Славна представниця роду Богомольців із Чернігівщини

9 листопада сповнилося 140 років від народження відомої діячки на культурній та просвітницькій ниві Одеси початку ХХ століття, одній х засновниць українського театру й українського театрального інституту в причорноморському місті, актриси та письменниці Наталі Лазурської-Богомолець.

Народилася Наталя Михайлівна 9 листопада 1880 року в селі Лихачеві Козелецького повіту Чернігівської губернії в родині чиновника Михайла Михайловича Богомольця та його дружини Юлії Ісаківни Мироненко. З одруженням мати отримала придане від батьків – будинок у Козельці та 20 десятин землі на хуторі Шами того ж повіту.

Початок роду Богомольців простежується з кінця XIV століття, коли служилий боярин Великого князівства Литовського на ім’я Оліфер у складі Вітебської хоругви брав участь у Грюнвальдській битві в липні 1410 року. Наталя Михайлівна належала до «чернігівської» гілки цього роду.

Вона мала старшого брата Вадима Михайловича Богомольця (1878–1936), який був генерал-хорунжим Української Держави, автором першого закону про національні Військово-морські сили — «Тимчасового закону про флот Української Народної Республіки».

Цей документ, до слова, наводився під час переговорів з Російською Федерацією про розподіл Чорноморського флоту СРСР у 1992–1993 роках. Головний військово-морський прокурор Української Держави. За часів Директорії – військово-морський аташе України в Румунії.

Двоюрідний брат, Олександр Олександрович Богомолець, — президент Академії наук УРСР, віце-президент АН СРСР. Його батьки були народовольцями, хлопчик народився в Лук’янівській в’язниці, де мати, Софія Присецька, перебувала під слідством. Невдовзі після пологів сина забрали від матері і віддали на виховання дідуся — Миколи Максимовича Присецького. Матір засудили до десяти років каторги в Забайкаллі, де вона померла від сухот. У 1895-у батько і син Богомольці переїхали до Кишинева, де жили в рідного брата Олександра Михайловича – Михайла Михайловича. Продовжувачем лікарської династії сьогодні є правнучка О.О. Богомольця – заслужений лікар України, відома громадська діячка та політик Ольга Вадимівна Богомолець.

Дитинство Наталі (близькі маленькою називали її Тасею) минало серед селян і розмаїття природних барв. Сім’я Богомольців підтримувала дружні стосунки з родиною Адасовських, у якій зростала майбутня зірка театру Марія Крушельницька. Після одруження з офіцером Хлистовим вона покинула батьківську домівку й вирушила з чоловіком до Бессарабії – його місця служби.

Ще у 1890-х Наталя стала улюбленою подругою Марії Заньковецької, часто з нею листувалася. Вперше побачила велику актрису на сцені в 1894-у й була вражена її грою. Незважаючи на різницю у віці, обидві акторки, які виступали в театрі Миколи Садовського, були прихильними одна до одної.

Частим гостем у Богомольців був Марко Кропивницький, який прихильно поставився до захоплення Наталі українським театром та її мрії про акторську кар’єру. Вона ж зізнавалася, що «…зачарувалася ним як актором та людиною». Він охоче відповідав на численні запитання дівчини про український театр і вражав декламуванням Шевченкових віршів. «Слухаєш, бувало, його декламацію і бачиш перед собою козака в червоних оксамитових штанях, що танцює від Києва до Межигірського Спаса…» – згадувала Наталя. Показово, що предметом розмов з М. Кропивницьким були й утиски, яких зазнавало українське мистецтво («штука»). «Я навряд чи побачу, як розквітне вона, а ти, серце, мусиш дожити до кращих часів і згадаєш тоді мене», – наводила Н. Лазурська-Богомолець своєрідний заповіт великого актора.

Пізніше вона зустрічалася з М. Кропивницьким у Харкові, Полтаві і в останнє – в Одесі у 1910 році. Спілкувалася з М. Садовським, О. Сусловим, П. Карпенком та О.Саксаганським. У 1899-у повідомляла М. Заньковецьку про своє знайомство з товаришем прокурора С. Шелухиним (він тоді працював у Кишиневі) – «очень умным и симпатичным человеком», з яким розмовляє українською, відводячи таким чином душу.

Коли Тасі сповнилося 10 років, батько із сім’єю переїхав до Кишинева. Там вона з братом Вадимом та двоюрідним братом Олександром навчалися у гімназіях. Наталя була надзвичайно красивою, товариською дівчиною. Ще в юності мала багато шанувальників, у тому числі серед викладачів гімназії. Очевидно, вже тоді їй судилася кар’єра актриси.

На початку ХХ ст. разом з батьками переїхала до Одеси, де в 1906 році вступила на історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів. Тут доля звела її з викладачем, приват-доцентом історико-філологічного факультету Новоросійського університету Володимиром Федоровичем Лазурським, який був популярним серед студентів як університету, так і жіночих курсів. Працював секретарем Бібліографічного товариства при Новоросійському університеті та секретарем Товариства імені Костанді, входив до місцевого відділення української «Просвіти».

