Трояндовий кущ з квітами різного кольору

Літературні читання вихідного дня. Трояндовий кущ

У неї цього року, попри спеку, зацвіли троянди. Це не було б чудом чудесним, бо минулого року трояндовий кущ пишно дарував і запах, і красу, якби на ньому не зацвіли різного кольору квіти. Жінка похвалилася своєму другу в мережі й виставила фото на своїй сторінці. Він теж подивувався. На трояндовому кущу й справді красувалися квіти різного кольору. Одна темно-бардова, інша – біла з рожевою серединкою. Дивина, та й годі.
“Кажуть люди, що у жінки в якої гарні квіти ростуть не є щасливою. Всю свою любов виливає на квіти,” – подумалося йому.
А й, справді, чи щаслива вона? Вдає, що все гаразд: і в роботі, і вдома. Ач, які троянди виростила. Ботанічний сад позаздрив би…

Таня не мала справжніх подруг. Бо ті, хто називав себе її подругою, завжди користувалися. І це ще з дитячого садка повелося. Не могла іншим відмовляти. Наївна. Он, Леся з Людкою попрохали погратися Барбі. І вона давала їм ляльку. Та й чого відмовляти дівчатам? Хоча ті не повернули їй тоді іграшку. Мама ж з батьком розуміли свою доню, що вона така, всепрощайка, і ніколи не жаліли для своєї Тані ні ляльок, ні гарних книжечок. Бо в родині вона одна. І хоч, здавалося, що повинна бути балуваною. Але ні! Таня знала міру. Що можна просити у тата, а від чого краще утриматися. А батьки любили її.
А як пішла до школи, то і по давно. Спочатку, було, в початкових класах серйозно не сприймали її, сторонилися. А потім, коли перейшли наверх, знову стала потрібною, давала списувати контрольні, іншого дня робила домашку. Хотіла бути потрібною для усіх з того й користалися нею.
У старших класах з’явилася нарешті подружка. Разом у школу і зі школи Та в скорому часі з нею довелося розстатися. Свєтка розпатякала усім, що Танька має кавалера. Більше в неї близьких подруг не було. Не стало й кавалера. Та й наукою стало для неї цей випадок. На деякий час почала сторонитися усіх. Та на це її вистачило не на багато. Продовжувала допомагати в навчанні навіть Свєтці. А з хлопцями заріклася не зустрічатися.
От тільки до часу, поки не зустріла його… Можна було сказати – закохалася. І в той же час боялася його. Бо були на те причини. Сама знала і люди казали, що Сашко бабій. Він одного вечора взявся, було, проводжати. Та не вийшло лишитися наодинці. Спроба повторилася через тиждень. Але і цього разу Таня уникла його залицянь. І тільки вчетверте Сашкова заповзятливість увінчалася успіхом.
Таня-то взагалі домашня дитина. Про цю особливість Сашко дізнався від однокласниці дівчини, Жанни. Він її і попрохав, хоч і сама рудоволоса Жанна, не відмовляла в інтимній близькості
– І що вона нікуди не ходить? – запитав хлопець з ямочками на щоках.
– Нікуди! Усе читає. Заучка вона на всю голову. Тобі нічого від неї не світить. Чесно кажу.
– Слухай, Жан, давай так. Ти мені кажи, коли її старих вдома нема. Решта діло техніки. Моя буде.
– Та слухай, нащо вона тобі інтелігенція з прибамбасами. Нам з тобою класно, – мовила Жанна.
– Лапшу не вішай мені. Усі ви баби однакові. Маєте дирки у які мені хочеться проникнути. І то першим за інших хлопців.
– Та що казати. Мамаша працює в школі до п’яти, а батько на заводі. І теж десь до вечора. А Танька вдома після універа. Набере з бібліотеки книжок і учить вдома…
– Понятно… От тільки вона ж мені не відкриє. Поможеш? Твоє завдання подзвонити в двері. А далі діло техніки.
Сашко любив це висловлювання “діло техніки”, бо крім баб він ще любив перебирати-розбирати свій мотоцикл.
– Нєа! Цього вже не буде. Я не послідня сука, щоб… Ти її хочеш, а мені це до фонаря то все, – сказала Жанна. – Твої проблеми.
– Ну, ти й сука ревнива, Жанка…
Як не впиралася спочатку дівчина, та врешті решт погодилася “провести” до Тані з умовою “алібі”. Мовляв теж є постраждалою від Сашка. Он, мовляв, і синець під оком. І все таке інше.
В двері подзвонили, коли Таня сиділа за геометрією.
“Хто б це міг? У батька і мами власні ключі…” Вона нехотя піднялася. Ще з ранку навіть не одяглася, бо не планувала цього дня виходити, а сиділа у нічній сорочці.
– Зараз!.. Йду! – ще раз жадібно поглянула у посібник, наче в неї віднімали щось дороге. Накинула довжелезну кофтину. У двері продовжували дзвонити. Підійшла. В очку дверей побачила знайому постать однокласниці.
– Привіт! – випалила Жанна. – Оце зайшла до тебе за консультацією з математики. Ти ж у нас професор, ну, почті. А ти знаєш, що я не дружу з формулами і доведеннями.
Жанна не брехала, бо і справді, мала такі наміри.
– Хочу вступати до технікуму цього року.
– Молодець, що надумалася. Заходь.
А я як бачиш, ще не одяглася, бо не думала й виходити, – довірливо щебетала Таня. – Заняття в універі тільки післязавтра.
