У цей час по нашій позиції почала бити одна російська «сімдесятдвійка», а друга лупила по сусідній. Вогонь був інтенсивний, бій наростав. На відсіч виїхав екіпаж старшини Олега Лебеденка на танку «Чайка» і… потрапив у пастку.
Ці люди міцніші за їхні танки. Розповідь ІV
Останні бої за Дебальцеве були надзвичайно запеклі — росіяни наче оскаженіли, не рахували ані втрат, ані боєкомплект. Ними було задіяне майже все, крім авіації, — великокаліберні гармати, реактивна артилерія, міномети. Атаки і обстріли не вщухали.
Наприкінці січня резервну групу лейтенанта Олександра Константинова у складі трьох танків (командири екіпажів — старший лейтенант Олексій Вакульчук і тоді ще старший лейтенант Олег Яковенко) було відправлено на Рідкодуб для посилення групи, що тримала там оборону, допомогти екіпажам Олексія Селищева та Олега Лебеденка.
…Нікішине постійно піддавалося обстрілам, утримувати його було дедалі складніше, і згодом село було залишене. Підрозділи 128-ї і 25-ї бригад відійшли на Кам’янку і Рідкодуб. Обстріли, особливо з 120-мм мінометів, посилювалися. В один із днів три російські танки атакували Рідкодуб. Наші вступили в бій. Як пригадує Олександр Константинов, він спочатку вдарив по ворогу осколково-фугасним снарядом (ОФС), збив з башти елементи динамічного захисту й побачив у приціл, що панцерник вже не рухається. Додав туди бронебійним — й той запалав. Другий російський танк також був згодом знищений, а третій встиг відійти. Вночі його «ловили на живця» — Олег Яковенко і Олексій Вакульчук їздили вздовж лісосмуги, а в цей час розвідка за звуком шукала танк, але не виявила.
З Рідкодуба почали вивозити наших поранених. Колона під знаком Червоного Хреста, що йшла на позицію «Балу», потрапила в засідку, колона з боєприпасами на Рідкодуб теж була зупинена, прорвався лише один танк. Це означало оточення…
Під час одного з обстрілів загинув командир танка Олексій Селищев. Мінометний осколок пробив легеню. Шансів його врятувати не було.
В один із днів танк Яковенка виїхав з лісосмуги, щоб обстріляти об’єкти у посадці напроти — щось на кшталт ремонтної бази. Стріляли не спішно, причому Олег коригував стрільбу, стоячи на сидінні, — не працювала система стабілізації. Вистріливши 12–15 ОФС, почали відходити заднім ходом. Олег коригував відхід, сидячи на броні, обстановку попереду не бачив. «По нашому танку довбонули бронебійним з Т-72, але не влучили, — розповів механік-водій Олександр Шаповал. — Повернулися без втрат. У цей час по нашій позиції почала бити одна російська «сімдесятдвійка», а друга лупила по сусідній. Вогонь був інтенсивний, бій наростав. На відсіч виїхав екіпаж старшини Олега Лебеденка на танку «Чайка» і… потрапив у пастку. Виявилося, що один російський танк виманював, а другий добивав. Обстановка ускладнювалась тим, що на виході з Рідкодуба навіть дуже досвідчений екіпаж не міг маневрувати — все видно крізь дерева. «Чайка» спалахнула, танкісти повистрибували з машини. Попеклися, але, на щастя, залишилися живі. Того ж дня був підбитий танк Олега Яковенка.
Початок лютого був напруженим. Екіпажі Яковенка, Вакульчука і Константинова чергували по дві години двічі на день на позиції «Ворота» по дорозі на перехрестя Рідкодуб — «Балу» — Круглик — Нікішине.
6 лютого вранці, у день виходу з Рідкодуба, наша батарея «Градів» дала залп по ближній лісосмузі, ракети лягали за 100–200 метрів від позицій, на яких вели спостереження танкісти. Потім почалася інтенсивна стрільба біля станції і приватного сектору. За кілька годин бою нашим вдалося прорвати оточення російських окупантів. Для його розширення пішли групи з 5–10 бійців — усі, хто не був задіяний на постах. Ворог вдався до контратаки. Назустріч йому в Рідкодуб пішов танк Константинова. Олександр сів на місце навідника. За командира був Олексій Вакульчук, цивільна людина, інженер-конструктор. Він за посадою був заступником командира роти з виховної роботи, але із самого початку служби наполегливо вивчав техніку — прагнув стати справжнім танкістом. Як кажуть його побратими, він ним став.
Бій 6 лютого в Рідкодубі був короткий і страшний. У будинках приватного сектору вже нишпорили російські окупанти. Танк Константинова, Вакульчука і Парахіна для їхнього знищення почав трощити будівлі, ведучи вогонь переважно з баштового кулемета. Олексій Вакульчук виліз з люка на башту, щоб замінити короб зі стрічкою набоїв. Ворожа протитанкова керована ракета (ПТКР) влучила в башту, пробила броню. Офіцер загинув миттєво. Це була перша ракета. Другу затримав динамічний захист… Парахін вивів танк, а обпеченого і пораненого Константинова встигли відправити до шпиталю.
