Журналіст, який міг би стати священиком чи дипломатом

Цей доброзичливий, спокійний, скромний добродій мешкає в Чернігові. У свої 56 (та, власне, багато років поспіль) щодня ходить пішки – по десять кілометрів, а тролейбусами та маршрутками практично не користується.

У рідному місті його всі знають, тож, доки дійде до роботи вранці, а увечері – з роботи додому, встигає поспілкуватися з багатьма людьми. Одягом, взуттям, меблями та практично будь-якими речами він не переймається, навіть зовсім не засмучується, якщо щось ненавмисне розіб’є чи загубить. «Бо головне – це люди, а речі не мають жодного значення», – переконаний він.

Одягається цей чоловік напрочуд скромно, тому зовсім непомітний у юрбі. Любить жартувати, щиро посміхається. Жодної пихи чи манірності – добрий, наскільки взагалі може бути доброю людина, і незаздрісний. За все життя не скривдив жодної тварини. Тихий, ненав’язливий, простий, начебто такий звичайний, але поводиться з гідністю. Обожнює природу, ліс, квіти. Гарно плаває. Часом годує приблудних собак і котів, а також – пташок…

Незнайома, приїжджа людина, зустрівши цього добродія, наразі ніколи не подумає, що перед нею – президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів, вчених, журналістів, митців, громадських діячів із 60 держав. Тобто дуже впливова людина в сучасному літературному процесі! А ще – це головний редактор популярної, гострої газети «Чернігівщина», яка виходить накладом 20 тисяч примірників.

Почесний професор. Поет, прозаїк, драматург, публіцист, автор творів для дітей та популярних пісень, критик, гуморист, пародист, кіносценарист… Автор ста книг, присвячених дружині Тетяні (єдиний такий випадок в історії світової літератури!), твори якого перекладені вже 75 мовами і надруковані в провідних газетах та журналах 50 країн, на всіх континентах. За кордоном у них із дружиною, Тетяною Дзюбою, вийшло понад 30 книжок… А загальний наклад його книг тепер – два мільйони двісті тисяч примірників!

Думаю, ви вже здогадалися, що мій співрозмовник – народний поет України Сергій Дзюба.

– Сергію Вікторовичу, одна з Ваших поетичних збірок має несподівану, парадоксальну назву – «Колись я напишу останнього вірша»… Розкажіть, будь ласка, коли Ви написали свого першого вірша?

– У дитинстві, в третьому класі, нам загадали писати твір на вільну тему про те, як ми наразі провели літо. Але я вирішив побешкетувати, от і заримував ці свої спогади. Взагалі, я був непосидючим хлопчиком – тільки лунав дзвінок на перерву, прагнув мерщій вирватися з класу, інколи навіть вистрибував із відчиненого вікна на другому поверсі… Це при тому, що я з дитинства страшенно заїкався, буквально слова не міг нормально вимовити!

А ще дуже сильно хворів – переніс аж дев’ять запалень легенів, мучився з хронічним бронхітом і стояв на диспансерному обліку в лікарні…

Втім, уже в десятому класі, коли з’явилася мрія вступити на журфак і стати нарешті журналістом та письменником, я спочатку самотужки впорався із заїканням (навіть маю власну методику, котру потім не раз застосовував, допомагаючи таким дітям), а згодом таки подолав і свої хвороби – обливався холодною водою та приймав контрастний душ. Взагалі, людина може дуже багато, якщо має справжню, заповітну мрію і хоче її здійснити!

Звісно, той віршик, який написав у дитинстві, я ніде не друкував, однак він мене привів спочатку до місцевої газети, а згодом – і до університету. До речі, книжка «Колись я напишу останнього вірша…» у мене – перша. Це був жарт, я загалом люблю дотепні вислови, афоризми, прислів’я. Тож не вкладав у це якогось особливого, сакрального, глибокого змісту. Однак тепер, як самі розумієте, це сприймається дещо інакше…

Зате от нещодавно у мене в Німеччині вийшла поетична збірка з такою молодечою назвою – «Гріх любити не талановито!». Богу дякувати, маю ще чимало енергії.

Знаєте, якби я починав зараз своє життя спочатку, став би священиком чи дипломатом, бо просто нецікаво знову повторюватися… Але аніскільки не шкодую, що все-таки здійснив задумане, не зрадив свою дитячу мрію. Адже, попри все, я люблю свою роботу. Що таке щастя? По-моєму, це коли вранці хочеться йти на роботу, а увечері – повертатися додому. Тому я – цілком щасливий! А коли робота – осоружна, і людина ходить на неї, як на каторгу, то, хай би скільки ви заробляли, це треба змінювати. Бо головне – не посади та статки, а любов, внутрішня гармонія, можливість жити в злагоді з собою та своїми близькими, з колегами, зі світом і всесвітом, – посміхається.

– Написавши текст, Ви одразу відчули себе поетом? На Вашу думку, що означає – бути поетом?

– Ні, звісно. Я ж був дитиною, третьокласником, і просто не розумів, що можна заримувати навіть велику газетну статтю, проте від цього вона не стане поезією. Адже поезія – це не те, що римується (у світі 9/10 віршів – неримовані), а неповторні творчі знахідки та чарівні відкриття, образність, асоціативність, це – такі дивовижні, неймовірні, невловимо вишукані епітети, метафори, порівняння, глибокі філософські міркування, власні афоризми…

Поезія – то дійсно стан душі. Я вірші пишу зазвичай на льоту, вмить, не вимучую їх, наче якісь кросворди. Ніби мені їх хтось диктує – отаке відчуття. Раніше взагалі багато писав уві сні, а коли прокидався, то записував, доки не забулося. Тепер таке трапляється рідше, але буває. Сни у мене – хороші, добрі, бо я нікому не бажаю зла, не тримаю камінь за пазухою. Навіщо?! Хай краще моя енергія витрачається на щось важливе, потрібне, позитивне, а не на помсту та злість.

Взагалі, у мене – мільйон недоліків, але є одна чудова риса характеру – я абсолютно незаздрісна людина, з самого дитинства, навіть із пелюшок. Це мене так матуся виховала – пощастило!

Наразі виникає ще одне питання – про виховну функцію літератури. Дехто вважає це мало не пережитком соцреалізму… Як на мене, справжня, хороша література має бути високодуховною, не пригнічувати та ображати людину, перетворюючи її на покидька, а навпаки вселяти віру в добро, світло та справедливість, людяність, доброзичливість, щирість і шляхетність. Адже мають бути такі літературні персонажі, на які читачеві хотілося б рівнятися!

На жаль, зараз ця гарна традиція втрачається. Надто багато творів, де межа між добрим і поганим – практично стерта, де взагалі немає позитивних героїв, лише якість аморальні покручі, виродки, у яких немає нічого святого за душею. Я – за світло, за прекрасні почуття! А усілякі пройдисвіти мають бути покарані.

І тут справді багато залежить від особистості автора. Адже є талановиті письменники з негативною енергетикою – прочитаєш такий «шедевр», і наче на тебе вилили цистерну сміття-бруду! Зазвичай, якщо людина – хороша, то й книжки у неї – добрі. А якщо воно – даруйте на слові, лайно, то така ціна і його «творінням».

– Коли футболіст, журналіст, бухгалтер або сантехнік перестають займатися своїм фахом, вони стають «колишніми». Людина, котра не грає в футбол, – вже не футболіст, людина, яка не працює бухгалтером, – вже не бухгалтер. Чи так само з поетами?

– Поет – це не професія. Тож і колишніх поетів не буває… Навіть якщо людина вже років двадцять не створила жодного вірша, вона все одно поет! Адже класик недаремно сказав, що в безсмертя відправляються з невеликим вантажем (якщо взагалі відправляються). «Все відносне в цьому світі – секс, трамвай і Пугачова…» – це рядок з одного мого вірша, який несподівано став піснею. Я знав деяких авторів, котрі були дуже відомими за життя, але після смерті про них зовсім забули. І навпаки – поети, маловідомі за життя, раптом, відлетівши у засвіти, ставали знаменитими.

Тож поезію не варто порівнювати з чимось іншим. Це – не бухгалтерія і не сантехніка, до яких я також ставлюся з повагою. Бо як можна заробляти віршами?! Однак поети виконують дуже важливу функцію – вони створюють красу, що справді реально рятує наш світ. Створюють націю. Популяризуючи власну історію, культуру, традиції, прославляють свою країну та об’єднують народи.

