Бачити, як старіє твоя мама дуже боляче, адже старість несе за собою не тільки зморшки, сивину, а й хвороби… Так соромно згадувати, скільки я змушувала її переживати, як мама застерігала мене не дружити з поганими компаніями, а мене так туди й тягнуло… Сварилася, коли я пізно поверталася додому... Тоді я не розуміла, як болить материнське серце, а тепер відчула сповна...
МАМА…
Стою біля вікна… Дивлюся на квіти… Уже так засохла герань, що доведеться її викинути…
Треба лікувати душу… А кращого засобу, ніж поезія ще не знайшли… Підійшла до столу, взяла збірочку віршів Ліни Костеко. Відкрила, читаю…
Бувaє чaсом дивне відчуття, —
що чaс іде, a я собі окремо.
Мені п'ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читaю Бремa.
Все щось мaйструю, думaю, дивлюсь,
тaке мaле, уперте і шaлене.
Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.
А це мій син. І схожий він нa мене.
Перечитала, відчула, що на очах сльози… Дійсно, як швидко летить життя, уже скільки років мама — я, а ніби вчора була дитиною… Моя мама висаджувала мене на гойдалку, а я сиділа й не могла дістати ніжками землі... А скільки років я уже не гойдалася, хоча, бувало бажання, але ж як люди подивляться, доросла жінка… Вела мене за руку моя мама до першого класу, а я намагалася швидше йти, щоб за нею встигати…
А тепер мій син ходить у 8 клас, скільки перших дзвоників я проводила його за руку…
Моя мама зав'язувала мені бантики, боляче було, а вона повторювала: «Терпи, краса потребує жертв», іду заплакана, але впевнена у своїй красі…
Бантики, де ж вони тепер…
Вчила мама й варити борщ, хай не з першого разу, але їй таки вдалося відкрити мої кулінарні здібності…
Хоч тут ніяких змін, я й зараз на кухні…
Швидко плине час... А як тільки мене змінило життя та і маму…
Ще пам’ятаю її молодою, красивою жінкою. Вона завжди яскраво фарбувала очі, а вони сяяли від щастя… А тепер, кожного разу, коли приїжджаю, то помічаю біля очей все нові й нові зморшки, замість фарб слугують вони, а очі – сповнені болем… Коли ж згаснув той вогник щастя? Чомусь, я не помітила…
Бачити, як старіє твоя мама дуже боляче, адже старість несе за собою не тільки зморшки, сивину, а й хвороби… Так соромно згадувати, скільки я змушувала її переживати, як мама застерігала мене не дружити з поганими компаніями, а мене так туди й тягнуло… Сварилася, коли я пізно поверталася додому... Тоді я не розуміла, як болить материнське серце, а тепер відчула сповна...
Для кожного почуття свій час... Усе те, на що я обурювалася, тепер роблю сама... А як я кричала, що ніколи не буду такою, як вона...
Роки, скільки б вони не додавали мені мудрості чи стійкості, але я потребую мами поряд, хоч рідко приїжджаю, але у кожну скрутну хвилину відчуваю її присутність, згадую лагідний погляд, як вона мене втішала, говорячи: «Бог дає тобі стільки, скільки ти можеш витримати»... Дійсно, я все витримувала, багато пережила, не скажу, що Доля мене пошкодувала, ні «пий сповна». А я й пила, тільки, чомусь, у тій чаші смутку багато було, болю, зневіри, а я невпинно ковтала, в надії, що то ще просто не достатньо для того, щоб оцінити щастя. Усе ж пізнається в порівнянні, як говориться. Але…
Задзвенів телефон. Брат, дивно. Не склалися у нас із ним теплі стосунки, недолюблює він мене, адже я була меншою, ще й дівчинкою, відчувалося, що до мене батьки лагідніші та й вимог було набагато менше. Дуже рідко він дзвонить, ото на свята привітати та й усе:
— Приїзди на похорон, мама померла…
— Що… що ти сказав? Мама…
Я завмерла, не дихала, жах, біль оповив мене... Відчуваю, як душу пронизує ножем...
— Ма-мо – промовила я пошепки, — матусе, як же я без тебе... як та людина, котра носила мене під серцем зникне... я ніколи не побачу, не почую, не доторкнусь... Боже...
9 днів, 40 дні, рік...
Фото мами в рамочці на столі...
— Щоб тобі мама сказала, якби побачила твою поведінку?
— Не смій у наших сварках згадувати мою маму！
— Не сваріться, скільки вже можна！Ніяк не дочекаюся 18 років, щоб переїхати від вас！
Довго ще моєму синові чекати...
Далі буде…
Оксана Ліщенюк, спеціально для видання sknews.net
