти не лише минуле, а й сьогоднішнє. Оскільки історія повторюється в базових архетипах, варто вміти навчитися «читати» життєписи ключових постатей історії в контексті доби, що ми й намагатимемося зробити.

Історія про віднайдення душі

І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордости. О. Теліга

ТелігаЦьогорік 21 липня виповнюється 110 років від народин Олени Теліги.

NB: народилася Олена Шовгеніва в Московській губернії, мати – донька православного священника, батько – відомий гідротехнік родом зі  Слов’янська. Із дитинства виховувалася в великоімперському дусі, саме тому, знаючи, опріч російської, ще й іноземні мови (французьку та німецьку), українською не володіла.

Повернувшись у період Української революції в Україну, батько працював із квітня 1918 по січень 1919 року в Міністерстві шляхів директором департаменту водяного і шосового господарства, а з січня 1919 до евакуації уряду УНР з Києва — товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. Із травня 1919 він — голова меліоративної секції Української Академії наук, а з квітня 1920 — комісар водяних і шосових шляхів України. Увесь цей час І. Шовгенів не полишав роботи в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а з березня 1919 року — професором. Та, очевидно, урядовець УНР дуже незатишно почувався «червоним» професором. І коли Армія УНР разом із польськими військами на короткий час зайняла Київ, І. Шовгенову знову запропонували попередню посаду в Міністерстві шляхів. Оформивши відпустку до Вінниці терміном на 28 діб, починаючи з 30 травня, він разом із старшим сином Андрієм виїхав з Києва. Виїжджав поспіхом, навіть довідки про відпустку не забрав, не був обтяжений і речами, сподівався скоро повернутися. Як згадувала пізніше Олена, «тато виїхав з Києва..., як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки»...

Виїхавши за кордон, опинившись у Чехословаччині в такому ультра-франц-йозефському місту (про Падебради) професора Масарика, учувши повсюди українську мову, убачивши на стінах портрети не лише Т. Шевченка, а й С. Петлюри, Олена Теліга зізнавалася Уласові Самчуку: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...»

Але вже згодом, опинившись у Подебрадах (Прага й Подебради – центри української еміграції після поразки революції): «Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа.

NB: Крамарж − перший прем'єр-міністр Чехословаччини; уявляв незалежну Чехословаччину не республікою, а монархією на чолі, можливо, з одним із російських великих князів; був активним прихильником Білого руху, зокрема, перебував у дружніх стосунках з Антоном Івановичем Денікіним.

Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «Мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії».

NB: 1939 року Олена Теліга вступила до ОУН (після розколу – належала до ОУН (м).

Проте предметом статті є зовсім не життєписні відомості про поетку вогняних меж, як називав її теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов[2] (із яким О. Телізі навіть приписували роман) – радше її публіцистика.

NB: Спочатку О. Т. знала Д.Д. як текст (читала «Літературно-науковий вістник»), проте одного дня хтось із її товаришів надіслав редакторові «Літературно-наукового вістника» вірші юної поетки, які одразу ж були надруковані в «ЛНВ». Із цього приводу натрапляємо на лист від 17.10. 1928, де Олена Іванівна виправдовується, що «до цього часу писала вірші для себе, ніколи їх не перевіряла й … нікому не оказувала». Звернімо увагу, що Олена Теліга вже на той час була повінчана (від 1 серпня 1926 року) з Михайлом Телігою (кубанський козак). Як феміністка нового типу (уважала, що сучасний фемінізм хоче зробити з жінки чоловіка в спідниці, тому критикувала його: «Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні фемінистичні орґанізації, жінка може розвинутися цілковито»), надавала перевагу «вільній» любовu: у листі до Михайла від 30.04.1925 (!) надибуємо: «… в сю суботу поїдете на вечірку. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, а кохаєте одну мене. Любов свобідна, Михайлику… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть усюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не каторга єгипетська, не обов’язок, а світле, радісне, вільне почуття! … Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА!» В іншому листі до своєї найліпшої подруги Наталі  Лівицької-Холодної Теліга пише: «І я, і ти одружилися без натяку розрахунку, і ділимо долю своїх чоловіків, чоловіків-українців». Д. Д. для Теліги був скорше вчителем, а взагалі, свої почуття до нього вона висловлює у вірші «Не любов, не примха й не пригода...»: «Не любов, не примха й не пригода, — Ще не всьому зватися дано!»