Держава має це розуміти і оберігати своїх поетів, підтримувати їх, як це, наприклад, відбувається в Естонії. Там поети – досить заможні люди, бо отримують відсотки від акцизів на тютюн, алкоголь та казино. Причому ці суми не залежать від ситуації. І що дуже важливо – гроші без посередників ідуть прямо поетам, а не якимось недолугим чиновникам. Люди отримують кілька тисяч євро щомісяця і майже ніхто з них ніде не працює – займаються творчістю. І це – чудово!

Також держава дбає, щоб потім друкувалися книги і надходили в усі бібліотеки Естонії. Поети двічі на рік можуть спокійно поїхати за державні кошти на престижні міжнародні фестивалі. Ось так має бути! Проте у нас – зовсім інакше. Чиновники книжок не читають, тому вони такі недолугі. Один можновладець якось публічно похвалився, що за тридцять років не прочитав жодної книжки, бо йому за державними справами не вистачає на це часу. І що? Залишився на своїй посаді… Хоча в нормальній країні він би буквально наступного дня вилетів зі свого крісла!

– За освітою Ви – журналіст і все життя працюєте в газетах та на радіо. Журналістика для Вас – це заробляння хлібу насущного чи також – творча реалізація?

– Журналістику я люблю не менше, ніж літературу. Для мене це – не ярмо, не хрест, а цікава, захоплююча, дивовижна професія. Це – неймовірний екстрим, тож часто адреналін – аж зашкалює! Дуже люблю спілкуватися з людьми, дізнаватися щоразу щось нове, мандрувати. Письменники зазвичай досить скептично ставляться до журналістів, називаючи їх ремісниками. Та, як на мене, лише один зі ста письменників може написати справді талановиту журналістську статтю. Тому мені наразі пощастило.

Хоча, звісно ж, непросто поєднувати щоденні напружені журналістські будні з високою літературою, особливо з прозою. Бо на великий за обсягом роман все ж потрібний час. Та мені це вдається. Просто щодня засиджуюся за комп’ютером до пізнього вечора, практично не маю вихідних і відпусток… Зате, наприклад, цього року у мене вийшло 12 книг, більшість – по 500-700 сторінок: детективи, фантастика, мандри, переклади. Головне, я живу так, як хочу, роблю те, що мені подобається!

– У нашій домашній бібліотеці, напевно, є всі Ваші книги, їх – велика кількість. До речі, при нагоді хочу подякувати за те, що всі подаровані книги після мого народження підписані також і мені. Як Вам вдається так плідно та продуктивно працювати?

– Зазвичай творчі люди, коли тривалий час нічого не пишуть, говорять, що чекають натхнення… Я ж не можу дозволити собі такої розкоші, бо час летить напрочуд швидко: здається, лише вчора мені було сорок, і я цитував Ігоря Римарука («Сорок – це корок… А клята душа все ж витікає»). Навіть озирнутися не встиг, а вже зараз – 56. Стільки часу промайнуло, немов один день! Тому «жити спішити треба», правильно сказав Василь Симоненко.

Одного разу я готував матеріал про циганського барона, то він привів до мене гадалку і запевнив, що вона – найсильніша. Та жінка запропонувала мені поворожити. Незручно було відмовлятися, тож простягнув їй долоню. Вона почала уважно роздивлятися і вираз її обличчя враз став ошелешеним. Думаю, що ж вона там таке вгледіла на моїй долоні?! Врешті-решт циганка розгублено поглянула на мене: «Ви хто? Чим займаєтеся?». «Пишу вірші та ще дещо…» – знизав плечима. «Вірші?» – перепитала недовірливо. «Авжеж, – кивнув. – А що Вас так вразило? Невтішний прогноз?». «Та ні, – хитнула головою гостя. – Але Ваші лінії долі… Розумієте, Ви так інтенсивно живете – буквально за один рік ніби проживаєте аж п’ятдесят літ! Чесно, я такого ще не бачила, хоча майже щодня ворожу. Зазвичай буває навпаки – люди надто марнують свій час, думають, що вони вічні… Скільки Вам років? Коли будете святкувати 60-ліття, можете насправді відзначати своє 3000-річчя. Авжеж, Ви – старі, як мумія єгипетського фараона…». Звісно, я тоді лише пожартував із цього приводжу, хоча барон запевнив, що ця жінка ніколи не помиляється.

Втім, я й далі живу без вихідних та ретельно планую справи на щодень, на тиждень, місяць, квартал, півріччя, рік… Не все виходить ідеально, однак я загалом встигаю. Поки маю такі плани до 60 років. Це – дуже напружений, навіжений, просто нереальний графік, його взагалі неможливо виконати. Та мені якось вдається, – посміхається.

– Мабуть, немає такого жанру, в якому ви себе не випробували… Ви – напрочуд універсальний письменник! Сергій Довлатов, котрий працював журналістом і писав прозу, казав, що коли він від журналістики переходить до прози, то в нього навіть почерк міняється. Чи доводиться вам докладати зусилля тоді, коли ви змінюєте жанри, чи це відбувається саме собою?

– Відверто кажучи, нерідко журналістика виснажує та вичавлює мене, мов лимон. Тоді здається, що сил наразі щось писати цього дня не лишилося. Та прогуляюся трохи (пройдуся пішки з роботи додому), послухаю гарну пісню, поспілкуюся з друзями, і поступово настрій поліпшується, тоді знову з’являється бажання працювати! Просто не треба надто лінуватися, і все буде гаразд.

Так, я люблю працювати в різних жанрах. Іван Андрусяк якось радив писати пародії, бо, на його думку, вони в мене найліпше виходять. Можливо. Та мені нецікаво увесь час займатися лише чимось одним. Ефективніше все робити по черзі – наприклад, випустити книжку прози, потім засісти за збірку віршів, далі щось перекласти, створити радіоп’єсу або кіносценарій, написати рецензію, публіцистичні нотатки, нову пісню, музичну пародію… По-моєму, все це – дуже цікаво, навіщо ж себе обмежувати?!

– Сергію Вікторовичу, поділіться, будь ласка, спогадами про своє дитинство, розкажіть про родину. Хто Ваші батьки? Як Вас виховували? Чи виділялися Ви з поміж своїх ровесників? Ви були «звичайною» дитиною чи обдарованою?

– Взагалі, наш рід – хліборобський, хоча серед моїх предків були і козаки, які мужньо захищали рідну землю від загарбників та брали участь у військових походах, і мудрі священики. А ось прадід був знаним народним цілителем – до нього приїздили люди з усіх навколишніх сіл. Мешкав він на околиці села, біля самого лісу. Приручив вовченя, з якого виріс сильний та розумний звір, абсолютно відданий йому. Саме цей вовк і охороняв садибу… Прадід справді вмів розмовляти з тваринами, птахами, деревами, квітами, з усім живим. Його боялися, але й дуже поважали. Він не переймався грошима – люди просто давали, хто скільки міг, а коли у гостя навіть нічого не було, цілитель допомагав безкоштовно. Ось такий дивовижний добродій!

Скільки себе пам’ятаю, буквально тільки-но навчившись говорити, я почав співати пісні. Причому, наші, українські! Тато мій, Віктор Гаврилович Дзюба, має пречудовий голос – тенор, тож співає все своє життя. Простий хлопець із села не зміг здобути ані вищої освіти, ані бодай середньої, тому сумлінно пропрацював вантажником на заводі, заввиграшки десятки разів піднімав правицею двопудову гирю (це була така собі зарядка). І водночас був зіркою художньої самодіяльності в рідному Пирятині, виступав часто та залюбки!

Почувши його талановитий спів, керівник Полтавського академічного народного хору запрошував самобутнього виконавця до свого колективу, але з однією умовою – опанувати мінімум необхідних знань, зокрема вивчити ноти. Тато не погодився, адже понад усе цінував творчу свободу, можливість співати саме те, чого прагне душа. Втім, він із цього приводу анітрохи не шкодував. І, крім виступів на свята в Будинку культури, обожнював співати «просто так» – у задушевному товаристві близьких, друзів та сусідів.

