Ми повідомляли про те, що чернігівський журналіст, який обіймає посаду редактора обласної газети «Чернігівщина», Сергій Дзюба і який має чисельні само «короновані титули», опублікував авторську статтю, що стала надалі «дискусійним» продовженням. Нагадаємо, що в цій статті автор нафантазував настільки, що його химерні ілюзії завдали неабиякої моральної шкоди іншим людям, не кажучи вже про те, що Дзюба продемонстрував себе не як «шляхетний», «порядний» і «доброчесний» журналіст, як він сам себе полюбляє частенько називати, а навпаки — нікчемним та непорядним. Та про це — не зараз. Цього разу ми пропонуємо нашим читачам статтю відомого журналіста Сергія Павленка, яку він розмістив на своїй сторінці у Фейсбук.
Сумні нотатки
У №8 від 19 лютого обласної газети «Чернігівщина» була надрукована стаття «Архіви все-таки не горять!» її головного редактора. У ній ідеться про Сергія Павленка, редактора обласної молодіжки, та обставини появи статті Василя Чепурного, який полемізував з Левком Лук’яненком. Мовляв, я тоді не послухався розумних настанов Сергія Дзюби і піддався тиску КДБ та опублікував цю «неправдиву» статтю. Однак… на момент публікації згаданого матеріалу 3 червня 1989 р. викривальник був ще студентом Київського університету ім. Шевченка та не працював у газеті. Він, ясна річ, не знав, що кожне слово вищезазначеного матеріалу узгоджувалося з дисидентом, бо у такий спосіб про нього з’явилася перша (!!!) публікація в офіційній радянській пресі з викладом його думок в СРСР ( є кілька відео, де Л. Лук’яненко підтверджує це). У книзі «До історії Української Гельсинської спілки» (Київ: Фенікс, 2010. С. 49) Левко Григорович зазначав: «1-го лютого, в Чернігові, брат Сашко організував у себе на квартирі зустріч з кореспондентом обласної газети «Комсомольський гарт» Василем Чепурним. Чепурний виявився сміливим чоловіком. Він не боявся моїх гострих слів. Записав на диктофон і попросив дозволу прокрутити плівку перед співробітниками газети. Я із задоволенням дозволив. Ще б пак — це ж він замість мене донесе людям мої думки». (Детально про це можна прочитати у новій книзі, яка має вийти державним коштом, якщо вона набере потрібну кількість голосів: 55 005 «Левко Лук'яненко. Шлях до волі». Гугл-форма для голосування: https://forms.gle/5j5QtqzEesThDxcGA ).
… У вересні 1987 р. мене призначили редактором молодіжки. У перший день роботи на новій посаді вийшла моя критична замітка в газеті «Правда» «В бумажной паутине» (14.09. 1987), в якій я викрив бюрократичний стиль буття тодішньої партійної системи. А до цього я був автором майже десяти опублікованих рецензій (з ними і зараз можна ознайомитися на моїй сторінці в «Аcademia»), двох п’єс. Тому, мабуть, не випадково я старався взяти у колектив на роботу новачків з подібними інтересами та уподобаннями – поета Дмитра Іванова (став згодом лауреатом Шевченківської премії), Василя Чепурного (був пізніше редактором газети «Сіверщина», нині член Спілки письменників України, лауреат премії Івана Огієнка), Владислава Савенка (проявив себе добре як літературознавець і тележурналіст, автор 6 книг прози і поезії, лауреат премії М. Глібова).
Після працевлаштування цих співробітників влітку-восени 1989 р. були проведені деякі кадрові зміни і в результаті у редакції з’явилися дві нові вакансії. Хоча у газету просилися чернігівці, В. Чепурний дуже попросив, аби я працевлаштував його студентських друзів – поетів Сергія Дзюбу та його дружину Тетяну (нині професор, доктор наук із соціальних комунікацій). Я прислухався до цієї поради, бо вони видалися мені близькими по духу. То був час постійної напруги змін. Ми щось дискутували, намагалися пізнати історію Чернігівщини, України. Писали про голод, Бандеру, спростовували міф про «героя Щорса», ставили під сумнів «інтернаціональний обов’язок» в Афганістані.
