У січні Україна оголосила війну Росії. Оборона Чернігова

16 січня 1919 року завдяки наполяганню Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри Українська Директорія оголосила війну більшовицькій Росії. Трапилося це на 42-й день з початку більшовицького вторгнення в Україну. Замість організувати оборону країни, голова Директорії Володимир Винниченко й уряд УНР не полишали надії на мирне врегулювання конфлікту, штампуючи один за іншим паперові Універсали. Разом із тим вірні присязі українському народові залишки війська боронили територію молодої Республіки від московської навали. Останнім серйозним рубежем перед Києвом став Чернігів, обороною якого командував виходець із селянства, губернський комендант Чернігівщини полковник Потап Бондаренко.

Руками колаборантів

Друга агресія комуністичної Москви проти України, що розпочалася наприкінці 1918 року, була підготовлена з усіх сторін ретельніше, ніж перша, що розпочалася на початку вказаного року і зазнала цілковитого провалу. Цього разу Москва, крім суто військових аспектів, значну увагу приділила політичному й ідеологічному прикриттю своєї загарбницької акції. У прикордонні (в так званій «нейтральній смузі») нею були організовані військові частини, що складалися з українців. Це завдання полегшувалося тим, що репресивна політика уряду гетьмана Павла Скоропадського щодо українського селянства спонукала багатьох українців до втечі у межі згаданої «нейтральної смуги», де вони ставали легкою здобиччю московських вербувальників. Вибір був невеликим: життя і служба у московському війську, або смерть. Тож під час другої агресії проти України попереду московських військ ішли частини з певним відсотком у них українців, і ці частини мали українські назви на зразок «богунський», «новгород-сіверський», «ніжинський» тощо.

У такий спосіб Москва створювала українцям ілюзію, що, мовляв, сам український народ іде визволяти свою землю від ненависного гетьманського режиму, який спирався на силу німецьких окупантів. І українці в це повірили. Повірили як ті, хто був у складі названих частин, так і ті, котрі були по український бік фронту. Проте по мірі просування вглиб української території відсоток українців у московських військах усе зменшувався, аж поки і назви частин, що використовувалися для прикриття агресії, було скасовано. Одночасно знищували і найвидатніших червоних командирів, які вели ці частини на війну проти Української Народної Республіки, таких як: Микола Щорс, Василь Боженко, Тимофій Черняк, Антон Шарий-Богунський.

На підступах до Чернігова

На 36-й день прихованої агресії більшовицької Росії проти молодої Української Народної Республіки Богунський полк під командуванням Миколи Щорса та Таращанський полк, очолюваний Василем Боженком, підійшли до Чернігова. 10 січня 1919 року відбувся нерівний бій із заставою війська УНР біля Седнева. У бою з червоними загонами Богунського полку Миколи Щорса загинуло близько 30 молодих захисників військового корпусу Директорії.

Дещо забігаючи наперед, зауважимо, що впродовж багатьох десятиліть цей саможертовний подвиг замовчувався владою, але, незважаючи на це, братська могила оборонців Седнева залишалася доглянутою.

10 січня 1919 року відбулася ще одна подія. Згідно з постановою Реввійськради Росії від 4 січня 1919 року замість «радянської армії України» створили Український фронт.

Постанову затвердив на своєму засіданні 10 січня 1919 року так званий «тимчасовий робітничо-селянський уряд» і призначив Володимира Антонова-Овсієнкаголовнокомандувачем Українського фронту. Ця постанова яскраво свідчить про те, хто був керівником та натхненником агресії проти України.

Після взяття Седнева більшовицькі війська впритул підійшли до Чернігова. Чисельність корпусу складали два полки РККА (по 2 000 і 3 000 багнетів), кіннота, дві артилерійські бригади, за підтримки добре озброєних загонів місцевих більшовиків.

Чернігівський губернський комендант УНР полковник Потап Карпович Бондаренкодоповідав у Київ: «Настрій селян навколишніх сіл у зв’язку з наступом… набував дуже нервового характеру, ставлення до військ Директорії ставало дедалі ворожим, а в деяких селах траплялися випадки виступів селян проти наших роз’їздів».

Утомлені безперервними війнами, піддавшись на більшовицьку агітацію, бійці Армії УНР масово дезертирували та розбігалися по селах ділити землю, яку московські загарбники обіцяли у селян не відбирати. Армія УНР танула на очах не так від втрат у боях, як від дезертирства. Поразка Української державності ставала невідворотною. Її з ентузіазмом, достойним інших застосувань, наближали самі ж українці.