Тому я ще змалечку вивчив напам’ять десятки українських пісень і намагався старанно підспівувати татові, мамі (яка теж щиро любить народні пісні) та всій компанії, що збиралася за святково накритим столом. Це – заохочувалося! Потім з’ясувалося, що дещо в мене «таки виходить», є непоганий голос (дуже схожий на тенор батька, отож нас нерідко плутали, особливо спілкуючись по телефону). І я також почав поступово виступати: спочатку – в дитсадку, згодом – у школі (став солістом хору), далі мені довірили вести святкові заходи в районному Будинку культури… Тобто я співав – у хорі, ансамблі та соло; читав зі сцени вірші, часто – свої, ще дитячі; а ще виконував різні, інколи головні, ролі в аматорських виставах.

Пам’ятаю, одного разу вдарила блискавка, й апаратуру, зокрема мікрофони на сцені, вибило. При цьому пролунав оглушливий вибух, наче розірвався снаряд! Одразу почалася паніка – глядачі зіскочили зі своїх місць (а був же повний зал), і мерщій кинулися до виходу… Хтось залементував: «Китайці на нас напали!» (тоді у СРСР були напружені стосунки з Китаєм). Тато саме співав на сцені, а я спустився в зал, де сиділи матуся, сестричка та наші родичі – дядечко з тітонькою, які приїхали в гості, на свято. Батько не розгубився, вмить зорієнтувався і кинувся нас рятувати. Мене, ще дитину, натовп мало не розчавив, жбурнувши об стіну… Паніка! Врешті-решт усе закінчилося цілком благополучно, якщо не рахувати синці й ґулі. Таким чином, я усвідомив, що бути митцем – професія доволі ризикована!

До речі, ще з дитсадка заспівала й моя сестричка Валя, молодша на п’ять років (це я її назвав, коли батьки не могли досягнути консенсусу в цьому питанні, – на честь космонавтки Валентини Терешкової). Потім вона також була солісткою шкільного хору. Власне, співає й донині, попри дуже нелегку роботу приватного підприємця і продавця та численні хатні клопоти, – просто душа просить!

Моя матуся, Серафима Захарівна Дзюба, попри поважний вік, була вся в хатніх справах: сама готувала, прала, прасувала, прибирала… Не для себе жила, а для дітей та онуків, адже відчувала – потрібна, люблять її! От і жила на світі, попри кволе серце, трималася.

Замолоду була красунею, з русявою косою – до пояса, проникливими, ясними очима; привітна посмішка осяювала обличчя. Хоча її життя видалося важким, бо – дитина війни… Батько в 1941-му пішов добровольцем на фронт і пропав безвісті. Залишилася родина: мама й п’ятеро дітей. Старший брат, ще підліток, також вирушив на війну, повернувся в 1945-му інвалідом, потім усе життя ходив у корсеті й нездужав.

Сім’я вирушила в евакуацію – до Узбекистану. Багато хто з українців тоді загинув дорогою від голоду та холоду, однак вони вижили. Як приїхали, ненька одразу ж влаштувалася на роботу. Трудилася багато й невтомно, тож Серафиму, котра була немовлям, бавили братики й сестричка, не набагато старші за неї.

Пам’ятає, як дуже хотіла допомогти мамі й самотужки пішла за водою з відерцем, але розхлюпала дещицю по дорозі й страшенно змерзла. Плакала, розмазуючи сльози, аж неня злякалася. А потім похвалила працелюбну доню.

Коли війна закінчилася, перебралися додому, в Україну. Рідне місто – в руїнах, пережили голодомор 1946-го. Доношувала одяг та взуття сестрички, старшої на рік…

Школу закінчила зі «срібною» медаллю. Взагалі, мала бути «золота», але Серафима не «вписалася» до плану, який скинули з райвно, то поставили одну «четвірку» на випускному екзамені. Нічого, бадьорилась, аби вступити до інституту! Однак раптом важко захворіла матуся, й молодша дочка довго, не один рік, доглядала її. Довелося закінчити технікум, та й то заочно.

Закохалася, вийшла заміж за ставного парубка, народила двох дітей. Та несподівано занедужала сама… Місцеві медики лише руками розвели: єдиний вихід – це їхати до Києва, в клініку знаменитого Амосова. А там її одразу ж поклали на операційний стіл, ще б трохи – і кінець. Поталанило! Переживала, щоб хоч двох малих дітей виростити. Нічого, втішали її, он у нас працює медсестра, що після такої ж операції на серці вже дванадцятий рік живе. Тоді вона познайомилася з такими ж жінками-сердечницями, подружилися, потім, після операції, обмінялись адресами. Листувалися, підтримували одна одну. Через п’ять років померла одна подруга, через сім – інша, через дванадцять Серафима лишилася сама…

Дивувалася, чому їй Господь дарував довголіття? Бо півстоліття відтоді пройшло! Правда, послухалася Амосова, який ніколи не користувався ліфтом і за першої-ліпшої нагоди ходив пішки. До речі, тепер за такі операції шалені гроші беруть (люди змушені останнє віддавати, продавати своє житло!); а тоді проста жінка з невеличкого райцентру без жодних зв’язків до славетного лікаря потрапила, не сплативши за операцію та лікування жодної копійки! Єдине, занесла Миколі Амосову коробку «Вечірнього Києва», а він одразу відкрив її, пригостив Серафиму та інших своїх підопічних. Добрим був чоловіком та совісним.

Вона все життя пропрацювала на одному підприємстві (єдиний запис у трудовій книжці!): в пекарні, а потім, після операції на серці, – рахівником, допомагала бухгалтеру… Коли йшла на пенсію, отримала в подарунок від фабрики новий холодильник. Та довго ще її кликали на поміч, коли готували фінансові звіти. Доки підприємство не захопили рейдери, які довели потужну фабрику до «ручки». Нічого не лишилося! А які ж були чудові паляниці, тістечка, солодкі напої, квас, киселі, цукерки…

Втім, Серафима жила новинами про дітей і онуків. Про близьких могла говорити безкінечно! Турбувалася про кожного з нас, підтримувала, завжди щиросердно вболівала. Здається, зовсім не берегла хворе серце, різане в клініці Амосова.

Не скаржилася, нікому не заздрила: «Навіщо? Життя кожної людини – трагічне, адже неминуче втрачаєш своїх близьких, а потім старієш, хворієш і вмираєш сама… Насправді, чорна заздрість тільки руйнує будь-яку людину, адже хтось неодмінно кращий за тебе: молодший, здоровіший, заможніший, талановитіший, вродливіший, мудріший, сильніший, працьовитіший… Отож радій тому, що маєш. Бо практично щодня в житті кожного з нас відбувається щось хороше. Треба вміти тільки побачити красиву квітку, розкішне небо над головою, дивовижний краєвид у рідному містечку. Коли ти навчишся щодня радіти життю, то будеш щасливим. Не можна бажати нікому зла, навіть своїм недоброзичливцям, у цьому просто немає сенсу. Адже на все – воля Божа! Тож ліпше робити добро людям і надто не перейматися власною кишенею. Бо, вирушаючи в засвіти, нічого не візьмеш із собою. А пам’ять людська – безцінна, вічна. Добрі справи не забуваються. І зазвичай для цього не треба якихось особливих статків – щирі слова також мають неабияку цілющу силу, якщо промовляти до людини серцем, душею, віршами», – говорила матінка.

Ось такою вона була – Серафима. Справжнім філософом, простою та мудрою жінкою, у якої зворушливі, проникливі, чуйні слова не розходилися з ділом. Яка любила людей, тварин, птахів, дерева, квіти, свою рідну землю та увесь світ. І як могла, берегла кожну травинку в садку. Прокидалася рано-вранці, щоби помилуватися, як сходить сонце. Вона бачила місяць, котрий щоночі буває різним, і зорі, такі далекі й водночас близькі!

Не могла зцілити себе, однак дивним чином безкорисливо допомагала іншим. І мріяла, як у дитинстві, бо ще не всі мрії збулися. А якщо збудуться, то одразу ж з’являлися інші…

У неї – таке гарне, чарівне ім’я! Серафима… Мені подобається. Як у святої. Мама відійшла у засвіти півтора року тому – тихо й непомітно.