Партачі життя: дефініція

І. Відсутність героїзму й цивільної відваги

Для О. Теліги партачами життя є всі ті, «що все дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби»[3]. І це в той час, коли словом та/чи вчинком могли підтримати якусь правду чи навспак – нищити зло. Саме тому авторка закликає нищити не лише ту частину еліти, котра притримується ворожої ідеології [Винниченка абощо (про конфлікт двох інтелігенцій ітиметься нижче)], а й «тупість і міщанство, бо навіть чесні прихильники кидатимуть тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї, або розсаджуватимуть її динамітом звичайної глупоти»[4].Аби підтримати якусь правду, щоб урятувати бодай людську гідність, чи знищити зло, необхідно мати цивільну відвагу і мужність– ці два концепти й розмежовують партачів життя від їхніх антиподів – лицарів абсурду (сьогочасних «Дон-Кіхотів»).

ІІ. Мімікрія й опортунізм

Друга не менш виразна ознака партача – мімікрія: «вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії». Отож, партачі життя можуть прислужитися будь-якому режимові, ба навіть більше – вони перші в рядах кожної нової влади: «…партачі життя є завжди елітою, незмінно,  після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів».

ІІІ. «Правдофобія» й аполярність

Тоді, коли «лицар абсурду» може вільно виказувати свою думку й не боїться виглядати невихованим, партач життя не знає – чи захоплюватися товариством, чи боятися, чи хвалити твори, чи лаяти, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.

Коли Шевченко – неодмінно, лицар абсурду – перебував ув одного пана в Києві, ось що почував той добродій тоді, коли Тарас Григорович із полум’яним захопленням читав свої вірші: «Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хто-небудь сторонній не підслухав». Деякі люди, як твердить Олена Шовгеніва, почували себе так, сливе із запаленої свічкою в руках стояли в пороховім льосі.   

  1. IV. Дрібні й егоїстичні пристрасті

«У творця  нового життя – великі пристрасті і почування, за які варто віддати життя. У Великого партача – теж; пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи».

  1. V. Чесність із собою

«Я хочу!»

Іншими словами – треба робити те, що хочеш: поверхнево проштудійовані ідеї Ніцше, комплекс Радивона Раскольникова, котри хоче перевірити, хто він – Людина чи «тварь дрожащая»?

«Ми українці… без усілякого «фільства»»

Хочеш іти на пари чи в кіно? Ясне діло, що в кіно. То мусиш робити лишень те, що хочеш. «Натомість на питання — як віддати приятелеві позичені гроші, — правдиво твердить Теліга, — Чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг». Звісно, принцип «чесності з собою» вихором захопив усю молодь, штовхнувши її на колію безхребетності, цинічності, аморальності. Другий партач життя Михайло Грушевський, отруєний лібералізмом Драгоманова, на початку революції наголошував: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії — вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею». Й армії, про яку кричав Міхновський, теж не треба. А самого Міхновського  викинули на румунський фронт. Натомість отой замір одірвать Україну од Росії з’явився лише після крові Крут, після повстання на «Арсеналі», зорганізованого кочубеями – членами Київського комітету більшовицької партії, тоді, коли більшовики вже були під Києвом. Сьогодні наше гниле дурнувате суспільство через край переповнене такими партачами на всіх рівнях: партач – урядник, котрий не знає української мови, партач – плебей-українофіл (а не українець), котрий соромиться (?!) послуговуватися в ужитку українською мовою (політизація відродження в Галичині почалася з заяви Лесі Українки: «Ми відкинули назву “українофіли”,  а звемося просто “українці”, бо ми такими єсьмо, без всякого фільства»), партач – учитель (теж головно —  деморалізатор молоді), котрий проповідує комплекс меншовартості та ще й мовою окупанта. Те, про що говорив Міхновський, — досі не чуємо: «Усюди й завсігди вживай української мови».  Що ж вирізняє Особистість серед партачів (або просто – посередностей)? Теліга вкотре відповідає-підкреслює: «Відвага і мужність». Цивільна (!) відвага. Таку відвагу мав Шевченко: малорос Гоголь радив писати йому російською, Шевченка цькували на всі боки, він же не лише не зрікся, а й воював (словом, пензлем, думкою) проти крутіїв-партачів з усесильною гуманістичною ідеєю й саможертовністю: «Святая сило всіх святих, /Пренепорочная, благая! /Молюся, плачу і ридаю: /Воззри, пречистая, на їх, /Отих окрадених, сліпих /Невольників. Подай їм силу /Твойого мученика сина, /Щоб хрест-кайдани донесли /До самого, самого краю».