Поразка захисників

Ось як описує ті події чернігівський краєзнавець та дослідник Олександр Ясенчук: «Гарнізон міста не був готовий до оборони перед чисельно переважаючим противником. Його частини не мали між собою зв’язку. Не провадилася військова розвідка на північ від міста, а в самому Чернігові зворохобила більшовицька агентура. Серед козаків також працювала більшовицька агентура».

Вранці 12 січня таращанці атакували Чернігів. У районі Бобровиці вони збили заставу і ввірвалися до міста. Організованої оборони не було, до того ж до наступаючих червоних приєдналися місцеві більшовики, а частина військ гарнізону перейшла на бік ворога. Зокрема, 5-й панцерний дивізіон, який прибув із Харкова до Чернігова і який, за твердженням українських мемуаристів, мав на озброєнні сім панцирників. Майже всі старшини та козаки дивізіону належали до партії Українських соціал-революціонерів (боротьбистів) і відверто симпатизували більшовикам. Під час захоплення радянськими військами Чернігова дивізіон у повному складі перейшов на їхній бік. Усі панцирки та автомобілі з 5-ї автоколони (40 вантажівок) перейшли у розпорядження 1-ї Української дивізії Радянських військ.

Наше земляк та історик Віктор Моренець пише про те, що до більшовицького полону потрапив другий курінь 3-го полку сірожупанників. Було захоплено дві гармати і майже все військове майно другого полку.

Війська Чернігівського гарнізону змушені були відступити через міст за Десну.

12 січня 1919 року частини Сірожупанної та 9-ї дивізій (всього – близько 450 бійців) Армії УНР після триденних запеклих боїв з московськими загарбниками змушені були залишити Чернігів.

Ось як описує відступ українського війська підполковник армії УНР, творець Вільного козацтва, уродженець Городні Іван Ремболович: «Через півгодини по нашому приході за міст прийшов ґуберніяльний комендант Чернигівщини полковник Потап Бондаренко, що обняв був головне командування. Почалося формування частин тут же на шляху. На годину 11 рано все було більш-менш упорядковано. Полковник Бондаренко зробив нараду, і на ній було вирішено: відійти до Козельця (70 верстов від Чернигова) й переформуватися; дістати з Київа зброї та амуніції (більшість людей була без рушниць) і тоді розпочати наступ на Чернигів. О год. 12 почали відходити. Аванґард становив сотник Сидоренко зі своїм відділом, в арієрґарді йшов 20-й кінний Павлоградський полк. Біля села Красного (8 верстов від Чернигова) московська кіннота почала атакувати наш арієрґард. Розпочався бій, який для нас скінчився б дуже сумно, бо неозброєне військо почало панічно втікати. Ситуацію врятував підполковник гарматчик (прізвища не пам’ятаю), який надзвичайно спокійно установив свої дві гармати (більш їх не було) і почав рясним вогнем обстрілювати ворога. Москалі відступили».

За словами Олександра Ясенчука, хоробро командував гарматами уродженець Чернігівщини полковник Дмитро Іванович Михайлів.

Чернігівський гарнізон під командуванням Потапа Бондаренка з боями відступав у напрямку Києва…

«Славних прадідів великих правнуки погані»

При в’їзді до Чернігова в кінці 40-х років комуністична влада поставила меморіальну стелу, в якій згадала події того часу, зобразивши петлюрівців загарбниками, а богунців визволителями. Канули у небуття часи більшовицької облуди, розстріляли червоних командирів, витравили голодоморами українське селянство, але методи Москви з роками не змінилися. Кремль і надалі не полишає спроб приборкати норовливу Україну. І знову руками своїх маріонеток. Але чи кращі за колаборантів ті, що соромляться власної історії? Чи кращі за них ті, хто замовчує правду про оборонців? Утім, немає сумніву: вже скоро Україна стане дійсно незалежною і ми обов’язково спорудимо пам’ятника героям-захисникам Чернігова і їхньому командирові, справжньому лицареві, Потапові Бондаренку. Нехай українці пам’ятають про те, що свобода просто так з неба не падає.

Віталій НАЗАРЕНКО, фото з відкритих джерел, газета “Чернігівщина”

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?