Як  подолати бідність і несправедливість? Риторичні запитання бізнесмену

Останнім часом за ініціативи народного депутата Сергія Тарути — екс-губернатора Донеччини, в минулому мільярдера — відбулося кілька зібрань провідних бізнесменів країни. За його словами, здійснена спроба виробити план дій щодо виходу країни з кризи. Оскільки — як зрозуміло зі слів народного депутата — бізнес не дуже довіряє чинній урядовій команді.

бідністьГаразд, цій команді нині мало хто довіряє. Особливо її керівникам. Але який бізнес? Ахметов, Пінчук, Коломойський, Хмельницький — це бізнес? Якщо «бізнес», то їхні імена мають асоціюватися з відомими торговими марками, унікальними виробами, якісною продукцією — власне, з тим, що принесло їм шалені доходи, перетворивши їх із хлопців із підворіть в олігархів із мільярдними статками. Ви знаєте ці торгові марки, котрі представляють названі чоловіки?.. Вони не бізнесмени. Вони — рантьє. Ті, кому дозволено продавати природні ресурси й сировину. Хто з них може похвалитися реальними бізнесовими справами, спробами налагодити ефективне виробництво, модернізувати й привести в сучасний стан металургійні комбінати — анахронізми радянської доби? Вони просто збирачі данини з неефективного сировинного виробництва. То чого доброго можна чекати від олігархів, котрі перетворили одну з найперспективніших країн пострадянського табору в сучасну руїну? І схаменулися лише тоді, коли ця країна перестала їм приносити мільйонні прибутки? Чи, може, колись ці бізнесмени турбувалися долею своїх найманих напіврабів і намагалися платити їм достойні зарплати, таким чином оживляючи внутрішній ринок? Може, вони прагнули чесно наповнювати бюджет країни податками від свого бізнесу і забезпечували соціальну сферу — освіту, медицину, культуру — належним фінансуванням? І не виводили весь свій прибуток по офшорах? Може, вони, врешті, створили фонд підтримки Української армії і наповнили його достатніми власними фінансами, коли виявилося, що ця армія без черевиків і без зброї змушена захищати країну від несамовитого агресора? Може, хоч хтось, хоч колись зробив щось доброго для держави, котра нині має допомогти їм вижити і зберегти свої статки? Гаразд, це все справді риторичні запитання, що не потребують відповіді. Але помилки роблять усі, й ніхто від них не застрахований. Будемо сподіватися, що ці багаті люди (кілька десятків сімей),  котрі досі зневажали всіх останніх українців, вважаючи їх «лохами» і невдахами, бо не вміють так вправно й нахабно, як вони, працювати ліктями і нічим іншим, — зараз під проводом Сергія Тару

ти видадуть на гора суперпропозиції, котрі мають швидко й ефективно вивести країну з глибокої кризи. А найбільше — повернуть свої глибоко заховані мільярди з офшорів, що лежать там мертвим багажем, створять Фонд модернізації країни, залучать найкращих спеціалістів світу й країни для розробки реального і конкретного плану реалізації цієї модернізації. А ще — закличуть своїх представників у парламенті, яких там ледь не половина складу, прийняти сприятливе для розвитку економіки законодавство, котре допоможе залученню інвестицій у потенційно багату й ефективну країну. У країну, де високий рівень умілості й освіти населення. У країну, де розташовано 30% світових чорноземів і де неймовірні водні ресурси, які незабаром стануть одним із вирішальних факторів виживання й розвитку людства. У країну, де одна з найкращих у світі логістика розвитку важкої промисловості. І де нині вже створена чудова база для розвитку ІТ технологій. Будь ласка, шановний читачу, не стверджуйте, що це можливо. У вас для цього немає жодних підстав. Як немає їх і в автора цих рядків. Бо зі

світової історії знаємо, що олігархи ще ніколи і ніде не ставали рушіями національного прогресу. За своєю природою вони не здатні цього зробити. Можна не сумніватися, що ніхто з олігархів і пальцем не поворухне для створення такого Фонду модернізації. Це не їхня природа. І не треба цього від них чекати. В Україні є значно перспективніша й могутня сила, народжена Майданами, — громадянське суспільство й зокрема його інтелектуальна частина, котра нині живе в паралельному світі, досі не затребувана й не використана. І саме громадянське суспільство має зорганізуватися таким чином, щоб примусити олігархів — за умови їхнього виживання в уже новій якості — взяти участь у поваленні влади олігархату і створенні ліберальної, ринкової, але справедливої системи організації суспільства. І як українцям не хочеться до цього повертатися, але взятися до розв’язання проблем модернізації неможливо, не розібравшись із несправедливим, вульгарним і хамським процесом приватизації, проведеним за часів Леоніда Кучми й продовженим режимом Віктора Януковича. Тільки легітимізація приватизації великих колись державних підприємств, перегляд того, що поставило країну з ніг на голову, може повернути країні справедливість і перспективу відродження. Для цього не потрібно революцій, жодна з яких у світовій історії не виконувала свого завдання. Не потрібно буде все віднімати в супербагатіїв і потроху всім роздавати, як продемонстрували це практики вульгарного соціалізму.