Чи могла Олена Пчілка на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському говорити російською мовою (українською було суворо заборонено!)?  Ні! Оце і є цивільна відвага. Таку відвагу мали студенти (український цвіт, за Павлом Тичиною), котрі добровільно взяли участь у битві під Крутами. Зложивши своє життя за життя Вітчизни, не боячись оскаженілого шовініста-москаля Муравйова, який згодом устелив Київ трупами, — Григорій Пипський заспівав перед розстрілом славня «Ще не вмерла Україна»…

Паралель: Леся Українка – Олена Теліга. Про лицарів абсурду

Після Шевченка і Лесі Українки, Олена Теліга, одна з чолових поетів «Вісника», відновила в нашій літературі містично-воєвничий дух старого Києва.

Крім Лесі Українки — не знає собі рівної шляхетністю форми й глибінню змісту.  Дмитро Донцов

Донцов
Дмитро Донцов

Конфлікт Леся Українка – Володимир Винниченко

Коли йшлося про характерні риси партачів життя, свідомо обминали будь-яких історичних постатей, натомість варто зазначити, що і для Теліги, і для Лесі Українки, яких Дм. Донцов, ставив ув одне лоно, головним таким партачем життя був Володимир Винниченко – «головний деморалізатор молоді».

NB: якщо Олена Теліга встигла розгледіти В. Винниченка в час його активної політичної діяльности (із 1917р., коли він очолив Генеральний Секретаріят), то Леся Українка загинула 1913 року.

Винниченко
Володимир Винниченко

«Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляли її за живе, говорячи про нього, вона звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості», — згадують сучасники. Чим же так дратував Володимир Кирилович Лесю Українку (Телігу-націоналістку ще зрозуміло)? До 1913 року він ще лишень і встиг уступити в РУП (із 1905 р. – УСДРП) та відсидіти декілька разів у в’язниці.

Ставлення до В. Винниченка Лариса Петрівна прямо й незавуальовано висловила в своїй драмі «Оргія» (опублікована в журналі «Дзвін», редагованому В. Винниченком). Це відповідь Винниченкові, ображеному, що українські видавці дають йому меншу платню, аніж пропонують російські. Саме тому він у листі до М. Коцюбинського (1909 рік)  оголосив, що переходить в російську літературу.

NB: Винниченко був дійсно тоді найпопулярнішим письменником. Михайло Коцюбинський згадував: «Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка».

NB: дії в «Оргії» відбуваються в Коринфі, який на той час підкорив Рим. Крізь усю драму напрошуються аналогії: читай Коринф – Україна, Рим – Росія. Рим не лише анексував територіяльно Коринф, а й завойовує культурно, скуповуючи культурні надбання.

Від Антея – головного героя, генія, який чи не найкращий співець Коринфу спершу відмовляється його учень (Хілон), зраджуючи учителя, вступає до хору панегіристів при меценаті з усесильною прагматичною мотивацією: аби лишень просунутися на вищий суспільний щабель.

Х і л о н

Учителю, зоставшись при тобі,

я став би долею тобі подібний.

А н т е й

Чому ж та доля так тебе лякає?

Хіба вже я останній між співцями?

Х і л о н

Не між співцями, ні...

А н т е й

Але між людьми?

Х і л о н

Я не кажу — останній, але ж правда,

що ти в громаді не займаєш місця,

належного твоєму талану.

