Чи вдасться українцям за останні 400 років вирватися, нарешті, з пазурів сусіда-«брата»? Від кого це залежить? І який вплив має колишня сталінщина на сучасну політику Кремля? Про все це популярно розмірковує автор наступної публікації.
***
Згадую початок березня 1953 року. У 8-у класі Макошинської школи все ходило ходором – розпочався урок, а учителя нема... Хвилин через п'ятнадцять зайшла учитель фізики – сумна, заплакана… Сповістила про велике горе: помер вождь усіх народів — найрідніший наш батько — Сталін. Не знаю, з яких причин, та ми не відчували горя, сприйняли трагічну звістку майже весело. Звичайно, були збуджені самостійністю, та скоріше це була миттєва реакція 15-річних школярів, що відчували фальш тоталітарного вождя, який в честь себе назвах міста, вулиці, заводи, колгоспи, кораблі, заповнив своїми портретами, скульптурами майдани, парки, сквери, установи, стіни, столи; набрид у віршах, що ми вивчали, та у піснях, що співали: «Я одержав нагороду, слава Сталіну й народу! Слава тим, хто мене вів, соками землі живив» (На одержання ордену), «Хочу бути точним у кожній деталі, хочу бути ленінцем, як товариш Сталін» (Пісня піонера).
Та ми не замислювались над причинами любові старшого покоління до Сталіна, не розуміли трагічність життя, про яке вони не розповідали, оберігаючи наше майбутнє (це частково сталось пізніше, в добу «хрущовської відлиги»). Адже нам вдовбали в голови, що Сталін — Бог, а він візьми та помри... Старші за нас все знали і цілому поколінню дітей не говорили правди. З тої пори наше покоління тим відзначалось, що ми їм не у всьому довіряли.
У 1958 році, під час канікул, я зустрів у рідному селі учительку фізики. Порозмовляли… Я вибачився, що в березні 53-го не зважали на її горе – хихотіли з сусідом по парті Іваном Скороходом. Відповідь здивувала: «Я плакала, та моя душа раділа за вас!». Ольга Максимівна говорила... І про себе: як чудом не померла від голоду навесні 1933 року, потім — двадцять років щоденного страху, з яких понад два роки ще й німецької окупації… Я слухав — і в своїх очах відчував сльози. Суть її розповіді про джерело «любові» до Сталіна достеменно висловив священик Володимир Зелінський: «Люди були заворожені обіцяним майбутнім і одночасно вражені сьогоднішнім жахом. Під Сталіним боялися всі, відчуваючи водночас захоплюючу вдячність за те, що вони ще живі й залишаються на волі. Ця зв’язка страху і вдячності була закваскою всенародної любові до вождя».
Феномен шестидесятників — що ми, діти війни, відчували облуду і фальш комуністичного режиму. Нам, наївним, здавалось, що старші покоління не розуміють цього: вихваляють владу, ще й побиваються за вождем. Хотілось докопатись до історичної правди, щоб їм пояснити, переконати... Докопались! Через тридцять років радянський режим рухнув.
Та не минуло й десяти років, як сталінізм в Росії почав оживати. «Андроповці» шантажем відправляють у відставку Єльцина, захоплюють владу, зривають будинки, звинувачуючи в цьому чеченців. Путін стає президентом. Повернули Гімн, боготворять Сталіна, возвеличують найбездарнішого полководця всіх часів і народів, малоосвіченого садиста-кавалериста Жукова, розчленили Грузію, анексували Крим, горда Чечня перетворилася в холуйську кадировщину. Путінська пропаганда, ізувірніша за сталінську і гебельсівську, розбурхала шовіністичний дух росіян настільки, що вони готові непокірних українців анексувати, виселяти, грабувати, убивати, як це відбувалося за часів правління Сталіна.
Чи вдасться українцям за останні 400 років вирватися, нарешті, з пазурів російського звіра, залежить тільки від нас — громадян України.
Олександр РАЧЕК, м. Чернігів, спеціально для «Суспільного кореспондента»
