Знайшла собі справжнього тата

Особливий випадок. Ця історія розпочалася погожого весняного дня. Василь Сергійович сидів на лавочці і читав дитячу книжку.

Взагалі, раніше він ніколи не бовванів ось так на подвір’ї «своєї» багатоповерхівки. Йому подобалося читати у ліжку, коли поруч – дружина. Зранку у вихідний вони ніколи не квапилися вставати: кохались до знемоги, потім разом гортали книжки та журнали, обговорювали прочитане і знову кохались. Інколи так тривало півдня. Але відколи не стало Рити, Василь Сергійович прагнув якомога менше знаходитися вдома…

«Цікаво?» – почулося поруч. Здивовано поглянув на маленьку дівчинку, яка впевнено гралася мобілкою. «Мабуть, – знизав плечима. – Ти любиш книжки?» – «Ні, але я нудьгую… До мами знову прийшов дядя Толя і вони цілуватимуться, а мені тут бозна скільки самій вештатися!» – «Гм… Звідки ти знаєш, що вони робитимуть?» – посміхнувся мимоволі. «Знаю, – зітхнула дівчинка. – Тата у мене нема, а мама – красива…». 

«Ви – прикольний: у доміно з дядьками не граєте, жінок не водите та ще й досі читаєте казки!»

Василь та Рита прожили разом шістнадцять цілком щасливих років, але так і не народили дитину. Спочатку подружжя цим взагалі не переймалося. «Куди поспішати? Поки що у нас – ні житла, ні грошей, ні пристойної роботи! Звісно, з милим рай і в курені, проте дитина повинна виховуватися в достатку», – заспокоювали себе молодята.

Однак час спливав – Василь отримав квартиру, Рита завершила навчання в університеті, обоє мали досить престижну роботу, та з дитиною не таланило. Проблеми були у Василя, втім він терпляче лікувався в Чернігові та Києві. Дружина його лагідно підтримувала, вірила, що зможе завагітніти від коханого. Мріяла: «Я хочу народити лише від тебе. Тільки уяви, Василечку, які у нас будуть чудові син та донечка! Адже, якщо почуття – справжні, то й діти неодмінно виростуть красивими».

Вони посварилися один-єдиний раз, коли Василь, зневірившись у «чудодійному» столичному лікуванні, раптом заявив: «Все, більше туди – ні ногою! Повір, я вже ні фізично, ні морально не здатний продовжувати ті експерименти. Давай візьмемо малюка з сиротинця». Рита плакала, благала його одуматися, пояснювала, що не зможе полюбити чужу дитину. Василь наполягав на своєму. Суперечка завершилася грандіозним скандалом – вперше і востаннє він побив свою дружину. Згодом схаменувся, навколішках просив пробачення, пообіцяв знову поїхати до «їхнього» професора…

Рита не розмовляла з чоловіком цілий тиждень, доки Василь не виконав своєї обіцянки. А за півроку вона завагітніла. Тільки-но дізнавшись про неймовірну новину, Василь прожогом побіг до магазину і придбав усе, що могло знадобитися їхній дитині. А потім сталося жахливе – Рита померла під час пологів. Донька пережила маму лише на кілька днів. З того часу Василь буквально жив на цвинтарі. І полюбив читати дитячі книжки…

– Я – Оленка, – нагадало про себе дівча, завзято шарпаючи недешеву мобілку. – Можна посидіти біля вас?

– А тебе мама хіба не попереджала, що не варто підходити до незнайомих людей? – вдавано насупив брови. – Раптом я – бабай? От зараз поцуплю та й сховаю у своєму темному-претемному льосі?

– Хіба може бабай мешкати у сусідньому під’їзді? – дзвінко розсміялася мала.