У мене є пісні, присвячені татові, матусі, сестрі, жартівлива пісня про тещу, яку я теж називаю мамою. Багато пісень присвячено коханій дружині Тетянці. Приємно, що тепер їх виконують найкращі наші співаки – народні артисти України.

Щодо того, чи був я обдарованою дитиною? Знаєте, по-моєму, кожна дитина – по-своєму талановита. Але важливо вчасно помітити та розвинути ці таланти. Тож я вдячний батькам і багатьом хорошим людям, які зустрілися мені на життєвому шляху!

– Вам довелося відбувати військову повинність у радянській армії. В яких військах Ви служили? Чи було це для Вас випробовуванням? Наскільки Вам було важко фізично або, можливо, морально? Це були два безглуздо потрачені роки чи все-таки Ви винесли зі своєї служби якийсь корисний досвід?

– Мене забрали до війська після двох років університету, хоча у нас там була військова кафедра. Проте вийшло якесь хитромудре розпорядження, і я отримав повістку… Звісно, можна було враз «занедужати» та «відкосити» від армії. Однак я не став опиратися, мені було навіть цікаво отримати той новий досвід. Служив в астраханських степах, де постійно дошкуляв сильний вітер. Мене взяли в авіацію – у батальйон охорони, який пильнував за секретними літаками та боєприпасами. Там стільки зброї та пального було, що караули наші називали «постами смертників».

Одного разу мене залишили в казармі готувати новорічну розважальну програму для батальйону. І солдат, кухар, який пішов замість мене в караул, загинув! Можете собі уявити? То я цілий день охороняв пост і його нерухоме тіло, знівечене автоматними кулями…

Ще я у війську принципово не прийняв «дідівщину»: сам ні перед ким не принижувався і не принижував інших. Хто знає, що таке радянська армія, зрозуміє, що то був вчинок… Втім, попри все, я не шкодую, що два роки, за будь-якої погоди, в спеку та мороз, проходив з автоматом. Про військо я у кількох своїх книжках написав, зокрема в цьогорічній «Моїй Шахерезаді», збірці фантастики, містики, неймовірних бувальщин, казок для дорослих та гумору. Адже в тому армійському світі було немало ірреального і смішного.

– Вищу освіту Ви здобували в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Чому обрали саме факультет журналістики? Якими Вам згадуються студентські роки? Можете пригадати свої найбільші клопоти того часу? Чи це була цілком безтурботна пора?

– У дитинстві я буквально обожнював книжки. Траплялося, приходили сусідські дівчатка, кликали мене на танці… Але які дівчатка, які танці, коли переді мною лежали справжні скарби – ще нечитані пригодницькі книжки! А ще я досить часто писав до місцевої газети, був юним нахабним романтиком, тому вирішив вступити на журфак – до самого Київського держуніверситету імені Тараса Григоровича Шевченка («Вище тільки Папа Римський!» – отак запевняли рідні та сусіди, наполегливо відмовляючи свого «камікадзе» від нерозважливого вчинку).

Це справді було величезним нахабством, оскільки я жив у невеличкому забитому містечку і жоден із моїх численних родичів не був великим цабе. А мій тато, хоч і вважався гегемоном, тяжко трудився вантажником (пахав, мов кінь!), проте все одно не мав грошей, аби дати комусь хабара.

«Але хто не здійснює свої малечі мрії, той зраджує власне дитинство», – міркував я, переконуючи свою дуже стареньку бабусю Марію, яка все одно вже нічого не чула, бо пережила царя Миколу Другого, Леніна і Троцького.

Проте знайшлася одна добра душа – моя вчителька хімії. На її уроках я списував усе, що бачив у зошитах однокласниць (немов останній «двієчник» – власне, так і було!), та міг влаштувати якийсь прикольний вибух, навмання змішуючи різні цікаві речовини (ніби молода господиня, котра вирішила проекспериментувати на кухні, вразивши коханого чоловіка до самісінької глибини його душі та шлунку).

Власне, нового хімічного елементу я так і не вигадав, тож одного разу вона зітхнула: «Ти – безнадійний… Мабуть, тобі краще познайомитися з моєю донькою, вона саме приїхала до Пирятина погостювати з немовлям».

Донька «хімічки» закінчила саме той журфак і, здається, працювала в «Козі» (як називали тоді «Комсомольское знамя»). Ми чудово провели час! Молода жінка колисала малюка і розповідала, як мене будуть «зрізати» на творчому конкурсі. Вона мені сподобалася! Її звали Оля Герасим’юк…

На вступних іспитах я брав інтерв’ю у веселої бабусі-туристки, одягненої в потерті джинси та вилинялу футболку. Вона мешкала в Бразилії, де багато диких мавп, і була дуже заможною переконаною комуністкою. Носила з собою світлину Брежнєва, раз-по-раз витягувала її з кишені, дивилася і томно зітхала: «Який мужчина!»

Тому, коли на співбесіді у мене іронічно поцікавилися: «А які ви знаєте документальні радянські кінострічки?» (бо що ж міг відповісти звичайний хлопчина з робітничого містечка?), я, вмить пригадавши колоритну бабусю з Бразилії та її інтимні зітхання, нахабно відповів: «Малая земля», «Целина» і «Возрождение»… Так Леонід Ілліч виручив мене у скрутну хвилину.

Але я ще мав назвати столиці всіх (!) соціалістичних країн. І, звісно, не згадав про В’єнтьян – столицю Лаосу (дідько б його взяв!). Один із сивочолих професорів, що мирно куняв у кутку, одразу трішки «ожив»: «А Лаос?» Я знизав плечима: «Забув…». «Ага, забули!» – аж заплескав у долоні дідусь. «Ну, забув, – якомога доброзичливіше посміхнувся я. – А ви хіба все пам’ятаєте?!» – «Так, звичайно, я – професор, доктор наук, я все пам’ятаю!» – «Тоді, будь ласка, назвіть столицю Гондурасу…»

Кілька хвилин тривала дивовижна пауза. Десяток статечних добродіїв розглядали мене, наче в мікроскоп. Я віддано дивився їм у вічі, старанно тримаючи дулю в кишені… Нарешті «мій» професор не витримав: «Ну, і яка ж столиця… гм-гм… Гондурасу?» – «Тегусігальпа!» Знову – пауза. Хтось мимоволі почухав потилицю. Дуля в моїй кишені ніби побільшала…

«А тепер чесно скажи, ти дійсно такий розумний, чи придумав усе це заздалегідь?» – примружив око професор. «Розумієте, у вас колись навчалася одна дівчина, вона й порадила мені, як вести себе на іспитах», – зізнався я. Так Оля Герасим’юк допомогла мені вступити на факультет журналістики…

Студентські роки були неймовірними! Мені пощастило спілкуватися з прем’єр-міністром Індії, Георгієм Товстоноговим, акторами В’ячеславом Тихоновим, Володимиром Конкіним, Всеволодом Санаєвим та Михайлом Ульяновим, кардіохірургом, академіком Миколою Амосовим, космонавтами Володимиром Джанібековим і Віталієм Севастьяновим, поетом Андрієм Дементьєвим, багатьма відомими українськими письменниками. Вчащав до всіх театрів, музеїв, кінотеатрів, на концерти в палац «Україна», на імпрези до Спілки письменників…

На факультеті журналістики я познайомився з Тетянкою, яка незабаром стала моєю прекрасною дружиною та музою (два роки тому ми відзначили 30-ліття подружнього життя).

А мешкав я в іноземному гуртожитку на вулиці Ломоносова, де жили студенти з усього світу! Цьому чарівному, дивовижному періоду свого буття я присвятив книжку «Як я був агентом ЦРУ».

Звісно, клопоти були, адже я мусив скрізь встигати (ще ж підробляв у газетах і на радіо). Та зараз усе це згадується лише з солодкою ностальгією. Я був молодим та щасливим! Здавалося, ще все моє життя – попереду, довге та безкінечне…

– Після закінчення університету Вам не хотілося залишитися жити й працювати в столиці?

– Ні, тільки-но приїхавши до Києва, я знав, що не залишуся тут. Надто вже він громіздкий, гамірний, суєтний… А я – людина не кар’єрна, творча. І великий бізнес мене не надто цікавить. Міг лишитися в столиці. Але навіщо? Та й, відверто кажучи, нинішній Київ мені не подобається. Спотворили його так за ці роки, що, коли бачу, засмучуюся, голова починає боліти. Натомість ми з Танею дуже любимо Львів – щороку там гостюємо. Неймовірно гарне, вишукане, чарівне українське місто!

