Великдень під копірку: історія анисівських листівок 1940 року

Квітневі сутінки 1940 року опускалися на село Анисів, що на Чернігівщині, не з миром, а з передчуттям грози. Наближався Великдень — 27 квітня. Але замість святкового передзвону в повітрі пахло тривогою та примусом. Вранці мешканці, що поспішали повз шкільний паркан, завмирали: на дошках біліли аркуші, написані від руки через «копірку». Чіткі друковані літери випалювали очі словами, які кожен шепотів лише вдома за зачиненими вікнами й дверима: «Схаменіться, запугані нещаснії люди…»

«Це все партія таке витворяє…»

Це був виклик. У часи, коли за слово давали термін, а за віру — забуття, ці рядки звучали як набат. Листівки кричали про біль українського села: про зруйновані комуністами церкви, про селян і вчителів теж, яких силоміць женуть на колгоспні різні роботи саме на Паску, про «партію людожерів», що п’є селянську кров. Це ж треба збудувати державу, в якій люди вважалися за рабів! Чого варта реальність того часу, коли за тяжку роботу не гроші виплачували, а тільки рахували «палички» ‒ так названі трудодні.

Ця листівка й досі зберігається, як документ НКВС, у фондах Державного архіву Чернігівської області:

«Не св'яткують тепер паски

У церкву не ходять,

І на паску вчителів,

У колгоспи гонять.

Це все партія й жиди

Таке витворяють

Що на паску в перший день

Робить заставляють.

Ой не було цього зроду

І більше не буде

Схаменіться, запугані

Нещаснії люди».

«Хто людську кров п'є

Той у партію вступає

Хто людської крови не хоче пить

Той у партію не хоче вступить» [1,арк. 34]

Люди !!!

Не йдіть у колгосп

Робити в неділю

Беріть друки і біть

Жидів і комуністів [1,арк. 35]

Тінь підозри

Маховик репресивної машини НКВС розкрутився миттєво. Слідчі шукали «ворога» серед інтелігенції. Першим під удар потрапив завуч місцевої школи — Іван Миколайович Кудін. Його заарештували у липні. Холодні допити, тиск, заперечення: «Контрреволюційною діяльністю не займався!» — стверджував він.

Доведений до відчаю, Кудін пише листа самому Сталіну. У цьому листі — увесь розпач людини, загнаної в кут. Він звинувачує колег: директора Дем’яна Олександровича Кривицького та вчителя Іллю Кириловича Матюшу, мовляв, це вони майстерно підробили його почерк, щоб згубити («совершили гнусную подделку под мой почерк». [1,арк. 19]). Школа перетворилася на кубло підозр, де кожен погляд був сповнений страху.

У характеристиці, яку Іван Кудін давав вчителям Анисівської неповної середньої школи ішлося про те, що вчитель І.К. Матюша, син куркуля, обіцяв «вивернути нутро» з Анисівської парторганізації. Директор школи Д.О. Кривицький «людина скритна і хитра», «до вчителів комуністів ставиться вороже». Дружина директора школи Марфа Сергіївна Кривицька, також працювала вчителем, була колишньою дружиною білогвардійського офіцера Петра Малечі, якого за антирадянську діяльність було заслано. Від першого шлюбу в М.С. Кривицької був син Леонід Малеча [1,арк.42-43].

Правда з-під пера восьмикласника

Експертиза в Києві розставила крапки над «і». Виявилося, що бунтівні рядки вивела рука не досвідченого вчителя, а 15-річного підлітка. Леонід Малеча — син дружини директора школи від першого шлюбу, виявився сміливцем, що не побоявся заговорити.

Зі справи заарештованого Леоніда Малечі, дізнаємося, що він народився 1925 р в заможній сім’ї в с. Ковчин Куликівського району. В 1940 р. навчався у 8 класі однієї зі шкіл міста Чернігова.

Його доля була визначена задовго до арешту. Батько — білогвардійський офіцер, засланий у невідомість. Бабуся, Любов Юхимівна, щовечора згадувала відібрану садибу та колишній достаток. У душі восьмикласника зріла не просто образа — там гартувалася жага до помсти та справедливості.

На допитах цей юнак говорив мовою, якій міг би заздрити дорослий трибун:

«Радянський Союз — це держава, де від молдаванина до фіна народ голодний, роздягнений, з хат вигнаний і одурений. Селяни живуть життям рабів стародавнього Рима...»

Ось що юнак говорив тоді слідчому НКВС: «Бабушка- Косая Любовь Ефимовна, в моем присутствии вспоминала об имуществе, усадьбе которые отобрала советская власть, что на меня отрицательно влияло, выработалась жажда помститься советской власти.» [2,арк. 11]

Далі ще яскравіше: «Селяни колгоспники живуть життям рабів стародавнього Рима, не маючи куска хліба. А таких продуктів як сахар, макарони, крупи не буває по декілька місяців. Селяни колгоспники приблизно 70 % голодують. Такий самий процент колгоспників ходить в лахмітті і подраних кусках обуви. Радянський Союз – це держава де «от молдаванина до финна» народ голодний, холодний, роздітий, розутий, ограблений, з хат вигнаний, запуганий і одурений. Радянський Союз веде політику захвату територій і війн. […] От за останні три роки Радянський Союз встиг помірятися в силах з восім’ю державами. От це і привело до думки створити гурток». [2,арк. 30]

Леонід Малеча не просто писав листівки — він мріяв про гурток опору. Мріяв, як осідлає шкільного коня, візьме батькову двостволку і піде воювати за правду, якщо почнеться війна.

Друзі-односельці Леоніда Малечі, яким юнак розповів про листівки, а це були Михайло Герасименко та Микола Кошарний, під тиском енкаведистів теж почали свідчити.

Микола Кошарний на допитах стверджував, що Малеча в його присутності говорив: «Если какое-либо капиталистическое государство напало бы на СССР войной, я бы взял двуствольное ружье отца, сел бы верхом на школьную лошадь и поехал бы воевать против советской власти». [2,арк. 98-99]

Михайло Герасименко також висловлювався негативно по відношенню до радянської влади. Свідок Іван Мартиненко на допиті казав, що «Герасименко всегда стоял на антисоветских позициях и высказывался в антисоветском духе против мероприятий партии и правительства. Если Германия пойдет на Советский Союз, то он не устоит, его Германия разобьет так как в стране не надежный тыл, много людей не довольных советской властью в момент войны должны поднять восстание». [2,арк. 79]

Вирок і вічність

Разом із Леонідом на лаву підсудних сіли його друзі — Микола Кошарний та Михайло Герасименко. Юнацький порив обернувся роками таборів.

Михайло Герасименко на мітингу біля села Халявин

Михайло та Микола згодом повернулися. Герасименко до кінця днів носив у пам’яті образи безіменних могил під номерами замість прізвищ, про які розповідав землякам, працюючи на екскаваторі в Чернігові. У 2008 році він, сивий і втомлений, стояв на мітингу-реквіємі біля села Халявина, що неподалік Чернігова — він свідчив про злочини системи, яку вони намагалися похитнути підлітковими листівками.

А що ж автор? Доля Леоніда Малечі, того хлопчика з гарячим серцем, загубилася в безкраїх лабіринтах ГУЛАГу. Він зник, лишивши по собі лише протоколи допитів та вічну правду, виведену через «копірку» напередодні розіп’ятого Великодня 1940 року.

________________________________________

Використана джерельна база: