Сергій Дзюба переклав вірші казахського поета Галимкаіра Мутанова

Галимкаір Мутанов народився 27 березня 1957 р. в селі Бельтерек Жармінського району Східно-Казахстанської області, в Казахстані. Доктор технічних наук, професор, ректор Казахського національного університету імені аль-Фарабі. Автор понад 400 наукових публікацій. Член Всесвітньої Академії Мистецтв і Наук (The World Academy of Art and Science); віце-президент та академік Національної академії наук Республіки Казахстан; віце-президент Євразійського економічного клубу вчених; президент Національної академії наук вищої школи Казахстану. Заслужений діяч науки і техніки РК.

Відзначений багатьма високими державними та міжнародними нагородами Казахстану, Франції, Англії, Польщі, Росії, Португалії, Ірану, Йорданії… Почесний доктор і професор понад десяти університетів світу.

Водночас Галимкаір Мутанов – Поет, у віршах якого вражають глибокі філософські асоціації, тонкий ліризм, чуйність та проникливість, велика любов до Батьківщини і прекрасне кохання й повага до Жінки.

Слід на піску 

Слід на піску – чиясь примхлива доля…

Він ніби манить, чи душа болить?

Мов свіжа рана, розіп’ята вмить!

Та вітер тут вершить незриму волю.

Вітрисько знов розгойдує цей світ,

Уривчасто, непевно, незбагненно…

Піщаний степ, похмурий моноліт,

Враз змінюється, наче тінь Гогена.

Шепочеться каміння про своє:

Зібратися б разом – в могутню брилу,

Відчути волю, благодатну силу!

Лиш вітер розпростертись не дає…

Та навіть обійнявшись, мов брати,

Для сліз не підставляючи щоку,

Не збережуть, як сонцем не крути,

Живі сліди на рваному піску.

Ще мить – і тихо зникнуть назавжди,

Загубляться, забудуться, мов зорі…

Та все ж вони були – хай навіть кволі,

І з’являться нові стрімкі сліди!

Хай кажуть, що, мандруючи в пісках,

Ми, ніби духи, не лишаєм сліду…

Та небо палко крає вільний птах,

І цю любов вітриську не спинити!

Хай не збагнуть: у чому сенс блукань,

Які скарби шукаємо затято?

Піски – довкола і міраж – мов свято…

Ти – справжній, брате, вільний тут, як лань!

Зірваний листок 

Прощально, тихим помахом руки,

Зі смутком залишаєш побратимів…

Ще зелен-лист буяє навкруги,

А ти кружляєш в просторі незримім.

Невже кінець – ні радощів, ні бід?

Летиш і сподіваєшся на диво!

А друзі шелестять тобі услід –

Такі живі, весняні, незрадливі.

Ані старечих зморшок, ані барв

Далекої осінньої пожежі, –

Самотній, недолюблений, як мавр,

Прощаєш світ, щоб відпустив за межі.

Жалієш нас – тобі вже не болить,

І зовсім скоро зацілують зорі…

Чом саме ти – міцний, із верховіть,

Коли благають смерті поруч кволі?!

Ячить душа – який із тебе мрець?

Іще й не жив, а вже туди – в покоси…

Хто відповість? Та тільки не вітрець,

Що розчесав рясні тополі коси.

І навіть не помітив, як до Лети

Погнав листок. То й що? Хіба ж останній?..

Бувають у житті такі моменти –

Без відповіді на просте питання.

Гусак-ватажок

На відстані стріли летить ватаг,

Випереджаючи тендітний клин;

Лиш молитовно пам’ятає він:

Здолати шлях!

Йому ніколи тут не відболить,

Така от карма – відчувати тлін;

Він попередить, передбачить мить, –

Один.

Тримає небеса, немов атлант,

Хоч крила стер у муках до крові;

Бо треба вберегти братів від втрат, –

Живі?!

Врятовані – в прийдешнє та минуле

Удома до нестями надивись!

Та каменем враз падаєш униз –

Від щастя? Кулі?..

Так і поет – душею крає час,

Попереду скривавлено іде;

Та стигми відчувають: як і де? –

Попереджають безневинних нас.

Порівняння 

І сонцю, й місяцю мільярди віршів

Закохані поети присвятили.

Та хай не ображаються світила, –

Для мене мила сяє яскравіше!

Ота зоря у небі – чарівна?

Але вона – для всіх, як віра в Бога…

Коли ти поруч – сонце ні до чого, –

Завжди жадана, трепетна, ОДНА!

Поминальний обід 

«В житті, – казала нам не раз бабуся, –

Один у одного – ми всі в гостях…»

І це – народна мудрість, а не страх!

Бо хто з небесних мандрів повернувся?

 

З глибин віків – така свята потреба,

Неписаний закон, бо від душі, –

Найкраще частування бережи

Для дорогих гостей, а не для себе!

 

Так, надто різні – зорі, землі, люди;

Усе відносне, мов сльоза в очах.

«Один у одного – ми всі в гостях…» –

Цього мені ніколи не забути!

 

Болить душа від непрожитих літ,

І не розкажеш, як там – в високості?

… Час проводжати дорогого гостя –

Готуйся, поминальний наш обід!

Побажання нації 

Дарунок долі – Незалежність! День,
Святий – для мужніх і гіркий – для юди…

Бо час настав, аби здолати пута,

Які тримали в мороку людей.

 

Дивуюся, що дехто із братів

Від заздрості та помсти шаленіє!

Хоч степові простори не змаліють,

Бо рідні, як Всевишній заповів.

 

Ця доброта душевна – оберіг,

Який ніякі біди не скорили.

Орла, котрий розправив дужі крила,

Ще жоден лютий змій не переміг.

 

Я мрію про відроджений народ,

Про Дух його – шляхетний і високий.

Не безнадійний, хто звільнився з моху

І прагне, попри біль, лише чеснот!

Схожість характерів 

То що ж нас у світі завжди вирізня?

Століттями манить дорога, –

Казах, який виріс на гриві коня,

Характером схожий на нього!

Гарцює табун, попри тисячі бід, –

Нестримно, разюче, без страху!

І б’ється під музику кінських копит

Проникливе серце казаха.

Характер коня – ось наш спадок віків,

Такі витривалі, мов пісня!

Не стримають душу важкі ланцюги –

Любити ніколи не пізно.

Хай зіткані ми із добра й протиріч,

І коні принишкли безкрило,

Та лиш пролунає загрозливий клич –

Зіллємось душею і тілом!

Коли в перегонах змагається світ,

Характер сини успадкують, –

Жаданий полине враз цокіт копит,

І хай лиш тримається збруя!

З казахської переклав Сергій Дзюба

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?