Твори казахського поета перекладені українською мовою

Вірші видатного казахського поета Магжана Жумабаєва українською (переспіви Олега Гончаренка). 

За Магжаном ЖУМАБАЄВИМ

Магжан ЖУМАБАЄВ

МОЄ БАЖАННЯ

Чуєш, доле, не хочу подачок!

Відміряй мені й лишку страждань –

і у злому вогні не заплачу.

Хай вогонь з тіла випалить скверну,

хай на сіль та на попіл оберне

все, чого марно в сутності ждав.

Лиш не кидай мене у в’язницю, –

іще душу загубиш одну,

бо неволя – це справжня катівня:

в ній вмирає любові хотіння.

Отоді я тебе прокляну!

* * *

Серцем линув кудись я –

в те, чого і нема.

Та над віршами бився

усю ніч недарма.

Я уроче натхнення

пив по краплі, як трійло, –

вчив слова і знамення

вирувати нестримно.

Я закреслював фальші,

одкровення шукаючи.

Чув пісні днів подальших,

а не брехні шакалячі.

І таки, слава Богу,

вийшли вірші, як треба, –

ними вічну дорогу

я проклав аж до неба.

Я вкладав свої сили

у майбутні прислів’я.

Це життя – чорно-біле…

Кольори розділив я!

Ненароджене щастя…

Неприкаяність дум…

Мої вірші нечасто

тамуватимуть сум.

Сам собі я – поет-кум,

ворохобник таїн!

Я в смертельну рулетку

граю з хистом своїм.

МІЙ НАРОД

Інші народи, прагнучи висі безмежної,

в пошуках істини сили розхлюпують теж свої.

Та все ж розгоряються Зіркою, Сонцем і Місяцем,

ще й нам осяваючи душі… А де ж ми є?!

Ніхто не чекає, як ми, од небес благодаті,

вони намагаються загадки всі розгадати, –

приборкують воду, вогонь, землю, вітер, залізо.

А де ж наше місце – на вічнім безжурному «святі»?!

Казахи собою таки задоволені вповні:

і їсться, і п’ється, і солодко спиться на вовні.

Навіщо їм пристрасті, мрії, жадання, надії?

В марнотах і тяжбах брати мої гинуть, безмовні.

Багатства урвавши, наврочено рвуться до влади, –

прикрити чинами надіються розуму вади!

А тим, хто збіднів, залишається доля печальна –

брехати і красти «на славу державного ладу».

Земля моя гине. Народ геть ошукано мій.

До кожного в серце заповз лютий заздрості змій.

А тих, які ще позмагатися з долею бралися,

смерть косить безжально, безжурно, при тверді самій.

Вождями чиновники мнять себе і мудрецями.

Навряд чи ці дурні колись уже прийдуть до тями!

Яка їм різниця, що під батогами народ?

Не кращих на жаль до небес возвеличень нами…

Шакирти живцем загнивають в своїх медресе.

Нам світла і жоден з невігласів цих не несе.

Злих круків годуємо, браття, ми власною кров’ю!

Жеруть і жеруть, і жеруть, і жеруть… Та й усе!

Дочками торгуємо вже за калим, як худобою.

Старі перелюбники тішать гріховну жадобу.

Хіба й за табун купиш справжню любов або щастя?

Навіщо ж людські ми втрачаємо душу й подобу?!

У розбраті сварах, а не у величних трудах,

втопив своє серце і розум мій бідний казах.

Душа його сад, у якім не діждуся я плоду,

бо ж бачу, що цвіт, розпустившись, одразу й зачах.

Невже нас бездумність, як пошесть, зведе з цього світу?!

Будителі де, які мали б казаха будити?!

Самі «грамотії»… З такими народу – погибель.

Народе, замислись – ким, як наші житимуть діти?!

МІЙ КАЗАХ

Мій казаху, настала жадана пора, –

засихає трава, і худоба вмира.

Подивися на себе, колишній батире, –

ти боєць чи безсила почвара стара?!

Треба взятися, брате, за діло:

й до Пророка гора не ходила.

Хай учора й сьогодні ще тяжко хворів ти.

Завтра сили повернуться в тіло.

Не шукай собі слави, не прагни чинів.

Що хорошого люду начальник вчинив?

Залишайся з людьми, і виводь їх потроху,

в синь, безмежність і сонячність височини.

Інородці, шукаючи клаптя землі,

вже й міста возвели у безводній імлі.

Ми ж, втрачаючи в протистояннях Вітчизну,

все б’ємося, як діти, за п’яді малі.

Щоби наше багатство не випустить з рук,

не кружляй над своєю душею, мов крук,

і не бійся ступити за межі старого –

в храм новий ремесла і наук.

Я ВІРЮ У НАШУ МОЛОДЬ

У левів безстрашних, що ворога стріли,

у тигрів, чиї ще серця не згоріли,

в орлів, які досі не зрадили крила, –

я вірю в бійців молодих!

Вогонь у очах іще їхніх не згас,

тому їм ще кориться простір і час,

тому вони житимуть краще за нас.

Я вірю в бійців молодих!

Нехай вони лиш осягають висоти,

це – добра наука і славна робота.

Допоки летітимуть – житимуть доти.

Я вірю в бійців молодих!

Їм тісно у нашім світку і мирку.

Народові долю шукають таку,

щоб впору була Золотому Арку.

Я вірю в бійців молодих!

Не стихнуть вони, як не стихне тулпар.

Ці соколи, небо сприймають, як дар, –

не ловлять в степу міражів і примар.

Я вірю в бійців молодих!

Алаш їм – надійне, звитяжне знамено.

В бою допоможе їм віра священна.

Так, сумніву й краплі немає у мене!

Я вірю в бійців молодих!

Вони вже в пориві відкинули страх.

Вони вже готові вступити у змаг.

Вони ще піднімуть наш сонячний стяг.

Я вірю в бійців молодих!

Олег Гончаренко

На першому фото: Олег Гончаренко

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?