– Ви – родом із Полтавщини, а Ваша дружина – з Буковини. Як наразі трапилося, що Ви оселилися в Чернігові? Це місто стало для Вас рідним?

– До Чернігова я приїхав працювати разом зі своїми чудовими друзями, журналістами. Анатолій і Євдокія Тютюнники – наші куми. Таня – хрещена мама їхнього сина Артема. Місто мені дуже сподобалося! Тут – мальовничі краєвиди, унікальні стародавні храми, прекрасні парки та сквери, Болдина гора, Вал, музей Михайла Коцюбинського (ми з Танею багато років дружимо з родиною Коцюбинських) та Єлецький монастир, на подвір’ї яких ростуть дивовижні квіти…

Я щиро люблю Чернігів, за стільки років зріднився з ним. Це місто – в усіх моїх книжках: у віршах, романах, оповіданнях, радіоп’єсах та піснях… Зокрема, в популярній казковій, пригодницькій трилогії «Душа на обличчі» про кленового бога Кракатунчика, яка розійшлася по світу вже накладом 200 тисяч примірників, дія романів відбувається в Чернігові та Луцьку, де живе мій хороший друг, письменник, Шевченківський лауреат Василь Слапчук.

– Вже перші Ваші поетичні збірки були відзначені: книжка «Колись я напишу останнього вірша» перемогла на престижному тоді літературному конкурсі видавництва «Смолоскип», яке саме переїхало з США до Києва (Вас урочисто нагороджували в Українському домі разом із Сергієм Жаданом та кіноактрисою Ольгою Сумською, нині народною артисткою України); а ще рукопис книжки «Сонце пахне снігом і яблуками» приніс Вам лауреатство на міжнародному конкурсі «Гранослов». Після цього упродовж наступних років Ви отримали величезну кількість почесних нагород у багатьох державах. На Вашу думку, наскільки взагалі важливі для письменника отакі літературні відзнаки? Наскільки важливі вони особисто для Вас?

– Я спокійно ставлюсь до нагород. Так, у нас із дружиною їх – немало. Але, якби їх взагалі не було, ми б не надто переймалися з цього приводу. Бо все-таки головне – це те, що ми створили, тобто наші книжки. Втім, приємно, коли твою працю цінують, зокрема й за кордоном. Коли ми стоїмо на сцені, лунає гімн України, й нам аплодують сотні відомих людей з різних держав. Це – добре для письменників і важливо для України, адже на такому позитиві відбувається популяризація країни. Розумієте, перемогли не просто поети чи прозаїки, а саме українці!

– Ваша дружина, – Тетяна Дзюба – поетеса і науковець. Усі Ваші книги присвячені їй. У такий прекрасний спосіб Ви продовжуєте освідчуватися їй у коханні. Але чому Ви все ж не зареєструвати свої світові досягнення в «Книгу рекордів Гіннеса»? Адже, знаю, були такі пропозиції…

– Я вважаю, це – правильно, коли чоловік присвячує дружині книжки та пісні. Деякі письменники-чоловіки раніше не раз буквально благали мене не ставити такі присвяти, бо, мовляв, тільки-но виходить моя нова книжка, як їхні дружини починають дорікати: «Ах, як вишукано Сергій Дзюба пише про свою Таню, як він захоплюється її вродою, розумом, талантом! А чому ж ти нічого не присвячуєш мені? Значить, не любиш?..». То я усім їм відповідаю: «Справді, чому б і вам не присвятити своїм коханим жінкам бодай книжку?»

Звісно, я нічого не роблю на показ – задля реклами чи, як тепер модно казати, піару. Ні, вірші, пісні створюються на підсвідомості, це – поклик душі та серця. Тож таке високе, справжнє, щире почуття – завжди зі мною. Звісно, з’являтимуться й нові книги, присвячені Тані. Адже це – моє життя!

Примчу на білому коні

Слова Сергія Дзюби

Музика Петра Лойтри

Примчу на білому коні

До тебе, крізь роки і далі, –

Не спинять вороги зухвалі,

Завали, шквали вогняні.

Примчу на білому коні

До тебе, до земного раю, –

Даремно ворони кружляють,

Душа твоя живе в мені.

Приспів:

Бо вічна лиш любов на світі,

Що сяє крізь тисячоліття,

Неначе сонце, місяць, зорі, –

Свята, красива, неозора,

Пречиста, мов роса, земна,

Як неня – дорога, одна,

І вірна, справжня, а не тінь, –

Твоєї долі білий кінь!

Ще юний, дужий – не дідусь,

Прилину я на допомогу;

А потім знову, як до Бога,

До тебе тихо пригорнусь.

І навіть час зупинить лік,

Відчує молитовне скерцо, –

Твоє, кохана, ніжне серце

У грудях пристрасних моїх.

________________________

* Пісня присвячена Тані (Тетяні Дзюбі) на честь ювілею – 30-ліття подружнього життя 2 липня 2018 року.

Що ж стосується «Книги рекордів Гіннеса», то, справді, такі пропозиції були. Але, чесно, нам зовсім не потрібні ніякі рекорди… Адже ми з Танею не для цього живемо, нас цікавить творчість.

– Як уживаються дві настільки яскраві творчі особистості під одним дахом? Чи обмінюєтеся критичними думками про твори одне одного? Якщо Ваша дружина – це Ваша муза, то хто для неї Ви?

– Її чоловік, – посміхається. – Оскільки ми – не заздрісні, то прекрасно сприймаємо успіхи одне одного. Щиро радіємо! Звісно ж, трапляються у нас творчі дискусії, і це – нормально. Я на конструктивну, об’єктивну критику не ображаюся, розумію, що дружина радить, як зробити найліпше. Тому у нас – все гаразд. Таня розуміє, що я живу для неї.

– Що Вас надихнуло написати казкову трилогію «Душа на обличчі» з таким колоритним головним персонажем – кленовим богом Кракатунчиком, улюбленцем багатьох дітлахів? Згодом Ви повернулися до дитячої теми та створили, разом з Іриною Кулаковською, веселі й дотепні «Потягуськи». Чим взагалі принципово відрізняється ось така творчість для дітей від праці для дорослих? Якими рисами, окрім знання дитячої психології, повинен володіти письменник, котрий прагне знайти спільну мову з дітьми?

– Знаєте, навіть зараз, у кризовий період, в Україні виходить немало книжок для дітей. Однак дітлахи їх майже не читають. Чому? Бо ці книжки їм нецікаві. Малечу приваблюють пригоди, мандри, чудеса, таємниці, розваги. Їм не подобається дидактика, нав’язливе моралізаторство. Діти відчувають нещирість, фальш, обман, лицемірство, а коли вони не вірять, то вже нічого не можна вдіяти. На жаль, не всі письменники це розуміють, тож пишуть для дітей, як… для дорослих. Або ж спілкуються з ними, мов із немовлятами. А з дітлахами треба говорити на рівних, їхньою «мовою», саме це викликає у них довіру та бажання прочитати книжку.

– Існує небагато поетів, здатних покласти свої вірші на власну музику. Нещодавно Ви видали резонансну книгу ста пісень «Примчу на білому коні», де поетичні тексти супроводжуються і нотами. Чи почуваєтеся Ви тепер композитором? Як у Вас народжуються мелодії? На яких інструментах Ви граєте?

– Я – автор пісень. Композитор – це надто гучно сказано… З дитинства граю на баяні та гітарі, співаю, створюю пісні. Всьому навчився самотужки, спеціальної музичної освіти не маю. Втім, відчуваю, переконуюся, що людям це подобається. Завдяки книжці «Примчу на білому коні» я познайомився з народним артистом України, видатним поетом, автором популярних пісень Андрієм Демиденком, який став хрещеним батьком моїх нових творів. Саме він познайомив мене з дуже талановитим композитором Борисом Раденком, який пише чудову музику для театру, кіно та «зірок» естради.