Леся Українка свідомо ставить саме тему митця й служіння народові. Що обрати – лаври й хліб із вином – дрібні егоїстичні пристрасті – чи честь і гідність – ідеї, за які варто вмерти, – а головне – вірність нардові, із котрого ти вийшов? На все це знаходимо відповідь у творі з вуст Антея: «Запобігай вже сам вельможних ласки, // а я лишусь «без хліба і без слави», // як ти казав, та, може, не без честі». Антей же, продовжує творити для Коринфу, попри зраду й найліпшого учня, і геніяльного скульптора, найкращого товариша Федона; останній тим часом приносить запрошення від Мецената Антеєві на оргію. Тут Неріса (кохана Антея, яку він викупив із рабства) ставить ультиматум: хтось один із них мусить піти до Мецената. Найцікавішою є друга дія, де, зрештою, неочікувано з’являється Неріса, починає танцювати й виконувати всі забаганки Мецената. Антей убиває її лірою, а сам душить себе струною. Останні його слова звернені до товаришів, що стали вже підспівувачами-жонглерами-танцівниками при Меценатові: «Товариші, я дав вам добрий приклад». Антей противиться не просто переходу в іншу культуру, а передовсім – у культуру метрополії, імперську культуру.

Проти «правдофобії»!

Над всіх найстарша Правда. Леся Українка                                                                                                               

Ми вже  згадували, що одна з характерних рис партача, на думку О. Теліги, – правдофобія. Яким же є ставлення до правди Лесі Українки?

Леся Українка
Леся Українка

NB: на то вона й класика, аби, як цілком слушно завважив французький семіотик Ролан Барт, кожне покоління перекладало її на «свою мову». Отже, згляньмо, як наше сьогоднішнє покоління має перекладати на ту ж «мову» творчість Лесі Українки? Річ зрозуміла, що життєпис автора мало віддільний від творчости (тому й твори поза контекстом біографії, холера ясна, розглядати важко – чи й потрібно?!), але навіщо в кожному підручникові розписувати в деталях те, що п. Лариса («за що вам це все?!») мусіла щодень долати фізичний біль – страшенний і мученицький? А для того, аби, здається, якомога більше поріднити елементи життєпису й творчість, що за собою веде читача до одного – поваги й любови (а таки наша Леся на двохсотці! І кожен пес про неї знає, бо та, богорівна, у тріяді геніїв (Тараса Шевчена й Франка) – непрочитаних і невивчених) до творчости. Не так уже до творчости, як до самої особи – автора-мученика, до чого треба прагнути кожному (оця полярність тупо се-ри-се-рі-вська): ото розглядайте свою Лесю з її «сиділа я і слухала весну» або – уже в крайньому разі – «Contra spem spero», а більш – не треба, бо далі – драматугргія, світські й біблійні мотиви, що вже виходить із «офіційно дозволеного» радянського (чи ПОСТрадянського) дискурсу. А все, що «виходить» із-поза нього – неправильне  «чожорідне» (низькопоклонство перед Заходом і фсьо такоє, хоч, виявляється, якщо помислити, то низькопоклонство Заходу перед Україною: європейська жіноча література з’явилася набагато пізніше).

Корона Лесина – драма: і в цьому дописові передовсім хотілося довести це на прикладі «Кассандри», про яку, на жаль, у програмі шкільній навіть і зовсім не згадано. Без жінки не обійшлося й не обходиться ніде: Кассандра, що, за перепрошенням, не «дала» олімпійцеві-богу, покарана, бо вміє віщати лише про те, що «піздєц крадеться з усмішкою хижой» (© Лесь Подерев’янський), та сіль у тім, що її пророцтвам ніхто не вірить (хіба після того, як вони збулися): «Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою». І тут – контраст (чи не про сьогоднішню асиметричну інформаційну глобальну війну писала сама Леся?!) – брат Гелен, котрому вірять усі, хоч він зовсім не відчуває (не як Кассандра!!!), що «так має бути», «тільки так». Розумієте, поспитав у раба, де фіял , а раб, полінувавшись, мовив: нема – украли; а поки шукав прислуга, то й дійсно фіял було вкрадено. Розумієте? «Де правда// була тут, де брехня? Тоненька смужка// брехню від правди ділить у минулім,// але в прийдешньому нема вже й смужки.» І це задовго до Орвелла («1984» написаний 1948 р.)… Гелена, який правді й неправді дає спокій і каже людям те, «що корисно або що почесно, усі люблять і шанують» (за те Гелен і  «богорівний!»; гірка правда: легше любити Гелена, ніж Кассандру), Кассандра ж для народу – божевільна, через шо їй варто лише поспівчувати…

Хто серед них партач життя, а хто – лицар абсурду – чітко зрозуміло.