– Сходила б кудись, а то сидиш тут не знать скільки. Затворниця, – посміхнулася Жанна.
– Та ти знаєш, я ж не така, щоб кудись ходити. Не люблю я цього, – мовила у свій захист дівчина.
– Якщо сидітимеш, зістаришся передчасно. І ніхто не гляне у твій бік, – виголосила вердикт подружка.
– Та вспіється ще. Ще тільки дев’ятнадцять.
– Уже дев’ятнадцять. А ще ні разу ні з ким не цілувалася. А не те що… – вела далі Жанна. Вона скоса поглядала на двері. “Аби тільки ця целомудрена ботанічка не додумалася замкнутися. А Сашко не увірвався б передчасно. Треба підготувати її…” Хазяйка квартири повернула до кімнати. Сіла за стіл.
– А знаєш у мене тут ще… Могорич. За твої майбутні старання. Аванс. Основна плата по завершенню процесу, – мовила Жанна й виставила на стіл пляшку лікеру. – Скажу тобі – смачна річ. І по голові не дубасиить. Справжня річ.
– Не треба цього мені. Ти ж знаєш, що алкоголь я погано переношу. Я й так тобі поможу. Забери.
– Та, ні! Усяка праця повинна бути винагородженою. Та й це нічого, Тань, – посміхнулася Жанна. Вона усе дивилася на коридор. Сашко не озивався і це було правильним. – А давай, зараз по-трішки попробуємо. Гарантую тобі сподобається. Та й якщо, щось не так, ти ж вдома. Неси посуд.
– Ну, добре. Ти питимеш, а я тільки пригублю. Гаразд?
Дівчина піднялася й заспішила до кухні за склянками. Чого не зробиш для людей, коли вони просять. Жанна хоч не була її подружкою, та все ж інколи підкочувалася до неї ще в школі. На столі біля книжок виросли дві склянки з рожевими трояндами.
– Наливай! – Жанна подала дівчині уже відкупорену пляшку лікеру. Вона вже спробувала напій з горла. – Хазяйка хати нехай наливає. Гість він є гість, – розсміялася рудоволоса гостя, й налила жовтуватий напій у склянки. – Будемо пити за любов, твою майбутню любов. За бєлєбєрду оцю не питимемо, – показала на посібник математики. То пусте.
– За любов, так за любов, – погодилася Таня. Вона пригубила склянку. Напій обпік своїм солодкуватим смаком.
– До дна, дорогенька. Сьогодні тільки задоволення і більш нічого, – посміхаючись мовила Жанна. Вона поглянула на коридор. У темному пройомі показався Сашко. Він ледь чутно зайшов й чекав нагоди, коли клієнтка дійде до потрібної кондиції. Жанна мотнула головою. Мовляв, чекай я подам знак. Таня ж розсмакувала лікер. Дійсно, в голові не паморочилось, не вело, як від інших алкогольних напоїв. У Тані з’явилося відчуття якоїсь легкості.
– Ну, і як тобі? – спитала Жанна.
– Та нічого добре, – відповіла Таня.
– Тоді між першою і другою перерва невеличка, – розсміялася подруга.
– Ти що хочеш напоїти? – запідозрила щось дівчина. – Та цього досить. Ти прийшла консультації брати в мене з математики. А не… пити цей лікер.
– Подружко, не зараз! – показала на пляшку. – Давай прикінчимо її. А потім… – поглянула в сторону коридору. – Матимемо й інші розваги сьогодні. Але після того, як прикінчимо цей смачнючий лікер.
Жанна підійшла до дівчини. Провела рукою по волоссю. Таня напружилася.
– Завжди заздрила твоїй шевелюрі. Наче з льону. виглядає
Поналивала у склянки. Підставила одну із склянок до Тані.
– Бачиш, його ще на два рази лишилося. Ми з ним кінчимо скоро.
– Ну, не знаю, Жанко. Ти спокусниця якась. Давай уже вип’ємо, коли ти хочеш, – мовила Таня й прилинула вустами до склянки з напоєм.
– Ще раз за любов, – підморгнула Сашку. Мовляв, пора виходити. – За неї пити треба до безкінечності.
У повітрі дівчина провела перевернуту вісімку. Поглянула на коридор. Сашка не було. “Мо’ передумав,” – блиснуло в голові у Жанни. Та за мить почула голосне брязкання дверей. І за п’ять секунд з’явився у кімнаті.
– А я думав, куди моя Жанка ділася? А вона он де – у Таньки. Привіт! Та ви тут гарно розважаєтеся, а не математикою займаєтеся. Лікер вони п’ють.
– Ти звідки намалювався, – зло випалила рудоволоса Жанна. – Я ж тобі не казала, куди йду. Зайшов, привітався і шуруй собі на хер.
Таня завмерла й хотіла щось сказати. Та не могла нічого видавити з себе. Вона тільки дивилася то на Сашка, то на Жанну.
– Нє-а. Ти що хазяйка у квартирі цій? Танька має право виставляти, – мовив хлопець. Він підійшов до стільця, на якому сиділа дівчина, схопив за плечі.
– Саньок, ти що собі дозволяєш? – заверещала Жанна, споглядаючи за дійством у кімнаті. А він уже обмацував груди Тані. Дівчина пручалася від неочікуваних ласк. – Саньок, пусти її.
– Не треба! – кричала Таня знесилена від випитого лікеру. Била своїми невеличкими кулачками в груди хлопця. Тільки тепер вона відчула, шо її розвезло.
Хлопець не слухав ні дівчину, ні рудоволосу подружку й продовжував робити задумане. Жанна, підскочила до Сашка й знову прокричала майже на вухо до нього:
– Пусти її!
Величезної сили удар по голові отримала Жанна. Та впала.
– Це щоб не кричала на вухо! – зло проказав Сашко…