І за короткий час ми з Борисом Миколайовичем створили пісні «Батьку мій», «Порадниця свята», «Здрастуйте, рідні!», «Я намалюю сон», «Не сумуй, калинонько», які взяли до свого репертуару відомі співаки – народні артисти України Леонід Сандуленко, Марина Гончаренко, Олесь Харченко, а також – заслужений артист України Павло Мрежук, народний ансамбль «Чарівниця» Дарницького Палацу культури, пісенний дует «Крила», співаки і музиканти з Києва, Чернігова, Львова, Полтави, Дніпра, Одеси, Запоріжжя, Миколаєва і Кропивницького; США, Канади, Австралії, Німеччини, Італії, Іспанії, Чехії, Болгарії, Польщі, Росії, Білорусі, Казахстану та інших країн.

Із заслуженим артистом України, композитором Ярославом Музикою ми створили «Пісню про Чернігів» (її співає заслужений артист естрадного мистецтва Віктор Гембара) та пісню про кохання «Твоїх очей барвінки».

Немало пісень я написав разом із дружиною Танею (Тетяною Дзюбою), композитором Петром Лойтрою, заслуженим артистом України Миколою Збарацьким. Дві пісні для дітей («Бабай» і «Подружка») створив нещодавно разом із відомим композитором Миколою Ведмедерею.

Є мої пісні і в репертуарі лауреатів міжнародних конкурсів – ансамблю «Пісенне джерело», дуету авторської пісні Інни і Тетяни Чабан та народного академічного хору Чернігівського обласного філармонійного центру.

А видатний композитор, Шевченківський лауреат Олександр Яковчук написав на наші з Танею вірші кантату «Крила Сімаргла». Познайомився я і з народним артистом України, засновником і керівником народної академічної капели «Почайна» Києво-Могилянської Академії Олександром Жигуном… Це – дуже високий рівень, тому я – щасливий, що можу співробітничати з такими людьми! А пісні створюю, як і вірші, миттєво – буквально протягом кількох хвилин. Нова пісня може зринути у мене в будь-яку хвилину, часто на ходу, коли навіть записати ніяк, тож просто запам’ятовую її напам’ять, наспівую, доки дійду додому.

– Сергію Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, про Ваш творчий доробок у драматургії. Скільки радіоп’єс Ви взагалі створили? Які спектаклі Ваші поставлені на театральній сцені? Я знаю, що декотрі з них ідуть і за кордоном.

– Я – автор і режисер-постановник 36 радіоп’єс, кількох радіосеріалів та радіофільму, в яких зіграв головні ролі. Свого часу я займався в шкільному гуртку, потім – у студентському театрі Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, також виступав на різних сценах як автор-виконавець, вів численні імпрези, грав у КВН (ми навіть перемогли московські команди) та озвучував розважальні радіопередачі.

Тобто досвід мав. А мені в дитинстві дуже подобалися радіоп’єси! От і вирішив спробувати. Допомогли колеги з телерадіоагенції «Новий Чернігів», також я запросив до співпраці відомого актора Олексія Биша. Радіоп’єси отримали резонанс, кожна з них прозвучала в ефірі десятки разів, а серіал «Потягуськи», в якому зіграли обдаровані малюки, лунав на радіо два роки поспіль, і за цей час його колоритні персонажі стали «зірками». До речі, це ж дітлахи, то я постійно пригощав їх бананами. І під час роботи вони з’їли 222 банани, це спонсор полічив, – посміхається.

Що ж до моїх театральних вистав, то режисер Чернігівського обласного театру ляльок ім. Олександра Довженка Віталій Гольцов вже поставив одну виставу за «Гопками для Кракатунчика» і в перспективі планує зробити ще й другу. Дітлахам спектакль подобається, я не раз був на цій виставі і бачив щасливі, усміхнені обличчя малюків.

Зараз режисер Юлія Раденко готує виставу за моїми трьома історіями про кохання – «Заєць, мавка і кулемет», «Летючий миш» та «Іронія долі по-чернігівськи». Це – її ініціатива, та й Віталій Гольцов, прочитавши казкову трилогію про Кракатунчика, теж сам виявив бажання запросити кленового бога на театральну сцену. Цікавляться вже моїми детективами та фентезі, то, думаю, і нові гостросюжетні, пригодницькі вистави будуть.

А за кордоном ідуть наші з Танею вистави в Чехії – «Закохайся в мене у суботу» та «Крила Сімаргла», які поставив Театр музики і поезії «Агадір» у Брно (режисер Мілена Фуціманова, а композитор Ондржей Фуціман створив гарну, оригінальну музику). Постановку вистав профінансувало Міністерство культури Чехії, і ми з Танею побували на прем’єрах. Спектаклі створили за нашою з Танею книгою «Дощ із твоїми очима», яка вийшла в Чехії. Чеською мовою наші вірші переклали відомий поет Мілан Грабал та україніст, доктор мистецтвознавства Петра Каліна.

До речі, Міністерство культури України за увесь час жодного разу нам нічим не допомогло, як і департамент культури, на відміну від їхніх колег із Чехії, котрі всі ці питання вирішили з приязню та напрочуд швидко.

А в Білорусі виставу за нашою з Танею книжкою «Місто Зима» (вірші переклав видатний білоруський поет, лауреат Національної премії Білорусі Михась Пазняков) поставили в Мінську, у Театрі поезії. Таким чином, наші спектаклі йдуть в Україні, Чехії та Білорусі. На черзі – Казахстан, Німеччина, Польща, Киргизстан, Іспанія і США.

Також я цього року переміг на Міжнародному конкурсі кіносценаріїв (США – Німеччина – Канада – Україна), журі відзначило мій пригодницький кіносценарій «Ідеальний злочин». Нещодавно я завершив новий телесеріал, який теж зацікавив один із провідних наших телеканалів. Але ми дискутуємо, бо я не бажаю віддавати авторські права. І справа ж зовсім не в гонорарі, я – небайдужий до того, що потім з’явиться на телеекранах. Не жадібний, проте вимогливий. Дуже не хочу, аби з’явилося чергове «мило», нафаршироване рекламою.

– Ви написали три дотепні книжки поетичних пародій. Наскільки цінне для Вас – почуття гумору? Чи допомагає воно Вам у повсякденні? Чи колеги-поети не ображалися за те, що Ви обрали їхні твори об’єктом для пародій? Який Ви – у реальному житті? Адже чимало людей, які фахово займаються гумором, у щоденних буднях зазвичай виявляють себе не надто веселими… Ви любите жартувати в компаніях чи маєте імідж «серйозної людини»?

– Пародії, справді, принесли мені несподіваний, неочікуваний успіх. Бо я написав першу таку книжечку – «Любов із тролейбусом», щоби повеселити друзів. Просто читав пародії на усіляких імпрезах і застіллях, люди сміялися, просили писати ще. Щоразу хотіли почути щось новеньке. От я й старався. Невдовзі з’явилася моя друга «хуліганська» збірка – «Зима така маленька, мов японка», а потім третя книжка – «Кожній жінці хочеться… на Марс!».

У цей час пародії охоче брали до друку наші газети та журнали, до того ж, не лише літературні видання. Дійшло до того, що поети з усієї України почали буквально завалювати мене своїми збірками й просили, аби я написав на них пародії. Загалом ніхто не ображався, бо я не прагнув когось принизити – старався писати дотепно, але не злостиво. Взагалі, чудових поетів в Україні – тисячі, а дотепних пародистів можна полічити на пальцях однієї руки.

Втім, мене вже інакше, як пародиста, не сприймали… І склався такий імідж, який мене аж ніяк не влаштовував. Адже мені хотілося бути різним – і веселим, і сумним, і печально світлим, зреалізуватися в різних жанрах. Тому я рішуче відмовився від лаврів пародиста, хоча інколи все ж бешкетую – нові музичні пародії увійшли, наприклад, до моєї книжки ста пісень «Примчу на білому коні».

– Цього року у Вас вийшла велика гостросюжетна, пригодницька книга «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер», яка викликала значний резонанс – наскільки пам’ятаю, за короткий період з’явилося більше десятка рецензій та ґрунтовне дослідження літературознавця й критика з Білорусі Людмили Воробйової (аж на тридцять сторінок!). Та головне, що п’ятитисячний наклад цієї книжки швидко розійшовся. Отож додрукували і новий тираж. Тобто книжка має реальний комерційний успіх. Де Ви берете сюжети для детективних історій? А якби Вам випала нагода розслідувати кримінальні справи, Ви обрали б роль слідчого-поліцейського чи приватного детектива?