Наша газета не вперше друкує замітки цього цікавого автора, журналіста з Івано-Франківська. І не вперше констатуймо: наскільки в таких роздумах-дослідженнях точна констатуюча частина — що відбувається і навіть хто винен — настільки непросто, неоднозначно з конструктивною частиною — що ж робити? Щодо першого — все точно: аналіз нашого суспільства, від того, що відбувалося понад два десятиліття, до сьогодення, включно з недолугими діями влади. При грандіозних перемінах після розпаду СРСР (перехід України від статусу колонії Росії до незалежної держави і від дикунської соціалістичної економіки до ринкової) в нас, особливо в другому аспекті, пішло якось не полюдськи. Простіше кажучи, запанував так званий дикий капіталізм (це якщо послуговуватися доволі спрощеними термінами — «соціалізм» і «капіталізм»). Народ твердо впевнений, що наші новітні капіталісти, насамперед олігархи, — це звичайнісінькі хапуги, які нажили колосальні статки несправедливо, перш за все через наближеність до влади, «змичку» з нею чи й перебування там. Мова про так звану «приватизацію», яку ще понад 20 років тому влучно назвали «приХватизація». Приватизація була необхідною, щоб перейти від демагогічного соціалістичного принципу «всенародної» власності, насправді ж від принципу «гуртове — чортове», до конкретного власника, до приватної власності, яка давно домінує в економіці планети. На жаль, у нас вийшло так, як вийшло. Маємо дикий капіталізм. Причини можна, звичайно, означувати, починаючи від національного моменту, того, що українці останні століття не були господарями на своїй землі, і до соціального моменту, адже саме тут, на території колишньої Російської імперії (значить, і в Україні) та її продовжувачі — комуно-радянській імперії СРСР — було проведено перший на планеті соціальний експеримент під назвою «соціалізм». І як зворотна реакція на потворність цього експерименту

відбувся отой дикий капіталізм. Володимир Мороз точно показує, що наш основний великий бізнес — це хапуги, які не просто грабували, а вивозили награбоване, знекровлюючи свою ж державу. За останні 10 років олігархи нелегально вивезли з України за кордон 116 мільярдів доларів. Вдумайтеся: це в середньому 11,6 мільярда на рік, за нинішнім курсом валют — 290 мільярдів гривень. Щороку! Це майже половина річного державного бюджету України. Так що ж робити? Автор цілком слушно пише, що годі чекати від хапуголігархів, що в них прокинеться совість і вони перестануть красти, а головне — повернуть накрадене в Україну, народу. То як бути? Відібрати награбоване — пропонує автор. До речі, відхрещується від примітивного грабіжницького методу більшовиків — «грабуй награбоване», «відібрати і поділити». Останній варіант, у нинішньому трактуванні, автор називає інакше — «легітимізація приватизації», тої дикунської, проведеної ще в 1990-ті роки. Тобто, не відбираючи вже приватизованого, «примусити доплатити» за те, що «безпідставно й грубо» нахапали. І, виявляється, вже є світова практика, досвід Великої Британії. Це «windfall tax — податок на безпідставні доходи, обумовлені обмеженням конкуренції або винятково сприятливою ринковою кон’юнктурою». Нині це сприймається як те ж таки «відняти і поділити», тобто, коли, скажімо, в певного нашого олігарха є 5 мільярдів доларів, то треба «вичавити» з нього (у вигляді вищезгаданого податку) 2 чи 3 мільярди, які він нажив колись, унаслідок «обмеження конкуренції або винятково сприятливої ринкової кон’юнктури». Зрозуміло, що і «обмеження», і «кон’юнктура» — за сприяння тодішньої влади. Наскільки все це реально? Хто і як це виконуватиме? Ось нові питання, що постають із попереднього — як «відібрати прихватизоване». Можливо, реальним робить цей варіант сама реальність. А вона така. По-перше, не

скінченна економічна криза в Україні. По-друге, загроза державності. Мова насамперед про першу в історії нашої чвертьвікової незалежності втрату території — Криму, його окупацію сусідньою державою, і про війну на Донбасі з тою ж державою і сепаратистами. Остання — це також втрата (в реаліях) території — третини Донбасу (географічно), а за населенням і економікою — значно більшу частину цього регіону. Ця втрата, крім іншого, — прямий удар не просто по економіці держави, а й по бізнесу олігархів, для декого — дуже потужний удар. Чи спонукає хоча б це олігархів бодай не чинити спротиву «відбиранню і діленню»? Хто і як це здійснюватиме? Майдан — ось відповідь автора. Громадянське суспільство, утворене двома Майданами. Прекрасно. Як саме здійснюватиме? Очевидно, таки ж через державні інституції, закон і законність, тобто через владу, оскільки ота «легітимізація приватизації», отой податок windfall tax — усе це пропонується, щоб було на державному, законному рівні. Тоді знов постає питання влади: така вона чи не така на даний момент? Очевидно, не така, оскільки не робить очевидного. Мало того, «приХватизація» триває й сьогодні, через 20 з лишком років після її початку. Тоді знову питання: як оновити владу? Поки що не вдається, при всіх наших численних «виборіадах». Що ж, тоді уповання — на оте саме громадянське суспільство, його становлення. І якщо вже говорити про законність, про те, щоб дикий капіталізм, дику приватизацію не змінила дика реприватизація, давайте говорити про політичну структуризацію суспільства. Це непросто. Це не так швидко і хвацько, як «відібрати і поділити», але це вкрай необхідно. А з цим у нас проблеми чи не більші, ніж в економіці (про це публікація в номері «Партійний цирк в Україні»). Сподіваймося, що Майдан, особливо останній, таки ж дав поштовх становленню такого громадянського суспільства. Слово за громадянами.

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо» (м.Чернігів)

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?