Залпи над Десною звучали в кількох кілометрах від Чернігова

Місцевий бакенщик Максим Єфремович Гулай уже закінчував обхід свого не простого річкового господарства, як раптом почув приглушений гул двигунів, а озирнувшись, побачив, що прямо на нього рухалося велике нагромадження зелені, немов відірвався від берега шматок землі.

Максим Єфремович нічого не міг зрозуміти, поки не побачив крізь зелень напис “Смоленськ”. Це корабель так замаскували, що його навіть зблизька не просто роздивитись.

Палуба вкрита дерном, усюди прив’язані кущі й невеликі дерева, все обмотане свіжою зеленню. Гілки нависали над самою водою.

Так! Поруч із береговою зеленню, густими заростями важко впізнати, та просто неможливо визначити, що це не берегова лінія, а стоїть грізний бойовий корабель.

Приблизно через десять років член екіпажу монітора “Смоленськ” матрос Федір Бровін із Друцького повідомив М. Е. Гула, що наказом командира кожен на кораблі відповідав за маскування певної ділянки палуби та надбудов. За цим суворо стежив комісар І.П. Сарапін, і спуску нікому не було. Бо густе і надійне маскування корабля — це життя і здоров’я всього екіпажу, успішне вирішення будь-якого бойового завдання.

Поруч, по обидва боки, на невеликій відстані йшли зелені нагромадження менших розмірів. Як потім Максим Єфремович дізнався, це були бронекатери. На одному з них він побачив офіцера і матроса. На значній відстані від них теж замаскований ішов буксир “Карл Маркс”, який тягнув за собою велику баржу.

“Смоленськ” пройшов ще трохи, потім зменшив хід і повернув у затоку. За ним пішли катери й буксир.

Максим Єфремович подумав: “Може, щось сталося, і морякам потрібна термінова допомога. А тут ніде нікого немає”.

— Палубній команді пришвартувати корабель кормою он до тієї верби, — почув він голос, певно, командира. — Підтягнути корму до самого берега. Спустити трап, спустити обидві шлюпки, — далі віддавав накази командир.

Гулай М.Є. упритул підійшов до “Смоленська”.

— Що ви хотіли? — спитав старший лейтенант Ф.К. Семенов у Гулая.

— Я тут працюю бакенщиком і подумав, що вам, можливо, щось потрібно, а тут нікого немає, — відповів Максим Єфремович.

— Та ні! Нам уже нічого не потрібно. Щоб кораблі не дісталися німцям, ми змушені їх тут підірвати й затопити. Приходьте через 2–3 години, коли прогримлять вибухи.

***

Бакенщик відійшов від корабля, але наткнувся на зручне повалене дерево і присів на нього, щоб записати результати ранкового обстеження фарватеру Десни. Крім того, йому звідси добре було видно корабель і все було чутно.

Вчора, 11 вересня 1941, закінчився його попередній зошит. Він дістав зі своєї пошарпаної армійської польової сумки новий. Посередині великими літерами написав: 12 вересня 1941. На хвилину замислився. Кругом гриміла, то наближаючись, то віддаляючись, гарматна канонада. Це німці тіснили наші війська. Фашисти могли раптово з’явиться в Ладинці. Хоча б моряки встигли підірвати свої кораблі та вчасно піти звідси.

Звиклий усе записувати, Максим Єфремович почав і тут робити позначки в зошиті, але вже зі зворотного його боку, все, що бачив і чув тут, у затоці. Значно пізніше він детально розповість про це у своєму великому листі-спогаді.

Старший начальник, як потім дізнався М.Є. Гулай, капітан-лейтенант А.З. Павлов зібрав командирів кораблів, усіх офіцерів, командирів відділень та начальників служб на моніторі “Смоленськ”.