У 1907 році, коли помер батько, Наталя разом з матір’ю оселилася в квартирі батькового брата – лікаря О.М. Богомольця. Марія Заньковецька «підштовхнула» В. Лазурського, який часто бував у Богомольців, до одруження з панянкою. До самої смерті Володимира Федоровича у 1947-у родина мешкала за адресою: вулиця Ольгіївська, 17, кв. 25. Ужечерез тиждень після весілля молода сім’я вирушила до Англії, де В. Лазурський продовжив роботу над дисертацією. Він вважав, що дружина багато чим пожертвувала заради нього, зокрема не реалізувала своїх літературних здібностей.

Наталя Михайлівна чудово знала французьку мову і читала в оригіналі твори французьких письменників. Дружила з відомим на початку століття поетом-символістом Володимиром Пестовським (Пястом), який належав до кола Зінаїди Гіппіус та Олександра Блока. Серед її друзів були композитор Костянтин Данькевич і віолончеліст Мстислав Ростропович.

Одеська квартира Лазурських стала одним з помітних культурних осередків міста. У ній часто відбувалися літературні читання, збиралися люди мистецтва. Один з відвідувачів, Олександр Коцієвський (згодом відомий історик), згадував про подружжя Лазурських: «У їхньому будинку, — писав він, — дивовижним чином у важкі і непрості роки зберігалася атмосфера, властива багатьом дореволюційним інтелігентним сім’ям, яким чужі були кар’єризм і користолюбство, а всі інтереси і душевні сили зосереджувалися на служінні суспільству, яке вони, можливо, розуміли трохи наївно». Лазурські були членами Одеської «Просвіти». Наталя, зокрема, декламувала там українську поезію.

У Наталі Михайлівни і Володимира Федоровича було двоє синів — Вадим та Олександр. Перший став відомим художником-ілюстратором, дизайнером шрифтів, другий — ученим-аграрієм. Дбайлива мати і бабуся — такою запам’ятали Наталю Михайлівну її діти й онуки.

Під час Першої світової війни разом з дітьми проживала у рідному Козельці, була сестрою милосердя, шила білизну пораненим солдатам для місцевого госпіталю. Тут у 1917-у з чоловіком та іншими ентузіастами організувала Українське мистецьке товариство імені Марії Заньковецької.

Ліберальні погляди чоловіка ускладнили його кар’єру в правоконсервативному за складом професорів університеті. Хоча ще в 1909 році він і захистив у Московському університеті магістерську дисертацію, до 1917-го залишався приват-доцентом. Лібералізація суспільного життя під час Лютневої революції принесла Володимирові Федоровичу довгоочікувані позитивні зміни. Він здобув звання екстраординарного професора (у жовтні 1918-го його обрали ординарним професором, хоча він так і не встиг захистити докторську дисертацію) і навіть був обраний проректором університету.

Родина Лазурських була добре знайома з багатьма помітними діячами українського руху в Одесі. За сприяння Володимира Федоровича членство в Одеському бібліографічному товаристві набули М. Комаров, В. Чехівський, П. Климович, Л.Ковальчук, С. Шелухин, М. Слабченко, П. Клепацький, М. Гордієвський. Жодне інше одеське громадське чи наукове товариство не мало такого представництва українських діячів.

У 1917–1918 роках Лазурські приділяли значну увагу театральній царині та мистецтвознавчій сфері. Найпомітнішим заходом родини стало заснування в Одесі у листопаді 1917-го «Українського художнього товариства ім. М. Заньковецької», почесним членом якого стала сама Марія Костянтинівна. Юридично воно було зареєстроване лише 20 березня 1918-го, а до кінця квітня вже організувало два вечори: на честь ювілею М. Заньковецької – в приміщенні міської художньої школи і до річниці Т. Шевченка — в консерваторії, а також взяло участь у загальноукраїнському святі одеської української громади зі вшанування Кобзаря. У травні 1918-го провело «Вечір поезії Олександра Олеся». Свого приміщення товариство не мало. Наталя Лазурська згадувала, як з ініціативи одного з членів товариства, О.М. Ганцової, українські народні вистави ставилися в селі Сичавка, за 30 верст від Одеси.

Навесні 1918 року Лазурські висловили ідею заснувати «Українську театральну студію» — другий такий заклад в Україні, після Музично-драматичного інституту М. Лисенка в Києві. Під час візиту до Одеси члена Київської театрального ради М. Антоновича подружжя заручилося його обіцянкою отримати субсидію від держави. Наталя Михайлівна розглядала студію як важливий осередок для подальшого розвитку української культури у місті. Одеська «Українська театральна студія» у складі драматичного та оперного відділів була названа на честь Марка Кропивницького. Її директором обрали Володимира Лазурського. Наталя стала студенткою студії і в 1921-у отримала диплом про театральну освіту.

У вересні 1918-го Н.М. Лазурська влаштувалася викладачем української мови до Одеського жіночого інституту. У заяві вона писала, що закінчила курси українознавства і, будучи уродженкою Чернігівської губернії, добре володіє українською мовою та загальною філологічною підготовкою.