Конфлікт Олена Теліга – Володимир Винниченко

Олена Теліга вже могла бачити В. Винниченка в повний зріст: і його діяльність у Генеральному Секретаріяті, під час Гетьманату П. Скоропадського, і в Директорії, й еміграційне життя. Але найбільше дратувало поетку вогняних меж запропонований Володимиром Кириловичем, який у той час поверхнево проштудіював Ніцше, принцип чесності з собою – принцип психологічного егоїзму. Для Теліги Винниченко – Великий Партач, який «штовхає нашу молодь на бездоріжжя, безхребетности та цинізму».До прикладу, у своєму романі «Чесність з собою» вустами Мирона (головного героя, що пропагує ідею «чесності з собою») Винниченко пропонує легалізувати проституцію, бо «це така сама робота, як і інші» (нагадує Нерісу (яку – нотабене! – убиває Антей) Лесі Українки: «Неріса, зблизившись до Мецената, стає перед ним на одно коліно і відхиляється назад, немов готова впасти від знесилення, але розкішна і зльотна усмішка грає на її устах. Прокуратор кидається піддержувати її, але Меценат попереджає його, надівши Нерісі намисто на шию…»). Тому в статті «Сила через радість» Олена Теліга твердить, що по Винниченкові Україна збагатилася лише десяком дрібненьких еротоманів. Еротоманів таких, як був і сам Володимир Кирилович – людина стільки «чесна з собою», що мусила мати не лише кільканадцять коханок, а й утримувати їх [коштами грантів, зокрема, і Чикаленкових], надсилаючи з Парижа гроші на аборти etc.І якщо 1921 року В. Винниченка V Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив «ворогом народу», то лишень через те, що Володимир Кирилович у своєму памфлеті «Революція в небезпеці» піддав критиці РКПб (підкреслюю: партію як поганий інструмент, комуністичні погляди він не відкидав ніколи: «Найшвидше і найлегше може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації – селянству й робітництву – себто селянсько-робітнича держаність, инчими словами –  большевицька, совітська»[5]).

NB: за два місяці до еміграції Володимир Винниченко записав у щоденникові: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон [чого їду? бо хочу! Оце вам принцип «чесності з собою»], обтрушую з себе порох політики, обгороджуючись книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу…» Те, що для Винниченка було порохом політики, а для Франка [«Мій патріотизм, - пише він, - се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі»] – ярмом, є не справою життя, а лише зайвою тяготою, тому такі «патріоти» заслуговують у Теліги звання культурно-розважливого комбінатора. У мистецтві, політиці й будь-якій іншій сфері життя мусіть діяти принцип «сродної праці» Г. Сковороди, інакше «служіння Батьківщині ніколи не є насолодою, лише тяжким і нудним обов’язком».

Конфлікт ідей чи конфлікт поколінь?

Насправді, це не конфлікт межи поколіннями (Телігою й Винниченком, Лесею й Винниченком), а конфлікт ідей, конфлікт інтелігенції «розриву» й інтелігенції «традиції»: тоді, коли інтелігенція традиції непорівнянно послідовна в своєму демократизмові, інтелігент розриву чується винним перед народом лише тому, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом. Детально про це читайте – Забужко О. Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. – Видання друге, перероблене й доповнене. – К. : КОМОРА, 2014, 646 с.

Смерть як безсмертя. Коли можна виправдати самогубство?

З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкому сірому, потім на кріваво-червоному небі війни і революції, наче блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.  Дмитро Донцов

Опріч героїв – чи то пак, за термінологією самої поетки, «лицарів абсурду» — ХІХ століття, Теліга чітко бачить таких і серед сучасників – М. Міхновський, Д. Донцов… і… Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов): «Поруч з великими майстрами життя – Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим – Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя». Що ж могло захоплювати Телігу в життєписі  Фітільова-комуніста?