— Часу вкрай мало, — почав він, звертаючись до присутніх. — Сьогодні ближче до ранку ми отримали наказ адмірала Рогачова: усі кораблі, щоб вони не дісталися ворогові, необхідно підірвати й затопити. Зброю, яку ми не зможемо забрати з собою, потрібно зіпсувати і втопити, замки знарядь розклепати і теж потопити. Усе майно кораблів вивантажити на берег — забере місцеве населення. Речові мішки матросів заповнити продуктами харчування, патронами, гранатами, кулеметними стрічками. Нічого зайвого з собою не брати. Ми йдемо воювати на сухопутний фронт. Усю стрілецьку зброю забрати з собою. Решту продуктів харчування віддати роті морської піхоти і морякам зенітної батареї. Особовому складу добре поснідати! Усе цінне зняти з кораблів і повантажити он на ті автомашини. Туди ж — поранених, убитих наших товаришів поховати он під тією горою. Адмірал повідомив, що 9 вересня німці зайняли Остер і Чернігів, а одинадцятого — Козелець, перерізавши, перекривши таким чином дорогу з Чернігова на Київ. Наш шлях лежить тепер через Чемер і Ніжин. Усім відправитися на кораблі, підготувати їх до вибуху і підірвати. Зенітну батарею підірвати, знищити там, де вона знаходиться, — біля переправи. У зв’язку з тим, що німці зайняли майже все навколо, з нею ми не прорвемося і нікуди не доберемося. Після виконання моїх вказівок усі збираємося он на тій горі.

— Розійтися!

На моніторі “Смоленськ” востаннє зіграли великий збір. Особовий склад корабля вишикувався в дві шеренги на кормі. Командир корабля старший лейтенант Ф.К. Семенов звернувся до моряків:

— Тут, на цьому місці, сьогодні, в неділю 12 вересня 1941, завершив свій славний бойовий шлях наш монітор “Смоленськ”. Ми прийшли сюди, щоб підірвати дорогий кожному з нас корабель. Він чимало відправив фашистів на той світ, чимало знищив німецької бойової техніки. Ми пишаємося нашим кораблем, нашим екіпажем. Прощай, героїчний монітор “Смоленськ”!

— На фла -а- а- а- г… — струнко! Прапор спустити!

Усі з хвилюванням і сльозами на очах спостерігали, як сигнальник назавжди повільно спускає прапор.

І коли прапор опустився, багато кинулися до нього, стали цілувати полотнище, притискати до серця.

Прапор віддали командирові. Він його тричі поцілував і попросив усіх попрощатися з військово-морським прапором та кораблем хвилиною мовчання.

— По бойових постах бігом марш! Терміново виконувати мої накази. Боцманській команді поховати загиблих бойових товаришів нашого екіпажу та інших кораблів. Там же написати їхні прізвища.

До гори, яку місцеві жителі називають Лисуха, побігли військові моряки з різними приладами та обладнанням. Там все це вантажили на автомашини, які чекали вже більше доби монітор “Смоленськ”.

Старший лейтенант Ф.К. Семенов крикнув, щоб бакенщик сховався за товсте дерево, бо зараз станеться вибух. Він вистрілив із пістолета і велів Бровіну підпалити бікфордові шнури.

Командир і червонофлотець кинулися за велику, товсту вербу. Сильний, майже одночасний вибух у двох місцях корабля сколихнув навколишній простір.

У повітря метрів на 25 підкинуло разом із броньованими дверима, люками, рваними шматками обшивки корабля, снаряди, що не вибухнули (ні на носі, ні на кормі детонації не відбулося), величезна кількість різних дрібних речей та осколків, різні маскувальні пристосування, палубний дерен і велику кількість води.

Вибухом десь на 3–4 метри підкинуло вежу головного калібру і кинуло її на край берега. Майже поруч, але трохи далі на берег, закинуло бойову рубку, наїжачився зчетвереним кулеметом “Максим”.

Сильно розвернуло майже всю корму корабля.

Монітор, наповнюючись водою, почав тонути. Але оскільки глибина затоки була невеликою, майже вся розірвана і зруйнована верхня палуба залишилася над водою…

Кілька хвилин тому всі моряки бачили, як був підірваний їхній бойовий корабель. Деякі матроси просто плакали і не соромилися сліз. У всіх на душі було дуже важко. Як тепер без корабля?

Корабель затонув, але він ще не вмер, він ще дихав. Великі повітряні подушки, вириваючись зі внутрішніх приміщень, вибухали над водою сильними глухими вибухами.

— Кожному зброю зарядити і підготувати до стрільби, — скомандував І.П. Сарапін.

— Рівняйсь! Струнко!

— Ми зараз назавжди прощаємося з дорогим усім нам монітором “Смоленськ”. Ми на цьому кораблі чимало поклали фриців, чимало знищили бойової техніки фашистів. Вони його запам’ятали надовго. А ми підемо воювати на сухопутний фронт…

***

З цієї хвилини ми — бойова одиниця. Нам ніхто не допоможе. Скрізь можуть бути німці, і вони будуть намагатися нас знищити. Тому слухай наказ на шлях прямування до Ніжина.