– Взагалі, детективи – це дуже популярний жанр, і люди в усьому світі люблять їх читати. Тому я розумів, що ця книжка, мабуть, користуватиметься попитом. Свого часу я впродовж шести років писав журналістські матеріали на кримінальну тематику, тож спостерігав за роботою слідчих та прокурорів, суддів і адвокатів, бачив, як вели себе злочинці… Отож досвід та знання у мене були. Крім того, я люблю читати книжки, зокрема й детективи (щороку читаю понад 400 книг різних жанрів).

Але мені хотілося створити щось своє, оригінальне. І наразі з’явилася ідея поєднати гостросюжетність з іронією та гумором. Тобто ці історії – не надто страшні, дотепні. Це – іронічні детективи, але зовсім не таке чтиво, як у Хмелевської чи Донцової. Справа в тому, що всі ці історії – бувальщини, вони відбувалися насправді. Однак я пародіюю і світову класику, й детективи сучасних авторів. Головного героя – приватного детектива Віталія Самарцева я написав із себе. Авжеж, Самарцев – це я, тільки він – вдвічі молодший, тож значно дотепніший та симпатичніший за автора, – посміхається.

У 2020-му майже увесь рік журнал «Дзвін» друкував мої детективи. А нещодавно головний редактор цього гарного часопису Юрій Коваль запитав, чи не маю я ще отакі нові пригодницькі твори? Втім, писати лише детективи мені теж нецікаво, тому я запропонував йому на наступний рік фантастику.

– Якщо судити за книгою «Моя Шахерезада», Вам близька не наукова фантастика, а фантастика зразка Миколи Гоголя – з елементами містики та добродушного гумору. Недарма ж Ви обидва – родом із Полтавщини. У книзі зазначено, що більшість вміщених у ній творів – це бувальщини. Цікаво, хто Вам розповідає такі дивовижні, неймовірні історії?

– Мені дуже подобаються книжки видатного українського письменника Миколи Гоголя. І фантастику я люблю. Насправді, в житті кожного з нас – багато незвичайного, просто не всі це помічають. А мені подобаються дива! Я відпочиваю, розглядаючи, як сходить і заходить сонце, як місяць лащиться до зірок. Це – прекрасно, коли трави в цілющій росі, і можна гуляти босоніж, коли на деревах – іній, котрий чарівніший за будь-які діаманти.

Я ж анітрохи не сумніваюся, що ми – не єдині у всесвіті. І є цивілізації, які в мільйони разів розвиненіші, ніж наша… Зі мною теж траплялися дивні, незабутні, містичні випадки. Друзі розповідали мені свої захоплюючі історії. Тому це – не вигадки. Звісно, є художній домисел, та загалом історії – цілком реальні. Я давно хотів створити таку книжку, як «Моя Шахерезада», тож мені приємно, що читачі вважають її однією з найкращих у моєму доробку.

– А як Ви самі вважаєте?

– Мені складно якось оцінювати власну творчість… Втім, відзначив би дещицю своїх віршів, присвячених дружині, – я наступного року хочу видати книжку вибраних поезій. Мабуть, назву її «Гріх любити не талановито!», як і збірку, видану в 2020-му у Німеччині в перекладі знаного німецького поета Генріха Діка… Думаю, варті уваги трохи пісень: «Білі ангели» – ми з Танею створили, «Батьку мій» та «Порадниця свята» – присвячені татові й матусі, «Здрастуйте, рідні!», «Очей твоїх барвінки», «Примчу на білому коні», пісню про Чернігів… Хоча надійшло дуже багато позитивних відгуків на всю книгу ста пісень «Примчу на білому коні».

Згадав би свою збірку пародій «Любов із тролейбусом»… І виділив би все-таки казкову трилогію «Душа на обличчі» (три мої романи про кленового бога Кракатунчика), «Потягуськи»; і ще книги детективів («Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер»), фантастики («Моя Шахерезада»), публіцистики («Життя під кулями»), мандрів світом («Замість щоденника»), інтерв’ю («Троянці»), рецензій («Несподівані зустрічі продовжують життя»), листів («До світла»)… Також назвав би п’ятитомник наших із Танею віршів 75-ма мовами світу, який вийшов у Канаді, адже це – дійсно подія.

– Немало!

– Ну, я – все-таки автор ста книжок, є з чого вибирати, – посміхається.

– Сергію Вікторовичу, останнім часом Ви приділяєте досить багато уваги перекладам – докладаєте чимало зусиль щодо «експорту» (якщо так можна висловитися) Ваших із дружиною творів, перекладених 75 мовами, і водночас займаєтеся й «імпортом» – перекладаєте зарубіжних авторів українською мовою.

– Як ми співробітничаємо? Дуже просто. Відомий закордонний автор перекладає наші твори, а ми перекладаємо його поезію чи прозу. Потім наші вірші друкуються в популярних газетах і журналах – у державі, де живе наш перекладач. І ми публікуємо твори цього зарубіжного письменника в Україні, у провідних вітчизняних часописах. Далі нам видають книжку за кордоном, і ми навзаєм друкуємо збірку нашого друга, талановитого закордонного автора в Україні. Нам влаштовують презентації в різних країнах, запрошують нас на великі міжнародні літературно-мистецькі свята та наукові конференції, і ми теж організовуємо цікаві поїздки зарубіжних письменників до України.

Тож завжди гостинно приймаємо наших закордонних друзів і партнерів удома – в Києві, Чернігові, Львові, Одесі… Там, де вони хочуть побувати. І така співпраця – дуже дієва, успішна, бо вона – взаємовигідна. Звісно, коли нас нагороджують за книги, які вийшли в США, Німеччині, Великобританії, Іспанії, Італії, Канаді, Швеції, Норвегії, Болгарії, Румунії, Сербії, Польщі, Білорусі, Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Туркменістані, В’єтнамі, Болівії, Чехії та інших державах, – ми теж висуваємо видатних письменників з усього світу на отримання українських відзнак.

Я кажу «ми», адже Академія – це не одна людина, а 160 письменників з усього світу, серед яких – немало українців, котрі тепер досягають успіху та міжнародного визнання. І нині нам є чим пишатися! Ми співробітничаємо на всіх континентах, бо світ – великий, яскравий, неймовірний, прекрасний, тож не варто зациклюватися лише на якійсь одній країні чи навіть кількох.

– Але варто відзначити й Вашу надзвичайно подвижницьку, титанічну перекладацьку роботу. Адже перекладено твори понад 50-ти видатних та відомих авторів, багато з яких видані окремими книжками.

– Так, ми багато перекладаємо з Танею і друзі допомагають… Завдяки цьому, в Україні за цей час вийшли, зокрема, два чудових романи всесвітньо відомого казахського письменника Роллана Сейсенбаєва – «Мертві блукають пісками» (перекладений спільно з Олегом Гончаренком, Тетяною Сидоренко та Ярославом Савчиним) і «Нічні голоси» (разом з Олегом Гончаренком); дві книжки чарівної прози шведсько-туркменського письменника Ак Вельсапара – «Смарагдовий берег» та «Помста роду Лисиці»; прекрасні збірки віршів видатних авторів – сербсько-македонського поета Рісто Василевскі («Серце кола», з Оленою Дзюбою-Погребняк), білоруса Михася Пазнякова («Тепло ромашкової завії», з Олегом Гончаренком та Ярославом Савчиним), казаха Галимкаіра Мутанова («У ковчезі часу»), іранської поетеси зі Швеції Азіти Кагреман («Легше, ніж повітря», спільно з Надією Вишневською, фахівцем із перської мови).

Перекладено вже вісім книг Людмили Шутько з Італії. Також ми з пані Людмилою переклали нині збірку казок Леонардо да Вінчі «Справедливість». Вийшла в Україні і книжка прози класика киргизької літератури Айдарбека Сарманбетова «Людина без Батьківщини», яку ми переклали з Володимиром Віхляєвим… А з Надією Постемською з Ірландії ми переклали збірку віршів «Присутність духу» відомого німецького поета Фолькера Маасена…

– Тобто, дійсно, світова слава Сергія і Тетяни Дзюби не впала з неба за помахом чарівної палички, а стала результатом Вашої величезної роботи, діяльності, яка нині об’єднує народи!