– А чому – ні? Я – старий і злий дідуган, у мене – великі зуби та довжелезні кігті. Це я їх вчора трішки підпиляв, аби не заважали сторінки перегортати…

– Ой, тримайте мене! – вже по-справжньому реготало дівча. – Ви й справді прикольний – в доміно з дядьками не граєте, жінок не водите, та ще й досі читаєте про принцес і драконів…

– А що, не можна? – спантеличено промовив Василь Сергійович. – Хіба ти б не погодилася трішки посидіти у якомусь давньому похмурому замку? Визирала б собі у віконечко, спостерігаючи, як вродливі лицарі за тебе з триголовим чудовиськом хоробро б’ються. Це ж – так романтично! Одного сміливця дракон спопеляє, іншого – ковтає. А потім з’являється Іванко й, прикинувшись дурником, починає розповідати старому Гориничу анекдоти. А той, наївний, так хихоче, що взагалі лускає від сміху – навпіл! Ти кидаєшся в обійми своєму визволителю і виходиш за нього заміж. А розчулений таточко-король дарує вам півцарства…

– Це – казки, вони ніколи не збуваються, – посмутнішала Оленка. – Дядя Толя за мене півцарства не віддасть, бо йому потрібна лише моя мама Лариса, та й то не завжди: приходить, коли кохатися хочеться…

– Знаєш, а я все життя мріяв мати донечку, – вихопилось раптом у Василя Сергійовича.

– Справді? – просто в очі зазирнула Оленка.

– Ну, останні десять років – точно. Ось саме таку дівчинку й хотів…

– Ви мене ще не знаєте. Мама каже, що я – егоїстка і у мене – шило в одному місці, бо постійно капризую та бешкетую. А мені – просто самотньо. Інколи навіть здається, що матуся мене не любить!

– Ну, що ти – любить, не сумнівайся. І тато у тебе скоро з’явиться…

– Ні, не скоро, – замислилася Оленка. – У моєї мами – поганий смак. Її дяді – зовсім не цікаві. З ними навіть ні про що поговорити… Слухайте, а не могли б ви хоч трішечки побути моїм татком? Ну, не по-справжньому, не треба на мамі одружуватися. А просто, щоб я знала – у мене є батько, котрий розповідатиме усілякі історії про драконів, дружитиме зі мною і називатиме своєю донькою. То як, згодні?

«Ви – тато моєї Оленки?»

Цілий вечір Василь Сергійович думав лише про дівчинку. «Я навіть не помітив, коли повечеряв, і зовсім не зважав на телевізор, – пригадує він. – Бачив тільки, що блимає екран і чув якісь слова, не усвідомлюючи їх значення. Звісно, я був вражений пропозицією Оленки. І навіть намагався картати себе, що пристав на цю авантюру. Однак мимоволі посміхався і на душі у мене було радісно. Таке трапилося зі мною вперше, відколи втратив Риту. Було надзвичайне відчуття, ніби крізь крижану пітьму пробивається теплий промінчик світла. Я немов удруге почав на світ народжуватися, усвідомлюючи свою потрібність. Адже того дня Оленка довірила мені всі свої «таємниці» та мрії – навіть ті, про які не розповідала мамі. А коли вона подзвонила і тихенько промовила у слухавку: «Таточку!», я не стримався й заплакав від щастя. Ця дівчинка стала сенсом мого життя».

Оленка за першої-ліпшої нагоди телефонувала своєму «татусеві» – додому та на роботу. І Василь Сергійович, як би не був зайнятий, чекав на ці дзвінки. Розмовляти вони могли про все на світі: дискутували щодо інопланетян та кулінарних уподобань, обговорювали зачіски і сукні кіноактрис, милувалися веселкою та заходом сонця… Власне, й про народження дітей мова зайшла – «батько» вирішив не мати від «донечки» жодних секретів і щиро розповідав про своє життя.

А невдовзі Василь Сергійович почув у слухавці приємний жіночий голос:

– Ви – тато моєї Оленки?

– Розумієте… – закашлявся він, – це дівчинка попросила… Ну, я не зміг відмовити… Але ви не хвилюйтесь, у мене – найшляхетніші наміри! Мені – надзвичайно цікаво з нею, правда. Ваша донька – вона особлива… А я – людина самотня. Зовсім самотня… Будь ласка, дозвольте мені хоча б якось піклуватися про неї!

– Що ви, та я зовсім не проти. Навпаки це – чудово, що у Оленки з’явився такий друг. Вона – дівчинка вибаглива, всіх моїх наречених розлякала… А тут – тільки й розмов, що про її «тата».

– То ви не сердитеся на мене?

– Сердитимусь, якщо ви не звертатимете на мене жодної уваги. Ось як сьогодні: пройшли – і ні пари з вуст.

– Вибачте, я якось так живу – завжди «на своїй хвилі». Навіть із сусідами на поверсі ледь знайомий.

