Ключові біди незалежної України сформулювали Ліна Костенко («Записки українського самашедшего») та Іван Дзюба (Передмова до «Інтернаціоналізм чи русифікація»).
Ліна Костенко вважає, що, на превеликий жаль, незалежність не дала українцям бажаного результату. Вона привела до того, що вони потрапили «в нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від власних негідників», і тепер вимушені «дивитися безпорадно, як її продають, розкрадають, компрометують в очах світу». В Україні утвердився «диктат грошових мішків», панує «естетика нуворишів та моральний ексгібіціонізм придурків». У нас проявилася вічна парадигма історії, коли «за свободу борються одні, а до влади приходять інші». Так сталося після 24 серпня 1991 р., після «помаранчевої революції» і революції гідності. І ми з вами є свідками пророчих слів Ліни Костенко, що «тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».
Приблизно таке ж бачення ситуації в незалежній Україні продемонстрував Іван Дзюба у своїй передмові до публікації знаменитого дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (січень 1998 р.). Справді, і сьогодні – писав Іван Михайлович — державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності — як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та «ментальності». А у сфері культури і мови «здобутки» підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. Грабіжницько-мафіозний «ринок», мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску (та ще за умов державно-податкового і державно-хабарницького здирства), напропале експлуатує історично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі виштовхує, «відторгає» українську мову й культуру, активно діє проти них (а тим самим — хоч і не тільки тим — і проти України). Втім, — підкреслював Іван Дзюба — про моральні виміри суспільних процесів наче вже й непристойно говорити в нашу добу морального редукціонізму і безпардонної «крутизни». Малограмотні «круті» діють сьогодні не тільки в торговельно-фінансових оборудках, рекеті та на міських «товчках». Пробиваються вони і в делікатніші сфери — політичних тусовок та «інтелектуальних» новацій.
Отже, найголовніша біда України в тому, що владний Олімп у ній міцно окупували мафіозно-олігархічні клани, а будь-які зміни у складі цих кланів, навіть у результаті народних революцій, сутності системи не змінюють. Вона залишається антинародною, соціально несправедливою, продовжує уособлювати інтереси крупного капіталу і державних чиновників найвищого рівня, які «борються» лише з «чужими» корупціонерами, котрі заважають їм грабувати країну (тобто відбирають частину поборів).
Як подолати ці біди? В першу чергу реалізувати на практиці гасла Майдану – 2004.
Перше гасло – «Бізнес має бути відділений від влади». Насправді, за оцінками соціологів, із завершенням президентської каденції Віктора Ющенка у 2010 р. злиття бізнесу і влади завершилося, стало 100-відсотковим, чим повною мірою скористалася команда Віктора Януковича і продовжує користуватися нинішня команда очільників держави. Бізнесмени рвуться до влади, ніби там медом помазано (виборча кампанія у 205-му окрузі Чернігова – яскравий приклад цього), а народні депутати, міністри, незважаючи на Закон, володіють і керують власним бізнесом. А чому б і ні? Якщо це дозволено Нептуну (Президенту), то хочеться і «бикам». Допоки на законодавчому рівні людям, що займають державні посади, не буде заборонено мати власний бізнес ( в т. ч. через родичів чи підставних осіб), а за порушення цієї норми вони понесуть кримінальну відповідальність, олігархи керуватимуть країною.
Друге гасло – «Багаті поділяться з бідними». Після обрання з третьої спроби Президентом України Віктора Ющенка практично всі політичні партії обіцяли прийняти у Верховній Раді Закон «Про прогресивну систему оподаткування», котрий за прикладом європейських країн встановлював би справедливий принцип сплати податків залежно від статків. І тоді не довелося б заморожувати зарплати і пенсії простим українцям, забирати 15 відсотків пенсій у працюючих пенсіонерів, а, навпаки, навіть у складних фінансово-економічних обставинах суттєво збільшити заробітки бюджетників, значно розширити фінансування військової сфери. Інша справа – політична воля народних депутатів, більшість з яких або самими є мільйонерами і мільярдерами, або ж залежать від таких. Вихід один – переобрати склад парламенту.
Третє гасло – «Бандити сидітимуть у тюрмах». Поки що не сидять, більше того – обіймають високі посади у всіх державних структурах, включно з правоохоронними органами, всіляко «кришуючи» кримінальні структури, черговим доказом чого є мукачівські розбірки. За нинішнього керівництва Уряду і силових відомств, як і раніше, бандити відчуватимуть себе привільно, а всі полум’яні слова Президента і Прем’єра про рішучу боротьбу з корупцією, і так давно знецінені, і надалі залишатимуться «гласом вопіющого в пустелі».
Четверте гасло (пов’язане з третім) – «Закон один для всіх». Кожен українець добре знає справжню ціну такої сентенції. У нас скоріше діє правило «Друзям – все, іншим - закон».
Головною передумовою реалізації гасел Майдану-2004 (а вони набули неймовірної актуальності у 2015 році) є формування справжнього громадянського суспільства з розвинутою цивілізаційною системою громадських і політичних об’єднань громадян. Нині в Україні політичні партії, за визначенням, відсутні, в першу чергу в парламенті. Замість них ми маємо елементарні синдикати за бізнесовими інтересами без будь-яких ідеологічних ознак. Проведіть розумову розминку і спробуйте класифікувати партії правлячої коаліції. Яку ідеологію вони сповідують – консервативну, ліберальну, комуністичну, національну, соціал-демократичну? Правильно, такої ідеології, яку вони сповідують – «влада заради збагачення» — світ не знає. Прикро, але факт: сьогодні на загальноукраїнську арену можуть вийти і взяти участь у виборах лише партії з великими грошима (для участі у парламентських перегонах партія має внести залог у 2,5 млн. грн.) Таким чином, на шляху демократизації суспільства і утвердження принципу соціальної справедливості стоїть ще одна завада – майновий ценз, який не дає можливості здійснити кожному громадянину своє конституційне право не лише обирати, але й бути обраним.
Таким чином, реальні шляхи подолання бід України і українців існують. Просто за них потрібно взятися. Інакше і надалі у нас, як писала Ліна Костенко, буде процвітати «лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії», а просування до Європи нагадуватиме відому аксіому стосовно горизонту – чим більше ми до нього наближаємося, тим далі він від нас віддаляється.
Михайло КОРОПАТНИК, кандидат історичних наук, м.Чернігів, спеціально для sknews.net