фітільов
Микола Фітільов

NB: Микола Фітільов – активний учасник Жовтневої революції, у 1917—1918 рр. воював у Харкові проти петлюрівців, кайзерівців, гетьманців; 1919 р. уступив до КПбУ.

Передовсім Телізі подобався поступ Хвильового: після зачарування Жовтнем, убачивши, що після революції почався тріюмф партачів життя, Фітільов прийшов до переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях  не соціяльної, а національної революції.

NB: у листі до Романа Корогодського Юрій Шерех-Шевельов пише: «Я завжди знав, що він [Про О. Довженка, бо саме тоді з’явилися поголоси, що сам Олександр Петрович замолоду служив у «петлюрівських» війська  – прим моя] з петлюріського покоління. Як і Сосюра, Тичина, Хвильовий і т. д. Усе покоління відродження 20-х років – звідти. Комунізм «розцвів» пізніше. Покоління Микитенка, Кириленка тощо… та й там було ще трохи з петлюрівців.»

Теліга з чоловіком
Олена Теліга зі своїм чоловіком

Активно підтримуючи українізацію, очоливши  ВАПЛІТЕ (літературна дискусія, 1925—1928), проголосивши курси на духовну Європу, Хвильовий не лише закликав будити сплячого посполитого українського селянина, нищити тупість, нести освіту й культуру українцям, а й  пропонував здійснювати – говорячи сучасним терміном – культурну політику (якої й у наш час ой як не вистачає!): у листі до Аркадія Любченка від 2 березня 1928 року він пише: «Як там справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись – наше «вперед»».

NB: це час активної міжпартійної боротьби після смерти Леніна (1924); у цій боротьбі з 1928 р. поступово починає сталінська лінія, відтак «сонячний» Сталін починає згортати курс на українізацію, починаються репресії під приводом боротьби з бацилами націоналізму. Тому вже з 1927 за М. Хвильовим шпигують, заводять справу-формуляр. С. Косіор (перший секретар ЦК КПбУ, а пізніше – один з архітекторів Голодомору) пише: «Хвильовий – це певна сукупність рис, це озброєний [sic!!! – прим. моя] ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне».

Олена Теліга розуміла, що майстер життя кулею в скроню (13 травня 1933 року [13 – улюблене число Миколи Хвильового]) вистрілив у всіх своїх катів; він – як той Антей! – ладен покінчити самогубством, але не схилити голову, не прислужитися іншому режимові. Хоч усі ми розуміємо, що самогубство – за визначенням – поразка. Це розумів і сам Хвильовий. Але в одному з листів до того ж А. Любченка він пише: «Бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть заслуговує на виправдання. Це — коли всім і тобі самому цілком ясно, що актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті. Такі випадки, повторюю, можуть бути, але тільки окремі випадки. І смерть твоя — не смерть звичайного обивателя, якогось там міщанина, — повинна бути конче цілеспрямована. Розумієте? Ми не залежимо від себе. Якщо ми справді ідейні, чесні, віддані справі люди [саме так, як пам’ятаєте, і характеризує О. Теліга «лицарів абсурду» - прим. моя], то ми не маємо права вільно розпорядитися навіть нашою смертю. Все залежить від того, що нам скаже, що прирече».

Пам’ятаймо, що й сама Олена Теліга «вибрала» свою смерть: маючи змогу рятувати себе, вона свідомо пішла смерті на зустріч, добровільно вибрала шлях на Голготу.

NB: у Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапівці готують засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Знаючи про це, ОленаТеліга відмовила їхати з Києва. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…» На останнє засідання Спілки пішов і її чоловік.

Ілля Левченко

[1] Элиот Томас Стернз. Назначение поэзии. Статьи о литературе. Перевод с английского. – Киев : Airland, 1996. – (Citadelle).

[2] Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. — Торонто, 1953. — 93 с.

[3]Шевченко Т. Г. Кобзар. Повна ілюстрована збірка [Текст]/передм. І. Дзюби. – Харків : Книжковий клуб «КСД», 2010. – 720 с.:іл.

[4]Див. покликання 2.

[5]Україна incognita / За заг. ред. Лариси Івшиної. – Видання шосте, стереотипне. Бібліотека газети «День». ПрАТ «Українська прес-група», 2013. – 400 с.

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?