Попереду першого взводу десь за 150–200 метрів іде розвідгрупа по 2–3 бійці на відстані 3–5 метрів один від одного. Усі все бачать, чують і знають, готові будь-якої миті впасти на землю і, якщо потрібно, почати бій, але краще повідомити про німців мені та командиру першого взводу.

За першим взводом на відстані 150 метрів рухається другий взвод, за ним на такій же відстані — третій. Кожному командиру взводу призначити по 2 зв’язкових, які постійно знаходяться біля вас. Потрібно також виділити по 2 червонофлотців — передніх наглядачів, вони йтимуть уздовж будинків у селах, уздовж доріг на відкритій місцевості і стежитимуть скрізь за обстановкою. Юрбою ніхто не йде. Усі йдемо, розтягнувшись ланцюжком по лівій і правій стороні дороги. Якщо будуть виявлені німці, наше завдання — підійти непомітно і несподіваним ударом їх знищити.

Перший взвод вступає в бій, як кажуть, лоб у лоб, другий — ліворуч, третій — праворуч. Усі короткими перебіжками і поповзом максимально наближаємося до супротивника. За сигналом ракети всі три взводи кидаються в бій. Попереду вогневі позиції займають кулемети і першими наносять удар по ворогу.

***

Усім перевірити зброю, зарядити її, підготувати гранати. Не вб’ємо німців ми, вони вб’ють нас — пам’ятайте про це.

Коли підберемося і оточимо німців, мій постріл із ракетниці — це сигнал до блискавичної атаки: стріляй у ціль, бий прикладом, у групу німців кидай гранату і просувайся вперед, вперед і вперед!

Два постріли з ракетниці — атаку повторити, це якщо я побачу, що німці притиснули нас до землі. Кожен шукає собі ціль і вбиває ворога. При знищенні противника всю німецьку зброю з патронами підбираємо, забираємо гранати, засоби першої допомоги.

Якщо я побачу, що німців багато і нам їх не здолати, стріляю з ракетниці тричі. Це означає, що ми повинні відійти, відстрілюючись, відповзаючи в місця, визначені командирами. Але такого не повинно бути — для нас це загибель.

Відкриту ділянку дороги долаємо дуже швидко, в селах темп руху уповільнюємо, відпочиваємо.

У нас є чотири кулемети. Два кулемети віддати першому взводу, по одному в другий і третій взводи.

Резервів у нас немає. Усі ми тут і всі ми повинні здолати німців в будь-якій ситуації. Почувши гул літаків, відразу ж кидаємося на землю найбільш хаотичним чином, щоб німець думав, що ми вбиті. Наших літаків тут немає. Усе, що я сказав, — це жорстка, крайня необхідність. Ми навчилися воювати на воді, тепер будемо воювати на суші. Ніякої слабкості, ніякої поблажки — повторюю це ще раз. Позаду себе німців не залишати.

Ми всі сильні і всі сміливі, боягузів серед нас немає. Німці це добре знають і дуже нас бояться.

— Уперед на ворога! Вперед до перемоги! Кроком руш, — скомандував комісар і став біля узбіччя, спостерігаючи за червонофлотцями.

Останнім ішов із затоки Максим Єфремович Гулай. Він підійшов до монітора “Смоленськ”, постояв хвилину-дві біля його останків, які ще булькали. У бакенщика защеміло серце. Тільки що він бачив гордий, могутній, грізний корабель, а тепер він увесь поранений, розтрощений, умираючий “Смоленськ”.

Максим Єфремович походив біля навалених на березі речей, набрав того, що йому потрібно було, і попрямував додому. Затримався біля свіжої могили, де були поховані моряки. У горбок вбитий стовпчик, на стовпчику — фанерка, на якій було написано чи то п’ять, чи то сім прізвищ. Біля пагорба кинуто двоє закривавлених носилок, кілька рваних ковдр, залитих кров’ю.

Він постояв біля могили і піднявся наверх, на гору Лисуху. По дорозі до Ладинки ніде нікого не бачив і ніде нікого не зустрів. Він був і залишився єдиним свідком загибелі монітора “Смоленськ”. Першим сюди прибув десь о 5-ій годині ранку й останнім близько 11-ої години ранку звідси пішов. Ось таким для нього видався недільний день 12 вересня 1941. 

Володимир ШИЛО, історик, ветеран військово-морського флоту, капітан 1 рангу, м. Чернігів

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?