Про багаторічне перебування Л. Лук’яненка у таборах, його ідеї, помисли знали небагато людей. Уперше я дізнався про нього від двох співробітників КДБ, які одного дня прийшли до мене у 1988 р. на прийом і повідомили, що до нас на літстудію в редакцію завітає «Левко Лук’яненко, який відбув великий строк за націоналізм», а тому, мовляв, остерігайтесь. Він справді прийшов, мовчки послухав, посидів, нічого не коментував. Думаю, що його розчарували чернігівські російськомовні поети, а тому він більше не приходив їх слухати. Зауважу, як я недавно дізнався, мій великий кабінет, в якому проводили літстудію, прослуховувався КДБ (воно, як виявляється, вело записи не тільки дисидентів, а й всієї номенклатури, навіть секретарів обкому КПУ). Перший секретар обкому Л. Палажченко щодня отримував вранці донесення, хто що сказав про нього, чи опозиційного…
…Лавина інформації змушувала шукати нас нові форми взаємодії з читачами. Не все ми знали. Не все могли дати, бо кожну сторінку читав цензор. Замовлені мною у письменника з Сосниці Миколи Адаменка спогади про його перебування в ГУЛАЗІ були зняті «для перевірки», набір розсипано… Але, як там не було, перший офіс обласного товариства української мови з його лідерами В. Чепурним та В. Савенком був в «Комсомольському гарті». Я горджусь тим, що був причетний до перших публікацій про біду з рідною мовою в школах обласного центру, що поставив фото Валерія Інютіна про багатотисячний мітинг Ковбасної революції у Чернігові великим масштабом на першій сторінці із «моїм» заголовком: «Раби – не ми, раби німі!». На жаль, мені сьогодні й прикро за деякі моменти, різкість у судженнях з старшими колегами, тиск на них як «консерваторів». На початку свого редакторства я думав, що наші біди – це відхід від ленінських ідей. Але… коли я прочитав кілька томів Леніна вдумливо, з олівцем, то зрозумів, що його ідеї – це насправді ідеї терору, вони нічого спільного не мають з демократією, цивілізаційністю у світі. У 1990 р. мені було вже соромно, що до цього дійшов так пізно…
… Минуле неможливо змінити, але його можна фальсифікувати. Проте архіви – як і справжня історія – мають властивість повертатися бумерангом до тих, хто намагався їх викривити…
Я не можу зрозуміти, що сталося з С. Дзюбою. Як на мене, це якийсь емоційний зрив: вся його стаття – суцільний наклеп, аби завдати болю, принизити колишнього свого керівника, показати його у негативному світлі як «запеклого комуняку». Потоптався по чутливому для мене і дружини питанню… (не хочеться цитувати і спростовувати публічно все ці інсинуації…).
Дякую засновникам видання «Чернігівщини» за оперативну реакцію на цей наклепницький випад, зроблений лише на фантазіях та хворих припущеннях. Дякую й відповідальному секретарю обласної Спілки журналістів Ользі Черняковій за пост в соціальних мережах з осудом дій головного редактора «Чернігівщини».
Учора мені повідомили, що С. Дзюбу відправлено у відпустку… Що ж, колега здійснив досить непродуманий вчинок: використав популярну обласну газету не тільки для зведення особистих рахунків, але й для публікації без жодної аргументації, доказів матеріалу-розправи, зганьблення. Він здійснив виклик здоровому глузду і завдав насамперед нищівного удару по своїй репутації.
Журналістика – це професія фактів, а не галюцинацій. Коли амбіції переважають над реальністю, з’являються статті про «інструктажі» з майбутнього. Шкода, що популярне видання стало заручником емоційного зриву свого очільника. Репутацію важко будувати десятиліттями, але дуже легко знищити одним наклепом. Сподіваюся, цей випадок стане уроком для всіх: журналістське посвідчення – це відповідальність, а не ліцензія на цькування.
Сергій Павленко
Додаткові матеріали до цієї теми:
1.Стаття (серпень 1989 р.) про голод в с. Озерянах на Варвинщині:
(1) Усна історія (21): Не забуваймо! У селі Озерянах Варвинського району під час війни загинуло на фронтах 420 односельців, під час голоду – майже 500…
2. Мої рецензії на книги початку 1980-их Г. Тютюнника, В.Шкляра, Г.Булаха, С. Пушика,М. Наєнка та інших письменників можна прочитати на сайті:
3. Кордик С. «Золотий письменник світу» з Чернігова спростував свої звинувачення щодо інших осіб
4. Чепурний В. Незалежність не з неба впала