Коли Жанна прийшла до тями, у ванні чувся дзюркіт води і чиєсь схлипування. А біля себе побачила порвану нічну закривавлену сорочку дівчини.
– Йолки-палки, Танька! Бля, Саньок, я на це не підписувалася!
Та хлопця не було вже. Рудоволоса побігла до ванної. Двері були замкнені з середини.
– Танько, не роби дурниць, – кричала дівчина. Вона щосили надавила на двері. Крючок злетів. – Таню, не роби дурниць, – уже просила дівчина, побачивши як вода у ванні забарвлюється червоно. Дівчина схопила руку подруги.
– Жанно, я не хочу жити після цього…
– Ти пробач йому, як завжди прощала усім…
– Ні! Він, він… – розплакалася дівчина. – зґвалтував мене. – схлипнула Таня і втратила свідомість.
– Танько, не треба, – просила Жанна. – На цьому ж життя не кінчається. Треба жити.
Жанна зняла рушник, перев’язала рану від леза. Рудоволоса подружка заплакала. Їй було боляче не від того, що під оком красувався синець. Їй теж, як і Тані, не хотілося жити. Бо відчула себе зрадженою…

– Тетяно Сергіївно, а Віка вдома? – спитав русявий хлопець.
– Та вдома, вдома, – мовила жінка. – Ти ж тільки-но дзвонив, Дмитре. Чекає на тебе.
На терасі з’явилася світловолоса дівчина з ямочками на щоках. Вона посміхалася до хлопця.
– Мамо, ну ти знаєш Дмитра уже давно, майже чотири роки, як вони переїхали з Горлівки. Це ж Дмитро, мій Дмитро, – стиснула руку свого хлопця Вікторія.
Тетяна Сергіївна ж тільки скоса поглядала на пару закоханих. Ті про щось муркотіли між собою. Жінка поглянула на кущ троянд, що ось-ось мав розпуститися.
– Дивина та й годі, – мовила Тетяна Сергіївна. – Вікусю, Дмитре, йдіть-но погляньте на красу. На цьому кущі скоро розпустяться різнокольорові квіти.
Та юні не слухали матері, любувалися одне одним. “Щаслива я, щаслива. Он, які троянди виросли у моєму садку і на терасі…” – думала Таня, забувши про скалки від колючок, які доводилося витягати з рук, душі і серця…

Віктор Татарин

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?