«Роман & Роман» та його творець

Василь Слапчук завжди дивував своєю начитаністю та ерудицією, тож нема ради: шанувальникам доведеться сприймати його текст поважно.

Читаю книжки Василя Слапчука від початку 1990-х років, коли з’явилися його перші поетичні збірки. Прозу читала з меншим захопленням, але до моїх безпосередніх вражень завжди додавалося очікування: обов’язково з’явиться книга, яка покаже потугу цього письменника багатьом читачам, котрі про нього чомусь не знають. Хоча він на диво продуктивний та обдарований: крім віршів, пише різножанрову прозу, есеїстику, критику, перекладає – майже щороку виходить нова книжка або й дві!

Василь Слапчук. Роман & Роман: роман-цитатник. Київ: Рідна мова, 2019. 592 с. (Серія «Великий роман»).
Однак реальність сучасної культури така, що книжок у нас, слава Богу, публікується чимало, а от кількість читачів тане на очах. Тобто завоювати популярність у масового читача й водночас зберегти прихильність критиків та професійних літературознавців – завдання майже нездійсненне. Може, через те В. Слапчук часто пише про свою письменницьку працю, розмірковує про писання як професію, про літературу як покликання, про читачів із їхніми смаками тощо.

«Колись я почав цим займатися, уявлення не маючи, за що беруся… З часом це перейшло у звичку… І тепер я ставлюся до цього як до роботи, яку треба робити…» – каже головний герой «Роману & Роману» [с. 173].

Саме такій тематиці присвячено наразі останню й найбільшу прозову книгу з оказіональним підзаголовком «роман-цитатник». Щось своєрідне на пограниччі між есеїстикою та белетристикою, бо жодних жанрових канонів не дотримано, до того ж автор одверто глузує з можливих читацьких побажань та очікуваних літературознавчих відгуків: у «романі-цитатнику» такі стереотипні персонажі, які завжди в претензії до письменника (хоча й приховані за алегоричними масками), – скарикатурені, іноді наратор або ближчі йому персонажі вдаються й до насмішок: «“Копають, тітки”, – думає Роман» [с. 156]. Мабуть, в автора є певні підстави до таких кпинів, що тут іще сказати?

Загалом нова книга В. Слапчука може викликати обґрунтовані нарікання: цитат у ній дуууже багато, і вплетені вони у тканину нібито романного тексту так свавільно, що годі дати раду читацькому розчаруванню. Читати розділ за розділом, де сюжетні лінії ледве намічені, а цитатами супроводжується чи не кожен абзац, – доволі нудно. Є, щоправда, одна підказка для неспокушених читачів: якщо одразу налаштувати себе на хвилю міркувань не так головного персонажа (він – письменник, або Маестро, або Старий, до того ж у переважній більшості епізодів він є оповідачем від першої особи), як справжнього автора, котрий перебуває (принаймні нас, філологів, так досі вчать) поза текстом, – претензій до нього буде набагато менше. В. Слапчук завжди дивував своєю начитаністю та ерудицією, тож нема ради: шанувальникам доведеться сприймати його текст поважно.

Однак іронія в цього автора завжди напоготові: він глузує з себе й читачів і тоді, коли вводить незліченні цитати, повертаючи їх так і сяк. Для нього кожна – привід поміркувати над проблемами буття й побутування літератури, не лише рідної української, а й усесвітньої.

Кожна така проблема, щойно про неї починаєш думати, одразу обертається парадоксом: «Безглуздо писати для себе, безнадійно писати для інших» [с. 574]. Як не послатися на досвід когось зі славетних та авторитетних, адже все вже було колись ними сказано… І хизування ерудицією тут ні до чого: проблеми – серйозні й часто болісні для кожного професійного письменника, а наскільки читач їх розуміє – то вже інша справа. Наприклад, ідеться про правду й вигадку у міркуваннях Ґ. Ґарсія Маркеса: «…я переконаний, що розповідати правдиву історію – до невдачі». У розмові зі своєю героїнею Новелою Маестро розвиває свою думку: «Правда – як кров на асфальті. <…> Сьогодні вона ще є, а завтра її змиють» [с. 300]. А хіба не кожен письменник стикається з подібним розчаруванням: скажеш своїм читачам щось наболіле про актуальні події, а вони через певний час закидають тобі, що не додивився, не піднявся до «істинного розуміння», не тих підтримував, не туди втручався – і всім винен, бо чогось не сказав?

Що ж до романного сюжету… Ось тут розчарування читача таки справжнє: сюжет переважно… як би то делікатніше сказати… Словом, шитий білими нитками – не то пародійний, не то грайливий, не то геть зайвий. Бо переважно – точаться розмови про літературу: між наратором чи то пак його головним персонажем-письменником і створеними (тобто вигаданими) ним персонажами, між цими персонажами та ще іншими тощо. Критик Євген Баран колись відзначив у Слапчука «сюжетну статику як позу для медитації» – ото ж то й вона…

Про персонажів можна сказати те саме: вони не є самостійними характерами, створювати яких має прозаїк – автор традиційних епічних форм.

У Слапчука персонажі створені способом алегоризації певних ідей: їх стільки й вони такі, скільки та яких письменникові знадобилося, щоб показати своє розуміння літературної праці. Деякі досить жваво «діють» у романному просторі як «самостійні», хоча й очевидно постають як авторські творіння: Роман, Роман S та Роман Z, Новела… Інші виступають проекціями чиїхось (не то авторських, не то персонажевих) сексуальних фантазій. Такими є численні представники жіночої статі: вони не надто й відрізняються одна від другої, їхня функція очікувана, а зникнення зі сторінок тексту передбачуване – коли з’явиться наступна пані чи панянка, може зникнути попередня. Аби повернутися будь-коли…

На мою думку, спосіб творення персонажів у Слапчука виявляє його ліричне обдарування: прозаїк створює персонажів із пороху й глини реального світу, поет – із власної душі (або, як на сторінках «Роману & Роману», із чоловічого ребра, бо Новела, зауважмо, у цьому тексті буквально з’явилася з Романового ребра, а Роман, мабуть, у свою чергу – з ребра авторського).

Загалом жіночий світ роману впізнаваний: В. Слапчук не раз писав щось подібне про жінок, спираючись передусім на архетипні або й стереотипні уявлення. Мимоволі чи навмисне виникають повтори – то вже конкретне питання до автора. У цьому сенсі «Роман & Роман» від попередніх прозових книг відрізняється хіба тим, що подає цілу галерею героїнь-персонажів, які показують різні іпостасі письменницької музи: від ідеальної Міледі до приземленої Райці. Чи, власне, навпаки: починаючи із приземлених, а закінчивши найідеальнішою: у фіналі її образ нарешті втілюється в конкретну довгождану жінку і визначає алегоричну розв’язку – діти письменника та його Музи з’являються від кохання, навіть якщо вони… підкидьки.

Досить злісна авторська іронія виявлена у стосунках головного героя та його чоловічих персонажів зі зрадливою й корисливою Мірою, вона ж і Слава – обидві від звичайної собі Мирослави, хоч асоціації з Шевченковою славою-«задрипанкою» неминучі.

Стиль роману афористичний та іронічний, сповнений алюзій, парадоксів та ремінісценцій. Як би не намагався письменник прикритися цим грайливо-несерйозним стилем, йому таки доводиться оголювати своє вразливе єство: «Адже я – лише письменник. А письменник – це такий пророк, який передає Богові те, що говорять люди» [с. 287]. Збоку може видаватися, що він замкнувся у своєму книжковому світі, як у славнозвісній башті зі слонової кості, а попросту – «наче у в’язничній камері» [с. 280], добровільно прикувавши себе до робочого столу. Щó кому до того, як там йому ведеться? Усі готові судити про його «дітей», а він сподівається: «Письмо дозволяє мені приховувати власний образ за чужими обличчями або показувати власне обличчя через чужі образи» [с. 475]. От тільки в кожен образ він усе одно вливає те, що вичерпує зі власної душі, а втрат ніхто, крім його самого, загоїти не годен… Хоча й висловлює стерту сентенцію про апріорі самотнього письменника устами свого меркантильного Романа Z [с. 543], його становище від того не легше. Боже помагай, Маестро!

Надія Колошук

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?