– Попри гучні слова про важливість національної літератури в Україні, рідна держава нічим нашим письменникам, по суті, не допомагає. Хоча в тій же Естонії поети мають змогу жити в сприятливих умовах, отримуючи тисячі євро за важливу працю на благо країни. Проте наші можновладці, на жаль, не розуміють, що в рідну літературу потрібно щороку вкладати значні кошти – принаймні не менші, ніж у розвиток спорту. Бо це – популяризація нашої мови, історії, культури, національних традицій, це – висока духовність та авторитет держави! За кордоном це чудово усвідомлюють, у нас – ні… Наші чиновники зазвичай книжок взагалі не читають, тому вони й такі недолугі. Втім, навіть за таких вкрай несприятливих умов, ми не можемо сидіти тут, склавши руки, марнуючи час. Навпаки, ми мусимо працювати значно більше та потужніше, ніж наші зарубіжні колеги.

– Ви впродовж багатьох років займаєтеся громадською діяльністю. Що Вас до цього мотивує? А тепер Ви очолюєте Міжнародну літературно-мистецьку Академію України. Розкажіть, будь ласка, про діяльність Вашої організації.

– Головне завдання нашої Академії – об’єднати всі зусилля провідних українських і зарубіжних друзів-письменників для популяризації української літератури в світі. Йдеться про спільні взаємовигідні літературно-мистецькі проекти: переклади творів українських письменників зарубіжними мовами й переклади світової класики – українською; публікації відомих вітчизняних поетів і прозаїків, науковців, журналістів за кордоном та зарубіжних авторів – в Україні; видання спільних ошатних і популярних антологій та збірників; випуск книг українських письменників різними мовами та у високохудожніх перекладах зарубіжних фахівців за кордоном і книг відомих авторів з усього світу – в Україні.

Це – й спільні презентації, творчі зустрічі, літературно-мистецькі свята, книжкові, мистецькі виставки, наукові конференції; організація і проведення в нашій державі та за кордоном гарних міжнародних літературно-мистецьких фестивалів; урочисте нагородження почесними міжнародними літературними преміями зарубіжних письменників, науковців, перекладачів, журналістів – в Україні та вітчизняних авторів – за кордоном.

З цією метою, зі згоди засновників Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» та Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша, міжнародних медалей Івана Мазепи та Олександра Довженка, Міжнародна літературно-мистецька Академія України стала засновником цих почесних відзнак.

Академія об’єднує 160 відомих письменників, науковців, перекладачів, журналістів, митців і громадських діячів із 60 держав. Серед членів нашої Академії – Герої України, Шевченківські лауреати, академіки національних Академій наук, класики сучасної світової літератури, видатні перекладачі та вчені, головні редактори популярних видань з України та закордону, народні поети, артисти і художники України.

Ми – міжнародна організація, що діє, як і відомі літературно-мистецькі академії за кордоном, активно співробітничаючи з ними. Це – вікно в світ для багатьох наших письменників, перекладачів та науковців.

І це – відповідь на Ваше запитання, чому ж я займаюся громадською діяльністю. А як інакше? Я зовсім не прагну керувати і очолювати, але друзі просять. Бо за цей час, попри все, нам немало вдалося зробити. Тож, завдяки Академії, у перспективі багато наших письменників, науковців і перекладачів отримають міжнародне визнання.

– Дехто каже, що світ уже стомився від України…

– Хто каже?.. Ні, світ стомився від наших недалеких, пустопорожніх, облудних та злодійкуватих політиків, від цих тупих, неосвічених чиновників і наших зажерливих олігархів, яких ваблять лише їхні бездонні кишені! Коли ми приїжджаємо за кордон, то багато спілкуємося із зарубіжними друзями та розповідаємо їм правду про Україну. Бо світ про нас навпаки майже нічого не знає. Тому є досить велике зацікавлення, коли говорять українці, яких вони щиро шанують. Бо ми розповідаємо там щодня, годинами, і нас дуже уважно слухають та щоразу із задоволенням розпитують.

Натомість наші можновладці – це жах! Нахабні, надокучливі, брехливі. Там вони увесь час та ще й влаштовують за кордоном розбірки між собою, бо не здатні шляхетно поводитися. Хоч жоден німець, поляк чи казах не проклинатиме за кордоном свою країну. Натомість наші дегенерати там шикуються в черги за «шарою», тобто дармовими грошима, стоять із простягнутими долонями, і кожен із них затято промовляє: «Дайте мені! Але тільки мені, бо всі інші – негідники, а я – білий і пухнастий». Не можуть ніяк збагнути, що співпрацювати можна лише взаємовигідно.

А нас – поважають, тому ми спілкуємося й співробітничаємо на рівних, відчуваємо довіру та дружню підтримку. Мене навіть запитували, чи не хочу я стати Послом… Однак мене цілком влаштовує нинішня діяльність.

– Сергію Вікторовичу, Вам ніколи не хотілося зайнятися політикою? Як Ви сприйняли агресію Російської Федерації – анексію Криму та окупацію територій на сході України? Чи стала для Вас ця війна моральним шоком? Ви – майор запасу. Якби Вас призвали до війська, Ви готові брати участь у бойових діях?

До віроломної російської агресії я ставлюся різко негативно. Ця війна вже забрала у мене років десять життя… Загинули десятки тисяч людей, сотні тисяч – скалічені фізичні та морально, мільйони громадян стали біженцями! Зруйнована економіка. Наприклад, у Донецьку по-варварському знищений один із кращих аеропортів світу… І, щоб відродити колись успішний Донбас, знадобиться принаймні років сто. Але головне, це – попіл і недовіра в душах багатьох згорьованих людей, котрі не зникнуть водночас із настанням миру, коли нарешті замовкнуть гармати.

Комусь закортіло захопити Крим, аби Чорноморський флот залишався на півострові. А ще заманулося знов продемонструвати міць російської зброї та жорстоко покарати за непослух «молодших братів». Адже всі вигадки про начебто переслідування російської мови в Україні – то нісенітниці. Зокрема, наші Дніпропетровщина, Чернігівщина та Київщина дали Україні найбільше добровольців. Це при тому, що велика кількість мешканців – російськомовні! Однак ті люди свідомо стали на захист своєї Батьківщини, бо це – їхня земля, тут знаходяться могили їхніх близьких.

Взагалі ж, скоєно злочин, який цілком можна порівняти з гітлерівською окупацією. Знаєте, в колишній Югославії вже давно немає війни, але я бачив на власні очі, що серби й хорвати досі практично не спілкуються між собою. Розумієте? Я не знаю, скільки має пройти років, скільки поколінь зміниться, доки слово «Росія» вже не сприйматиметься у нас, в Україні, як всесвітнє зло.

У мене є родичі та друзі, до яких я й зараз ставлюся з великою повагою, бо вони ні в чому не винні, хоч і мешкають у Російській Федерації. Але так, я завжди готовий боронити рідну землю від ворогів.

– На Вашу думку, чи має шанси Україна найближчим часом вирватися із зачарованого кола причин, які не дозволяють їй повноцінно розвиватися? Що для цього потрібно робити?

– Я можу дуже довго та ґрунтовно відповідати на це запитання. Однак тоді обсяг цього інтерв’ю зросте в кілька разів… Якщо стисло, то кожному потрібно розпочати з себе – не красти, не брати й не давати хабарі, совісно та багато працювати, не заздрити, стати патріотом своєї держави. Здавалося б, усе просто та зрозуміло. Проте я ще в на початку 90-х в Українському домі сказав, що українці, попри багато, справді, позитивних рис, мають і негатив – ми недружні, це – основна проблема, яка породжує заздрість і продажність…

– Сергію Вікторовичу, в цьому році у Вас вийшло дванадцять книжок. Ви написали десятки рецензій на книги українських авторів та створили нові пісні, які вже стали популярними. А ще багато працюєте, як журналіст та головний редактор. І, безперечно, все це варте великої поваги суспільства! Щиро дякую Вам за цю розмову та цікаві відповіді.

– Дякую і Вам за небайдужі запитання. Я, як завжди, налаштований на позитив. Робитиму, що зможу. Дай Боже, усім нам здоров’я, любові та добра!

Спілкувався Дмитро Слапчук,

20 листопада 2020 р.

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?