Так живуть селяни на півночі Чернігівщини

Побачити в наш час живого коня, як, власне, і корову, стає все більшою рідкістю. Люди збувають худобу через низькі закупівельні ціни на молоко, а з коней пересідають на менш працезатратні мотоблоки чи трактори.

Така тенденція, без перебільшення, в більшості сіл Чернігово-Сіверщини. А от у віддалених закутках півночі нашого краю коні й надалі залишаються найдоступнішим засобом для пересування та незамінними помічниками по господарству.

Для Сергія Хавлука із Кам’янської Слободи, що на Новгород-Сіверщині, кінь – це не просто робоча тяглова сила. Ставиться він до живої істоти як до давнього друга і помічника, лагідно іменуючи тварину Малишом. Треба сказати, що у тутешній глушині мало що змінилося від часів монгольської навали – хіба що дорогу проклали, але ж і було це при колгоспі. А от у сусідньому Камені шляхи, як при русичах: піщані, накатані возами, втоптані копитами й людським шагом.

Кам’янська Слобода розташована на північно-західному схилі місцевості, похилої до маленької річки П’ятни. Місця тут навдивовижу живописні – яри та пагорби, так одразу й не скажеш, що це – Чернігівщина. Хіба неозорі луки над Десною свідчать про те, що це все-таки рівнинна Сіверщина.

Село, до речі, отримало свою назву від розташованого поблизу села Камінь, від якого, по розповідям старожилів, воно і бере своє начало. У Камені поселення ж з’явилося при татаро-монголах – про це свого часу згадував у «Описании Черниговской епархии» митрополит Філарет Гумілевський. Люди втікали від могольского іга у віддалені болота та ліси, переповнені рибою та дичиною. Власне, Кам’янську Слободу рибалки і заснували – задля рибної ловлі на річці П’ятна. Риболови із села Камінь розселялись маленькими хуторами по багатоводній, в той час, річці, з’єднавшись потім в одне село. По обидва боки П’ятни по болоту красувалися міцні дерева вільхи, чередуючись із непроглядними очеретами та осокою. Річка П’ятна в напрямку на захід до села Піщанки була глубокою і широкою, а риби тут було більше, ніж удосталь.

Нині ж вже й Десна на себе не схожа, а цьогоріч – поготів. Давно тутешній люд не бачив такої суші, страшно й уявити, що буде влітку.

Сергій Володимирович достеменно знає тільки одне: як колись і його діди-прадіди, подасться громадою на деснянські луки косити сіно. Щоправда, трави кластимуть вже не косами, а більш сучасними косарками – хто тракторними, а він – кінною. Сіна на село треба багато, бо ж живуть люди переважно з молока і тримають чимало корів.

«Тільки на нашому кутку більш ніж 90 голів, – хвалиться Сергій Хавлук. – Молоко, правда ж, ні по чім приймають, але виходу в нас немає, більшість живе з корови».

Розмову чоловік змушений час від часу переривати, заспокоюючи свого друга промовистим «прррр». Зачувши свіжу зелень, Малиш відмовляється сумирно стояти на місці, тягнучи свого господаря в уже знане місце.

«Веду його до себе на випас, бо сіна вже не хоче, – пояснює Сергій Хавлук. – Паша аж під Десною, тому випасаю його поки на озимині, більше немає де».

Віддалену Кам’янську Слободу з більшістю населених пунктів Чернігівщини пов’язує одна і та ж біда – латифундисти! Вони позаорювали тут все, а хімічна отрута часто при попутному вітрі долітає до сільських хат. Сумні реалії аграрного сьогодення. Здавалося б, не так вже і давно тутешні безкраї пагорби та луки були вщент усіяні тисячами голів худоби. Все це було при ненависному для лібералів-вишиватників колгоспі, нині ж про колишню славу нагадують оголені стіни недорозібратих ферм. Такі, як Сергій Хавлук (котрий працював на комбайні), залишились без роботи і змушені виживати, як у Середньовіччя.

«Самі все сіємо, самі молотимо (хіба що не ціпами), картоплю, як є в надлишку, міняємо на продукти харчування», – каже селянин.

Бартер! Чим не Середні Віки? Що залишається таким людям? Земля і непосильна праця, яка городянам і не снилася. Тому й утікає, як від чуми, з цих мальованих місць молодь – хто в Чернігів, хто в Київ, а хто і взагалі в Москву. Втікають, щоб вже не повернутися. Хіба не геноцид? От і виходить, що добротну хату в Кам’янській Слободі можна нині купити від сили за 6 тисяч гривень. Але кому вона треба? Від Чернігова сюди – майже 200 кілометрів.

Тутешні місця особливо глухі, люди суворіші, навіть Десна не така лагідна, як під Черніговом, а навпаки – гамірлива і стрімка, повновода і невгамовна, мов гірська річка. І в цій суворій тиші буття наповнене особливим сенсом, коні залишаються незамінними помічниками людей.

І оте «не поміняю Малиша ні на який трактор» звучить щонайменше обнадійливо. Отже, не загубились люди в бездумному споживацтві.

Віталій Назаренко

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?