«Я півсвіту об’їздив у пошуках досвіду найкращих моделей і технологій аграрного виробництва, запозичуючи їх, але в жодній нормальній країні не зустрічав, щоб до землі допускали таких недолугих і бездарних вітрогонів, яких допускали й продовжують допускати в Україні», — Леонід Яковишин.
Кепський господар десять робіт зачинає і жодної не завершує
Головним ініціатором запису в Конституцію курсу на євроінтеграцію, як відомо, був президент Петро Порошенко, котрий оголосив себе поводирем до нового «комунізму». Насправді ж скоро виявився кепським господарем-державником: розпочав майже півтори сотні нових справ (реформ) і жодної не довів до толку.
Електорат хоч і ласий до гарних гасел, але дав зрозуміти провальному керманичу, що на брехні далеко не заїдеш. Цю народну мудрість розчарований народ все голосніше нагадує і молодому президенту Володимиру Зеленському. І той відреагував: ініціював написання урядом «Національної економічної стратегії – 2030». Уже взялись до роботи члени робочих та експертних груп з основних напрямів стратегії. Попереду – підбір правильних рішень, їх презентація та всенародне обговорення.
До такого «блага для народу» неважко було додуматися «кварталівцям», оскільки вони-то добре знають, що красива брехня – це вже творчість, яку дуже полюбляє український електорат. Проте знедолений народ, очевидно, пам’ятає і фольклор: «Бреши, бреши на свою голову» – на багатьох політиках уже перевірений.
В історії Незалежної не було уряду, який стільки років займався б «стратегією розвитку» – по кілька їх за рік змінюється. Президенти не тягнули так довго свою лямку. Швидке падіння народної довіри до молодої «надії нації» свідчить про те, що і Зеленського, і його вже другого за рік прем’єра народ не терпітиме десять років, поки вони медовими губами ялозитимуть стратегію розвитку, а довгими язиками «втілюватимуть» її в життя. Цинічна недолугість є і в переспівуванні президентської стратегії новим міністром агропромислової політики Романом Лещенком.
До речі, у боротьбі за відновлення роботи нашого галузевого міністерства і я брав активну участь: писав і публікував у пресі відкритого листа президенту Володимиру Зеленському, виступав у електронних ЗМІ з обґрунтуваннями важливості аграрного міністерства. Мої аргументовані доводи підтримали на популярних сайтах багато відомих і невідомих мені аграрників. До боротьби за важливе для хліборобів міністерство підключилася велика кількість небайдужих людей. І здоровий глузд таки взяв верх. Але відразу ж відчув і розчарування від призначення на посаду міністра випадкового молодика, без аграрної освіти і бодай якого досвіду роботи в організації сільськогосподарського виробництва.
У біографії міністра написано, що йому 32 роки, народився в родині фермера на Черкащині. Нібито було бажання піти шляхом батька, вивчитися в Умані на агронома, але принади столичного життя взяли верх – одержав диплом юриста в столичному університеті й трудовий шлях почав у Києві юридичним консультантом, потім звузив сферу діяльності до консультанта із земельного законодавства. У 2019-му півроку працював уповноваженим президента Зеленського із земельних питань.
Але міністерство сільського господарства – не контора юридичних консультацій. Джерело влади – народ – через обраного ним Президента доручає цьому міністру опікуватися найціннішим скарбом – землею-годувальницею, без якої людство взагалі не зможе існувати. У США земельними питаннями займаються п’ять тисяч міністерських вчених і фахівців світових рівнів. Вони самовіддано працюють над створенням і розвитком найкращих світових технологій і високорентабельного аграрного виробництва, заодно здійснюють тотальний державний контроль за ефективним і бережливим використанням кожного клаптика землі, яка в них вважається справді святою.
Понад піввіку я ношу у своїй пам’яті мудре повчання мого незабутнього наставника, фронтовика Дмитра Тимофійовича Кайгородова: «Обов’язково прислухайся до землі. Коло неї і коло хліба, як на війні: ніколи не знаєш, де тебе чекає підступний ворог – спека чи град, злива у жнива чи хвороби рослин і шкідники. Коли ти серцем відчуваєш землю, науковий досвід звіряєш із накопиченою століттями селянською мудрістю, наслідки стихії будуть набагато меншими, ніж коли безпомічно розводити руками і все валити на погоду».