– А я вас давно знаю. Все думала: він такий невихований чи неуважний?

– Мабуть, і те, й інше… Однак ви ж довірите мені свій найдорожчий скарб? Я в суботу хотів би влаштувати Оленці прогулянку – на цілий день.

– Ой, спасибі, у мене в суботу – стільки справ! Ви по неї зайдете? Треба ж нам нарешті познайомитися…

Лариса виявилась напрочуд молодою та вродливою жінкою. «От, старий пеньок! Як я міг раніше стільки років взагалі не помічати такої красуні?» – здивувався Василь Сергійович.

Оленка вбігла до вітальні і мерщій кинулася йому на шию:

– Таточку!

– Ну, просто тобі сімейна ідилія, – посміхнулася Лариса.

– А куди ми підемо? – нетерпляче поцікавилась дівчинка.

– Сюрприз…

Незабаром, разом з іншими пасажирами, вони вже сідали в автобус. Оленка, яка нещодавно навчилася читати, у захваті округлила очі:

– Ух ти, ми поїдемо до Києва?!

– Авжеж.

– А що ми там будемо робити?

– Що хочеш. Я – золота рибка, виконую всі твої бажання.

– Всі-всі? – на мить розгубилась дівчинка. – Ну, що ж, золота рибко… А можна в зоопарк?

Вони годували мавпочок та слона, фотографувалися з левами, жирафом і бегемотом. Ласували тістечками та морозивом і обпивалися лимонадом. А ще вигадували одне для одного чудернацькі, веселі історії. Коли задзвонив мобільний, Оленка приголомшила неньку:

– Ой, матусенько, я – в Києві, поруч – великий крокодил. Він зубами клацає, хоче мене з’їсти. Я така щаслива!

Надвечір мандрівники поверталися до Чернігова, сповнені незабутніх вражень. І дівчинка з дитячою безпосередністю запропонувала:

– Слухай, татку, а давай я поговорю з мамою. Може, вона дозволить тобі у нас жити?

– Ні, донечко, по-перше, до вас приходить дядя Толя…

– Він мені – не до шмиги!

– А, по-друге, я – надто старий і негарний для твоєї мами.

– Ти – неначе Карлсон – мужчина у повному розквіті сил. Просто скажи, чим тобі мама не подобається?

– Ну, Оленко, я ж її тільки раз бачив.

– А що, цього не досить? У неї всі чоловіки з першого погляду закохуються! То як, поговорити?

– Стривай, донечко, так не можна. Розумієш, все це – дуже складно…

– Ти мене любиш?

– Люблю.

– Я тебе – теж. Що ж мені – до пенсії тата чекати?!

– Я у тебе вже є. Так буде, принаймні, доки я тобі не набридну.

– Який ти дивний! Хіба може набриднути той, кого любиш?

Він ще намагався щось пояснити, пригортаючи Оленку, та стомлена дівчинка солодко заснула в його обіймах. Василь Сергійович так потім обережно і ніс її до самої домівки. Почувши мамин голос, мала прокинулася і вдячно поцілувала його в щоку: «Ти ж нікуди не зникнеш, таточку?».

«Оскільки я не можу вийти за тебе заміж, то доведеться їй…»

Наступного дня Оленка повідомила йому радісну новину:

– Дядя Толя до нас більше не ходитиме!

– Чому?

– Так мама вирішила. Тепер вона – вільна. Ти зайдеш?

– Я не знаю…

– Ти їй подобаєшся!

– Навряд…

– Подобаєшся! Коли я вчора розповідала про тебе, вона зашарілася.

– Господи, що ти їй сказала?

– Правду, – дзвінко розсміялася Оленка. – Ти – старий і злий дідуган, котрий має великі зуби та довжелезні кігті, які їй доведеться підпилювати…

– Молодець! У твоєму віці в мене вже був склероз.

– А ще я сказала, що нам буде добре втрьох. Оскільки я, на жаль, не можу вийти за тебе заміж, то доведеться їй.

– Мммм…

– Мовчання – знак згоди?

– Я не мовчу…

– Я ж попереджала, що капосна. Ти мене лупцюватимеш?

– Ще чого не вистачало!

– А мама іноді не стримується…

– Ну, вона не права – не можна кривдити дітей та янголів.

