Як комуністи вчиняли насильство проти жінок

більшовикиsХроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині.

13 листопада 1932 року бюро чернігівського райпарткому КП(б)У серед інших розглядало питання «Про практику застосування у районі репресій по хлібозаготівлям». Зрозуміло, без репресій тодішні плани виконати було просто неможливо. А завдяки «спецзведенням» і «спецдонесенням» відповідних служб, райпартком у всіх деталях володів інформацією про ситуацію на місцях.

Оскільки плани нікуди не поділися, відмовлятися від репресій ніхто не збирався. З огляду на таку важливу обставину, що насильство «не поєднують із відповідною масовою політичною роботою серед колгоспників й сумлінних одноосібників», партійні мужі намітили деякі удосконалення цього делікатного процесу: «Райпартком пропонує всім партосередкам, сільрадам та уповноваженим забезпечити обов’язкове поєднування заходів репресій із масовою роботою, добиваючись та організуючи маси та громадську думку села на підтримку всіх репресивних заходів, що їх застосовують проти конкретних осіб, які саботують та злісно ухиляються від хлібоздачі».

Тобто, людину потрібно не просто товкти по голові, вибиваючи хліб, але й супроводжувати процес відповідними коментарями, аби оточуючі чітко розуміли, що активісти луплять не кого попало, а злісних «нездатчиків». А раз так, то це вже не хулігансько-кримінальні витівки, а державницький обов’язок сумлінних громадян. Зрозуміло, райпартком сформулював думку якось кострубато. Для тодішніх кадрів, що у переважній більшості аж ніяк не претендували на нобелівські премії за видатні наукові відкриття, це вже було занадто розумно. Але вони чітко вхопили головну думку: репресії не тільки не засуджуються, а навпаки, їм відкривається «зелене світло». Як наслідок, дії місцевих радянських активістів ставали все більш брутальними. Насилля не тільки не обмежилося тими нещасними, для кого норми хлібоздачі стали не підйомними, а розходилося, немов кола по воді. Серед найбільш незахищених верств населення опинилися жінки.

В середині січня 1933 року в селі Слабині сучасного Чернігівського району Чернігівської області секретар сільради Ніговський (син дяка, між іншим) напився і разом із сільуповноваженим «попрямували ночувати до вчительок». Угледівши на порозі таке «щастя», перелякані вчительки втекли з хати до сусідки, Серафими Вікторової. Однак бешкетників подібний розвиток подій не зупинив. Ніговський направився до Вікторової, виламав двері і розбив ставні, увірвався до хати. Господарка підняла крик, тож все обійшлося «малою кров’ю»: зловмисник, лаючись останніми словами, розбив лампу, а потім вийшов у двір, де застрелив собаку.

Приблизно тоді ж, у сусідньому селі Козероги сучасного Чернігівського району Чернігівської області заступник голови сільради (на жаль, у зведенні відсутні його ім’я та прізвище), «користуючись владою як представник сільради», силою змушував «мешкати з ним» дочку бригадира Сави Кирієнка. Це при тому, що жіночка була заміжня. Щоправда, чоловік – із «розкулачених», працював у Чернігові на цегельному заводі. Відтак залицяльник приходив вночі до Кирієнка, вимагав свіжу рибу й горілку, ще й змушував нещасного батька вночі смажити рибу. А дочці погрожував: «якщо не будеш жити зі мною – зітру з лиця землі батька, матір, і відберу все майно».

На диво, у цьому випадку «нагорі» зреагували на ситуацію. Міліція Чернігівського приміського району отримала команду про арешт і проведення слідства. Навряд чи «заступник голови сільради» особливо постраждав від того, однак жінку, хоч із запізненням, це дозволило врятувати.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?