Цю настанову я почув від мудрого керівника району у перший день роботи на посаді начальника районного управління сільського господарства. Керувався нею, коли через чотири роки мене призначили директором радгоспу-технікуму, де зернових збирали в середньому 16 центнерів з гектара. Не забував золоті слова наставника, коли розширяв господарство і запроваджував ринкову економіку, виводив її на європейський рівень. Робота на землі сформувала мій характер і стала частиною мене самого. Тож із щемом у серці сприймаю злочинне ставлення до землі, бо он скільки господарств розвалилося, ціла галузь гине, бо на чолі всього того були й залишаються чинуші, які не розуміють ні землю, ні людей, що працюють і живуть на ній. Рвачі ж, як правило, рвуться до головного скарбу, не маючи ні хліборобської освіти (диплом – ще не освіта), ні зачатків селянської мудрості й досвіду вмілої роботи на землі. Нашому господарству, на прохання селян, вдалося врятувати від повної руйнації 13 колишніх колгоспів.
Я півсвіту об’їздив у пошуках досвіду найкращих моделей і технологій аграрного виробництва, запозичуючи їх, але в жодній нормальній країні не зустрічав, щоб до землі допускали таких недолугих і бездарних вітрогонів, яких допускали й продовжують допускати в Україні.
Очільником відновленого аграрного міністерства призначили молодого, випадкового фігуранта, котрий не має найменшого освітнього, виробничого і життєвого багажу, вкрай потрібного на такій високій посаді. Формувати той багаж міністр збирається протягом 10 років. У його баченнях до 2030 року, як і в стратегії президента, є й «конкретика»: продовжити «земельну реформу», наблизити ветеринарно-санітарне законодавство до європейського, оподаткувати кожен гектар землі, розширити зрошення. Написав і «наукове» трактування стратегії: «Аграрний сектор повинен мати чітку стратегію свого розвитку, де повинна бути чітка інституційна позиція – де ми бачимо АПК через 10 років. Ми повернемо державні землі народу».
Ці та інші його пріоритети давно мусоляться в суспільстві «незалежними» вченими, продажними експертами й журналістами. А гасло «Земля – селянам!» відоме аж із 1917-го. Новим є хіба що рекорд економічного планування – на десять років наперед, тоді як великі радянські стратеги планували п’ятирічки, семирічку, а Продовольчу програму – на вісім років (1982—1990 рр.). Їхні гарно написані плани виконували передусім ідеологічні завдання, але досягалася й економічна конкретика, і будувалося багато.
Син фермера не знає, яка місія аграрника?
Якщо батько нового міністра справді займається фермерством, він і без високих наук міг би дохідливо пояснити сину місію агросектору, і найголовніше – застерегти сина від шляху, яким він збирається вести аграрну економіку до великої національної катастрофи, а якщо по-народному – до великої історичної ганебної задниці, куди потрапить і конституційна європейська інтеграція. Насправді ж, євроінтеграція відбувається зусиллями вмілих аграрників і без стратегій президентів і міністрів. Навпаки – ці горе-стратеги лише шкодять інтеграції своїм дебільним керуванням економікою.
А щоб чимось себе показати, беруться за «світові відкриття», як ото новий наш міністр: «Сировинний тип ведення сільського господарства повинен піти у минуле, треба розвивати переробку і виробництво продукції з високою доданою вартістю»?
Щоб переписати це завдання теж із давно заяложеного в пресі і на телебаченні, не потрібно ні юридичного, ні аграрного дипломів. Достатньо якої-небудь шкільної граматики, а помилку комп’ютер виправить. Інша справа – як уміло та ефективно організувати виробництво «продукції з високою доданою вартістю», а ще складніше – допомогти з ринками збуту. І найголовніше – підняти народний добробут до такого рівня, щоб вітчизняним споживачам були доступні натуральні продукти переробки, а не ота «хімія», якою забиті супермаркети. Для цього справді треба мати відповідний фах, розум, досвід і стратегічне бачення. До речі, стратегія означає мистецтво управління на базі правильних прогнозів, а не об’єднувати, скорочувати, творити нові бюрократично-корупційні структури, що записано у стратегії міністра. Вона підсилена і «патріотизмом»: «Реалізацію земельної реформи і передачу землі громадам зупинити неможливо. Це питання національної безпеки, бо земля є національним ресурсом держави».
Якщо вникнути у зміст цих двох речень, то їх можна охарактеризувати одним словом – абракадабра, що означає безглуздий набір слів. Бо в кожній країні земля є найціннішим національним ресурсом, найважливішим у питаннях національної продовольчої безпеки. Проте ніде в світі так не реформують землю, як затіяла молода команда, зокрема й щодо повернення державної землі народу. У Європі навпаки – держава скуповує в народу землю у свою власність і віддає її в оренду вмілим виробникам. Є в Україні й свій недолугий досвід: повернули народу колгоспні і радгоспні землі, не створивши їм європейських умов для власноручної продуктивної праці на землі. Нагадати, що з цього вийшло, і в чиїх руках опинилися земельні паї?