– Ось ти вже й критикуєш мою маму. Але вона все одно гарна, авжеж? Можеш не відповідати – ти зашарівся…

Василь Сергійович не уявляв, як тепер зустрінеться з Ларисою. Що їй знову донька про нього розповість? Оленка, звісно, велика фантазерка. Та не будеш же дзвонити майже незнайомій жінці і пояснювати, що й гадки не мав нав’язувати своє сумнівне товариство. Власне, він і досі любить Риту. Навіть подумки кохається з нею вночі. Як там у Малежика:

Виноват, мадам, виноват,

Растерял я вас в вихре лет.

У меня глаза – на закат,

А у вас – на рассвет…

Все, про що він може мріяти, – то платонічні почуття. І дружба з Оленкою. Це – вже немало! Можливо, дівчинці і вдасться на якийсь час продовжити його земне існування. Тому не варто копирсатися в собі. І тим більше ходити в гості – віднині з Оленкою він зустрічатиметься на нейтральній території.

А тут саме на роботі випало відрядження за тридев’ять земель. Шукали добровольця, адже летіти треба було аж на Чукотку. Василь Сергійович колег здивував – сам напросився на край світу. Зателефонував Оленці:

– Уяви собі, я кілька тижнів житиму в чумі і їздитиму на оленях…

– Без мене? – схлипнула дівчинка.

– Я скучатиму за тобою. Будь ласка, донечко, не плач!

– Я тобі набридла…

– Ну, що ти, маленька, мені треба трішки побути самому. Таке трапляється, розумієш? Не хвилюйся – я неодмінно повернусь.

– Мамі щось переказати?

– Мммм…

— Добре, я просто передам їй привіт. Мені буде дуже зле без тебе. Повертайся швидше, таточку!

Минув тиждень. Василь Сергійович вирішував у далеких краях виробничі питання, печально наспівуючи: «А чукча в чуме ждёт рассвета». Ні, йому надзвичайно подобалися місцеві краєвиди, але він кожного дня мало не щохвилини згадував про Оленку та… її маму. Відчував, що дівчинка, яка вже звикла до його уваги і турботи, тепер страждає. А що як Оленка права і Лариса справді небайдужа до нього? Хіба він уже не почав закохуватися в молоду привабливу жінку? Але потрібно подзвонити до Чернігова. Що вони можуть подумати? Поїхав – і анітелень, зник, розчинився в просторі. Затамувавши подих, набрав знайомий номер:

– Донечко!

– Ні, це – не Оленка, – сумно відповіла Лариса. – Доброго дня, Василю Сергійовичу! У вас усе гаразд?

– А де моя донька?! – враз підвищив голос, відчувши, як закалатало серце.

– Оленка застудилася – запалення легенів. Ми зараз у лікарні. Таке життя, Василю. Нашій доньці дуже зле. Я вже всі сльози виплакала…

– Вона одужає, Ларисо! Чуєте? Передайте їй слухавку. Я хочу з нею поговорити!

– Оленка марить, у неї дуже висока температура, але я потримаю телефон – вона ж так мріяла почути ваш голос! Говоріть…

Василю Сергійовичу наразі забракло слів – він заплакав. «Що ти коїш? – пронизало мозок. – Ти повинен заспокоїти малу. Сказати особливі, проникливі слова – ті, які вона прагне почути!». І він лагідно промовив у слухавку все, що в цю мить переповнювало душу. Дівчинка щось стиха відповіла.

– Донечко…

– Василю, вона посміхнулась! Ви розумієте? Оленка посміхнулася!

– Авжеж, Ларисо, я повертаюсь. Негайно. Все буде так, як хоче наша донька. Скажіть, що тато її не обманює. Вона одужає і ми з вами… Ви чуєте мене?..

«Коли я подзвонив з аеропорту, Оленці стало краще. А тільки-но зайшов до палати, як вона стрімголов кинулася в мої обійми… – розповідає Василь Сергійович. – Думав, просто помру від щастя! І остаточно збагнув: ми завжди будемо разом: я, Лариса та наша дівчинка».

Ось, власне, і все – невдовзі мій співрозмовник одружився. Скоро у Оленки народиться сестричка. 

Сергій Дзюба,

спеціально для видання sknews.net

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?