Сповідь про маму

Бачити, як старіє твоя мама дуже боляче, адже старість несе за собою не тільки зморшки, сивину, а й хвороби… Так соромно згадувати, скільки я змушувала її переживати, як мама  застерігала мене не дружити з поганими компаніями, а мене так туди й тягнуло… Сварилася, коли я пізно поверталася додому… Тоді я не розуміла, як болить материнське серце, а тепер відчула сповна…

МАМА…

Стою біля вікна… Дивлюся на квіти… Уже так засохла герань, що доведеться її викинути…

Треба лікувати душу… А кращого засобу, ніж поезія ще не знайшли… Підійшла до столу, взяла збірочку віршів Ліни Костеко. Відкрила, читаю…

Бувaє чaсом дивне відчуття, –

що чaс іде, a я собі окремо.

Мені п’ять років. Я іще дитя.

Люблю цукерки і читaю Бремa.

Все щось мaйструю, думaю, дивлюсь,

тaке мaле, уперте і шaлене.

Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.

А це мій син. І схожий він нa мене.

Перечитала, відчула, що на очах сльози… Дійсно, як швидко летить життя, уже скільки років мама – я, а ніби вчора була дитиною… Моя мама висаджувала мене на гойдалку, а я сиділа й не могла дістати ніжками землі… А скільки років я уже не гойдалася, хоча, бувало бажання, але ж як люди подивляться, доросла жінка… Вела мене за руку моя мама до першого класу, а я намагалася швидше йти, щоб за нею встигати…

А тепер мій син ходить у 8 клас, скільки перших дзвоників я проводила його за руку…

Моя мама зав’язувала мені бантики, боляче було, а вона повторювала: «Терпи, краса потребує жертв», іду заплакана, але впевнена у своїй красі…

Бантики, де ж вони тепер…

Вчила мама й варити борщ, хай не з першого разу, але їй таки вдалося відкрити мої кулінарні здібності…

Хоч тут ніяких змін, я й зараз на кухні…

Швидко плине час… А як тільки мене змінило життя та і маму…

Ще пам’ятаю її молодою, красивою жінкою. Вона завжди яскраво фарбувала очі, а вони сяяли від щастя… А тепер, кожного разу, коли приїжджаю, то помічаю біля очей все нові й нові зморшки, замість фарб слугують вони, а очі – сповнені болем… Коли ж згаснув той вогник щастя? Чомусь, я не помітила…

Бачити, як старіє твоя мама дуже боляче, адже старість несе за собою не тільки зморшки, сивину, а й хвороби… Так соромно згадувати, скільки я змушувала її переживати, як мама  застерігала мене не дружити з поганими компаніями, а мене так туди й тягнуло… Сварилася, коли я пізно поверталася додому… Тоді я не розуміла, як болить материнське серце, а тепер відчула сповна…

Для кожного почуття свій час… Усе те, на що я обурювалася, тепер роблю сама… А як я кричала, що ніколи не буду такою, як вона…

Роки, скільки б вони не додавали мені мудрості чи стійкості, але я потребую мами поряд, хоч рідко приїжджаю, але у кожну скрутну хвилину відчуваю її присутність, згадую лагідний погляд, як вона мене втішала, говорячи: «Бог дає тобі стільки, скільки ти можеш витримати»… Дійсно, я все витримувала, багато пережила, не скажу, що Доля мене пошкодувала, ні «пий сповна». А я й пила, тільки, чомусь, у тій чаші смутку багато було, болю, зневіри, а я невпинно ковтала, в надії, що то ще просто не достатньо для того, щоб оцінити щастя. Усе ж пізнається в порівнянні, як говориться. Але…

Задзвенів телефон. Брат, дивно. Не склалися у нас із ним теплі стосунки, недолюблює він мене, адже я була меншою, ще й дівчинкою, відчувалося, що до мене батьки лагідніші та й вимог було набагато менше. Дуже рідко він дзвонить, ото на свята привітати та й усе:

– Приїзди на похорон, мама померла…

– Що… що ти сказав? Мама…

Я завмерла, не дихала, жах, біль оповив мене… Відчуваю, як душу пронизує ножем…

– Ма-мо – промовила я пошепки, – матусе, як же я без тебе… як та людина, котра носила мене під серцем зникне… я ніколи не побачу, не почую, не доторкнусь… Боже…

9 днів, 40 дні, рік…

Фото мами в рамочці на столі…

– Щоб тобі мама сказала, якби побачила твою поведінку?

– Не смій у наших сварках згадувати мою маму!

– Не сваріться, скільки вже можна!Ніяк не дочекаюся 18 років, щоб переїхати від вас!

Довго ще моєму синові чекати…

Далі буде…

Оксана Ліщенюк, спеціально для видання sknews.net

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?