Латифундист №1 – «Кернел» – зібрав 530 тисяч га земельних паїв у 11 областях (у 2017 р. було 602 тис. га), працює з іноземними інвесторами. Латифундист №4 – «Агропросперіс» (NCH) – 300 тисяч га землі. Власники: Моріс Табасиник і Джордж Рор зі США. Фонд державних інвестицій Саудівської Аравії господарює на 195 тисячах гектарів. «Континентал Фармера Групп» (на базі аферної «Мрії»), по суті, віддав трьом міжнародним інвесторам 195 тисяч га земельних паїв. У Agrotis, «Агро-Регіону», Баришивської зернової компанії та цілої низки інших агрохолдингів – власники й інвестори з-за кордону. Поцікавтеся, хто з них дороги ремонтує, житло й соціалку будує, високу оплату за паї запроваджує, «страждає» іншою соціальною відповідальністю перед громадами? Ця історія неодмінно повториться і з державними землями, «повернутими народу». Окремо напишу кілька слів про Укрпромінвест-Агро Петра Порошенка: за роки його президентства агрохолдинг збільшив банк землі на 26 тисяч га і тепер має 122 тисячі га.
Голова парламентського земельного комітету Микола Сольський пропонує таку модель роздачі державних земель: 40% – трудовим колективам, 20% – учасникам АТО, 40% – виставити на аукціон. Придумали й іншу модель, більш державницького характеру, але для неї ще не створені умови.
Найбільш тривожне в цих моделях і схемах те, що за короткий термін громадам передано 1 мільйон 246 тисяч га державних земель, і це далі триває – по 100 тисяч га щоденно, але в бюджеті на 2021 рік не закладені гроші на доведення до ладу цієї реформи. Хто і як працюватиме на такій великій кількості землі?
Учасникам бойових дій на Сході України і раніше виділяли безоплатно землю, але ніхто з них не одержав підтримку від держави для розвитку власного сільгоспвиробництва. Не бачу й аналізів, як використовувалися землі запасу й резерву. Скільки її вже роздано родичам та іншим «своїм людям», здано в оренду за символічну плату? Які передові технології там впроваджені? Тепер Зе-реформатори збираються роздавати мільйони гектарів, як ювілейні значки і політичні бонуси, не переймаючись їхньою подальшою долею і віддачею на користь суспільства.
Уже і центри об’єднаних громад, та й просто міста кинулися розширяти свої межі, прирізаючи собі великі масиви земель сільськогосподарського призначення. Останнім рішенням Кабміну розширили межі 11 міст. Серед них і Ніжин – до наявної площі в 5025 га приєднав ще 725 га. У 1989 році в Ніжині проживало 80 тисяч 533 мешканців і не тісно було, а зараз проживає 71 тисяча, і землі малувато? Може, треба додаткові ділянки для нових виробництв? Але в місті давно зупинили роботу великі підприємства: пивзавод, м’ясокомбінат, лабораторний виробничий комплекс скануючих пристроїв та інші, колись славлені. Як використовуються їхні території?
Для Корюківки парламент розщедрився на 371 га, додавши їх до наявних 2010 га. Розширення територій населених пунктів проводиться активно по всіх областях. А новий міністр дивується, куди зникають мільйони гектарів державних земель. Я назвав лише одну «дірку», а таких багато, що й новий міністр визнає. Але знову ж, називати їх – одне, а вміло латати – зовсім інше. Чи може швидко й ефективно це зробити міністр, який вивчення завдання важливої галузі записав у стратегію до 2030 року? Думаю, для держави дешевше і розумніше буде відправити його з командою на навчання до якоїсь сільської школи, щоб там вчителі розтовкмачили місію агросектору.
Хоча я дуже сумніваюся у їхньому прозрінні. Вони не спохватилися вчасно, не побачили, що в бюджеті на наступний рік не записане окремим рядком фінансування їхнього відновленого міністерства – тепер хіба що поправки внесуть у першому кварталі нового року. Не відреагували й на те, що земельна реформа залишилася без обіцяних 500 мільйонів гривень. Говорили про 8 мільярдів на розвиток АПК, а заклали 4,5 мільярда. Не використані цьогоріч 500 мільйонів не переносять на 2021 рік. Як із таким бюджетом і з такими знаннями завдань агросектору вести мову про якусь стратегію розвитку?
Планувати різні божевільні нісенітниці, гарно обіцяти перед виборами – давно сформувалося у національну рису. І носії цієї ганебної риси відомі – їх в Україні хоч греблю гати. Бо то лікарів, будівельників, талановитих програмістів, садівників, гувернанток, робітників плантацій приймають із розпростертими обіймами в країнах Європи й далі, а міністерських «юнців» і на поріг не пускають. Лише найбільш дзявкаючих і продажних використовують для лакейського служіння хазяям-партнерам, але не в їхніх країнах, а тільки у нашій багатостраждальній Неньці.
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист
