У Росії продавали цигарки з портретом цього українця

6 квітня 1859-го у селі Хмільна на Київщині (нині це територія Черкаської області) народився Микола Левитський, якого сучасники називали не інакше як  «артільний батько», організатор кооперативного руху,  публіцист, член Української Центральної Ради.«Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице.  Козацькі сиві вуса, з підвусниками, лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: «голубчику», м’яким, трохи приглушеним голосом, – такі спогади залишив про Левитського адвокат та письменник Олександр Семененко. –   Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м’якої панамської соломки. Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному».

Народився Микола Левитський в сім’ї сільського священика. У справах служби батько  переїжджав з одного місця на інше, перевозячи за собою родину. Спочатку був Чигирин, потім село Федвар (на Херсонщині).

Початкову освіту Микола здобув у Єлисаветграді (нині Кропивницький), а гімназійну освіту  у місті Біла на Холмщині.

Хист кооператора в нього проявився під час навчання у гімназії. Він створив своєрідну учнівську артіль, до складу якої увійшли гімназисти. Вони винайняли окреме приміщення для проживання та  за певну платню домовилися з жінкою, яка готувала їм їжу.

1879-го року Микола Левитський вступив на медичний факультет Московського університету, але був звідти відрахований за участь у революційних гуртках. Його запроторили до Бутирської в’язниці, а згодом відправили в Україну, позбавивши права вступати до вищих навчальних закладів.

Але юнака це не зупинило і він, попри заборону, подався до Харкова, де вступив на юридичний факультет харківського університету. У 1885-му році він захистив дисертацію з філософії права. Відмовився від посади викладача в університеті. Уже дипломованим спеціалістом Левитський їде працювати статистиком у Херсонському губернському земстві. На цей час помер його батько, тож мати потребувала підтримки і допомоги. Відтак Микола Левитський перебрався ближче до неї. З 1891-го року він працював присяжним повіреним у Єлисаветграді (нині це місто Кропивницький).

«У Єлисаветі мого юнацтва його більше знали як Артільного Батька Левитського, – у спогадах «Харків, Харків…» писав Олександр Семененко. –  Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії».

Таку  репутацію Левитський матиме напередодні Української революції 1917-1921 років. Наприкінці ХІХ ст. він лише робив перші кроки в організації кооперативів та артілей.

30 вересня 1894-го року він організує першу на території Російської імперії сільськогосподарську артіль у селі Федвар. Це було добровільне об’єднання селян для спільного обробку землі та збуту продукції. Через декілька років таких артілей на Херсонщині налічувалося 125. Згодом він заснував ремісничі, промислові, будівельні артілі.

Микола Левитський заклав теоретичну та законодавчу базу для розвитку кооперативного руху. Брав участь у розробці «Закону про артілі».  1902-го року  розробив «Положення про артілі» та «Зразковий статут для трудових артілей».

Авторитет Левитського сягнув таких вершин, що протягом двох десятиліть на різноманітних міжнародних конгресах він представляв інтереси місцевих кооператорів. Він ділився досвідом та набував нових знань в Європі. Відвідав Францію, Сербію, Італію, Швецію, Німеччину, Англію.

«Рух артільний перейшов уже навіть межі Херсонської губернії… Побільшенню і зростанню артелів на Херсонщині багато допомагає д. М.В. Левитський,  –  у статті про артільний рух в Україні, опублікованій 1896-го в журналі «Житє і слово» писав В.Слуцький. – Жаль тільки, що такої великої ваги справа спала цілком на плечі одної людини. Правда енергії д. Левитського і краю не видко: увесь він віддався цьому, як він каже, найдорожчому для його ділу і працює ні на хвилину не складаючи рук».

У 1917-му році Левитського обрали членом Української Центральної Ради від кооперативних товариств Києва. Працював у Генеральному Секретарстві земельних справ, згодом у Міністерстві земельних справ УНР. Продовжував представляти кооперативні товариства на Всеукраїнських з’їздах.

Зокрема, під час Першого військового з’їзду, який проходив у Києві 18-21 травня 1917-го року, Миколу Левитського учасники з’їзду вітали стоячи, оплесками та вигуками «Слава!»

«Старий аж заплакав від радості, але відповів: «Дякую… дітки! Дякую!… Слава Творцеві, таки дожив!… Слава Україні!…». І це «Слава Україні!» підхопив увесь зал» – пише у спогадах «1917 рік» військовий та політичний діяч Володимир Кедровський.

Суто професійна та політична діяльність цілком поглинають Миколу Левитського, проте він знаходить час для написання віршів.

«Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх, – дізнаємося зі спогадів Семененка. –  Це були малюсенькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту. Пам’ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами».

У вересні 1918-го року, з нагоди організації святкування сорокаріччя діяльності Миколи Левитського, Центральний кооперативний комітет створив Ювілейну комісію. У цьому контексті комісія зазначала: «Артільний батько… 40 років поклав він на будування рідної кооперації, і тепер вона уявляє з себе велику громадську силу, якій не страшні ріжні політичні бурі. І поки будуть існувати українські кооперативи, не згине й наша національна справа».

У цей час Левитський вирушив на Кубань, де відбулося проголошення Самостійної Кубанської  Народної Республіки. А вищий законодавчий орган республіки ухвалив резолюцію про прагнення федерації Кубані з УНР.

Пробув він там до січня 1919-го року, брав участь у Кооперативному з’їзді, а  на зворотному шляху був заарештований білогвардійцями. Його прийняли за політичного агітатора і ледь не розстріляли. Під час обшуку в кишені знайшли лист-запрошення на з’їзд від кооператорів Франції. Це допомогло Левитському врятуватися. Але в Україну йому було заборонено їхати. Залишившись без засобів до існування Микола Васильович ледь не помер від голоду. Лише завдяки підтримці Кубанського кооперативного союзу він вижив і 1920-го року повернувся на Батьківщину. Увесь цей час він досліджував історію кооперації, зокрема Кубані та Кавказу, а також розробив символіку української кооперації.

Мав чітку позицію стосовно української церкви. Брав участь у 1-му та 2-му Соборах Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). На Соборі 1921-го року, який відбувався у Києві в храмі Святої Софії Микола Левитський виступав за автокефалію.

«Дорогі брати і сестри! Закінчується наш Собор… Ми засідали в храмі, який стоїть 900 літ, який переживав татарщину і всякі руїни. Хай же, дорогі брати, цей великий дзвін святого Собору лунає на цілу Україну – в вашій особі, – що ми йдем до вільного життя Церкви, що ми йдем незалежно, автокефальною, соборноправною Церквою. Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української і боронить її від тих, хто хоче зруйнувати. Хай вам Бог допоможе».

В підрадянській Україні Левитський продовжував займатися дослідженням, розбудовою кооперативного та артільного руху, викладав. Став одним із засновників Кооперативного інституту та Кооперативного музею в Харкові.

Запропонував встановити 30 вересня Всеукраїнським днем кооперації.

Помер Микола Левитський 1 грудня 1936-го року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

ПОЕЗІЯ МИКОЛИ ЛЕВИТСЬКОГО

Дума «СИРОТИ УКРАЇНИ»

З Богдана Вкраїна попалась

В Московську пекельну неволю

Весь час же слізьми обливалась

В кайданах кляла свою долю.

А кат ще й тим горем втішався

Ті сльози були на потіху, –

Йому, він без краю знущався

Тай ще й заливався од сміху.

Теж горе – неволя Вкраїни

Найбільше ж його потішала

Душив він з початку й до нині

Щоб світлу й хвилину не знала…

(надруковано 1918-го року)

Наталія СЛОБОЖАНІНА, Український інститут національної пам’яті, м.Чернігів, спеціально для видання Суспільний кореспондент

Навигация по записям

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?