Серед багатьох ініціатив українських митців Одеси у 1917–1920 роках «Українська театральна студія» виявилася найбільш живучою, створивши базу для заснування Українського державного театру імені Т. Шевченка та Одеської державної музичної академії імені А.В. Нежданової. У газеті «Молодая Украйна» Наталя Лазурська вітала успіхи українського театру, віддаючи належне і російським колегам. А в часописі «Одесскаямысль» висловила думку, що основною причиною успіху українського театру є його народність, яка компенсує низьку інтелігентність багатьох акторів і слабкий репертуар. На її думку, «мистецтво, тісно пов’язане із народом, буде розвиватися і вдосконалюватися, мов дерево із сильним здоровим корінням, котре утвердилося на благодатному ґрунті».

У листах до М. Заньковецької 1920—1930-х років Н. Лазурська охоче ділилася своїми переживаннями і творчими планами. На початку 1920-х вона писала, що після закриття українського театру змушена грати в російському театрі Сибірякова, а тому «сумно і боляче, що за найпалкішого бажання віддатися рідній сцені довелося йти «в чужі люди». Наталя Михайлівна зізнавалася, «що пристрасть за яскравим чистим мистецтвом — це моя невгамовна жага, за яку ти колись полюбила мене і яка, зізнаюся, може померти тільки разом зі мною». Пізніше зауважувала: «Ніщо не змогло вбити мого прагнення до театру — давно в крові у мене цей театральний мікроб… Озираючись назад, я з сумом усвідомлюю, що кращу половину свого життя я змарнувала, не посвятивши сцені, що багато молодих сил залишилося в мені не використаними. Тепер вже їх не повернеш».

Непросто було вижити Лазурським у 1930-ті, під час репресій. Чиновницьке минуле батьків Наталії могло у будь-який час зіграти фатальну роль у їхній долі. А тим більше – минуле її брата, генерал-хорунжого Української держави Вадима Богомольця.

Лише напередодні війни В. Лазурський повернувся до викладання й навіть без захисту дисертації отримав докторський ступінь. У часи окупації родина залишилася в Одесі, і в 1942–1944 роках Володимир Федорович працював професором кафедри всесвітньої літератури та деканом філософсько-літературного факультету Одеського університету. Завдяки його зусиллям до складу університету було включено Історико-археологічний музей, відновлено Одеське товариство історії та старожитностей, врятовано багато цінних книг. В одеському українському ліцеї він викладав українську мову.

Румунська адміністрація підозрювала професора у зв’язках з українським самостійницьким рухом. Справді, в університеті діяв осередок ОУН, члени якого відкрито відстоювали перед окупаційною владою право українців на слухання лекцій рідною мовою. Як згадував керівник цього осередку Святослав Караванський, «моє знайомство з Лазурським сталося під час мого збору підписів під петицією губернатору Трансністрії Алексяну про потреби українців Одеси: видання української газети тощо. Лазурський заяву підписав».

У 1944 році, після звільнення Одеси від окупантів, В. Лазурського заарештували, але невдовзі, за сприяння президента АН УРСР академіка О.О. Богомольця, справу закрили. Володимир Федорович викладав в Одеському університеті до свого останнього дня, 1 травня 1947-го. Після смерті чоловіка Наталія Михайлівна переїхала до сина в Київ, але щороку навідувалася до Одеси. У листі до подруги через вісім років після чоловікової смерті вона писала: «Ніщо не може навіть частково замінити цю духовну близькість, це розуміння з напівслова».

Незважаючи на похилий вік, Н.М. Лазурська підготувала до друку свої спогади про Марію Заньковецьку. Вона зберегла майже 200 листів із спілкування з великою актрисою. Консультувала С. Дуриліна, автора великої монографії про М. Заньковецьку, написала спогади про С. Дуриліна та М. Кропивницького, клопотала про реставрацію надгробка на могилі М. Єрмолової, брала участь у журі Київського міського конкурсу народної самодіяльності, після чого, за її словами, «була у захваті від таланту нашого народу». Померла у 1958 році. Похована на Байковому кладовищі. Вінцем її справи стала книга спогадів про Марію Заньковецьку, яка вийшла друком у 1961-у році.

Безумовно, місце Лазурських в українському національному русі не було однаковим. Загалом поступаючись своєму чоловікові у популярності та впливовості, Наталя Михайлівна була найпомітнішою і найвпливовішою серед українських жінок Одеси. У складних умовах війн та революцій подружжя сприяло розвитку одного з головних символів національної культури та ідентичності – українського театру. В українському національному русі Лазурські здійснювали своєрідну посередницьку місію: з одного боку, між двома поколіннями українських діячів – «політичними українцями» і старими українофілами, з іншого – між українською та російською національними громадами Одеси. В умовах більшовизації вони оберігали класичні зразки української культури від викривлення та догматизації. І хоча діяльність Лазурських обмежилася сферою культури, їхній внесок у становлення новітнього українства є дуже вагомим.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України.

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?