По Рідкодубу били з двох напрямків: наші артилеристи — щоб не підійшло підкріплення з далеких околиць Нікішиного, а російські окупанти боялися, що селище відіб’ють.
Ворог атакував хвиля за хвилею. Тоді ще ніхто не знав, що ведеться дуже напружена робота з підготовки Мінських домовленостей 2015 року. Канцлер Німеччини Ангела Меркель разом із тодішнім Президентом Франції Франсуа Олландом прибули в Київ для зустрічі з Петром Порошенком. Путіну потрібно було будь-що довести, що Дебальцеве вже контролюють бойовики, а угруповання ЗС України оточене. Тому росіяни немов сказилися й не зважали на свої втрати. Рідкодуб перетворився на пекло. Єдиний вцілілий з трьох танків 17-ї вийшов з нього, буквально обліплений людьми. Бійці, які сиділи з правої сторони по ходу руху стріляли по противнику, що обстрілювали танк з РПГ. Автомати не змовкали. Ліва сторона вела бойове спостереження. В’ячеслав Парахін вів танк зигзагами, чим майстерно уникав влучень. Та «ведмедик» дійшов до пагорба і заглух — радіатори після тарану будівель були вщент забиті сміттям.
— Усе. Потяг далі не йде. Звільніть вагони... — хрипко скомандував Олег Яковенко.
Побитий, з уламками будинків на броні, заляпаний кров’ю, з простреленою баштою, залишками турелі кулемета і пониклою гарматою танк скособочено завмер. Хтось торкнувся розпеченого від невпинної стрілянини ствола одного з автоматів і скрикнув від болю. Хтось плюнув… Кисло пахло порохом, солодкувато — дизельним вихлопом, вогко — землею і мокрою цеглою.
Старший групи Олег Яковенко розумів, що сидіти в цій ямі довго не можна. На підтвердження в небі моторошно завило, і перша міна гепнула з перельотом. За нею прилетіло ще три — і вибухи лягли, як по лінієчці.
«З боку Нікішиного працюють. Швидко розгорнулися...» — оцінив командир.
У рації шипіло, але сусіди — мінометники 30-ї омбр — зрозуміли, що від них вимагалося. У проміжок між Нікішиним і Рідкодубом полетіли міни.
В’ячеслав Парахін у відповідь на німе запитання похитав головою — танк не заводився. Наступні дві міни лягли зовсім близько, гарячий осколок впав у сніг і зашипів. Треба було відходити. Так почався піший «туристичний похід» групи Яковенка.
Поранених несли на ношах, вели під руки. Подолали десь з 15 кілометрів. Дорогою побачили підбитий танк 30-ї омбр, що застряг у багнюці. Рація працювала, танкісти повідомили про групу, але відповідь не розчули. Пройшли ще близько кілометра. Хтось придивився до одного з поранених.
— Ти живий?
Той не відповів... Так... Ч-ч-чорт...
— Стій!
Усі зупинилися і опустилися на змішаний із землею та брудом сніг.
— Живий... Дихає. Вії тремтять...
Усі зітхнули із полегшенням. Яковенко оглянув групу. Усі виснажені, дихають зі свистом, хрипом. Хтось у касці, хтось у в’язаній шапочці, хтось у шлемофоні…
Несподівано вітер доніс брязкіт і ревіння мотора. Розосередитися часу не залишалося. Звук наростав, було чути клацання кришок жалюзі. Поспішають... Але хто? Дві машини швидко наближалися...
Два приземкуваті, схожі на коротколапих безхвостих ящірок броньовики, викидаючи султани майже чорного диму, немов винюхали групу виснажених, стомлених людей і помчали до них, видираючи із землі грудки і шматки льоду...
Це були «мотолиги» з «тридцятки». На них виснажені оборонці Рідкодуба дісталися до «Хреста». Яковенко попросив зв’язок й доповів начальнику штабу бригади Олександру Салтицькому про вихід групи.
…Долетів запах їжі, і люди відчули, як зголодніли. Вночі приїхали на «Уралі» заступник комбата майор Олексій Рогожников та заступник з технічної частини майор Ігор Голембйовський і забрали своїх у розташування батальйону. Там збиралися всі, хто виходив з плацдарму. Батальйон втратив 10 солдатів і офіцерів загиблими, понад 50 було поранено.
У Дебальцевому ще залишались артилеристи з «Градами». На батарею капітана Олександра Плотнікова, який зіпсував росіянам багато крові, йшло справжнє полювання, але дарма. Під Логвиновим його майже «затисли», але радіти російським окупантам довелось недовго. То був, мабуть, чи не єдиний випадок під час цієї війни, коли «Гради» били «прямою наводкою» — на відстань 1,5 км. Після такої роботи вже ніхто не заважав виходу батареї.
Дебальцеве було захоплено. Але ціна виявилася надмірною навіть для ворога. Побачивши, скільки солдатів втрачено, застрелився командир 2-го танкового батальйону 5-ї бригади «ДНР» «Оплот».
На переговорах у Мінську Дебальцеве не стало «козирем у рукаві» Кремля.
***
Після Дебальцевого підрозділи 17-ї бригади виконували бойові завдання на інших ділянках фронту…
Олександр Шульман
Попередні публікації з цієї теми:
