Прабабуся Олена Петрівна розповідає про Голодомор

Твір «Прабабуся Олена Петрівна розповідає про Голодомор» цього року здобув перемогу в Міжнародному конкурсі «Коронація слова», у її відгалуженні «Молода коронація» – номінація «Поема для середнього шкільного віку».
Нам пишуть. Дорогі друзі, вітання вам із Черкащини!
У поемі йдеться про рідний моєму серцю Чернігів.

До цього на початку року в мене була ще одна приємна нагорода за збірку перекладів і творчу діяльність: диплом лауреата літературно-мистецької премії ім. П. Куліша за 2019 рік, і тут я щиро дякую талановитому С. Дзюбі (та П. Лойтрі з Кропивниччини, який рекомендував мене, зробивши сюрприз). Мене схвилювала ця відзнака, адже як усе пов`язано! Куліш народився у Воронежі, а це батьківщина й мого прапрадіда та його батька-священика, але про це далі…

Мрію також зібрати кошти й видати поему з іншими творами у видавництві, яке знаходиться на рідній мені вулиці Станіславського в Чернігові, де в будинку своїх батьків у 1904 році народилася й довго-довго жила моя бабуся Олена Петрівна.

Отримуючи кубок на «Коронації», я сказала, що Олена Петрівна прожила майже сто років і встигла розповісти нам багато цікавого, і я дуже щаслива, що дещо змогла переповісти.

Поему я написала за її розповіддю та за записами, зробленим її правнучкою, моєї донькою Оленою. Вона була в школі членом гуртка юних журналістів, і її допис про прабабусю публікувався в районній газеті. Тепер я його використала.

Нам страшно було слухати про ті тяжкі роки, коли людей знищували голодом. Вулицею вздовж «горсаду» в Чернігові, як згадувала Олена Петрівна, вранці проїздила довга гарба, на яку підбирали тіла мертвих і ледь живих людей, що траплялися на тротуарі чи під огорожами, і вивозили кудись, наче сміття… Вона бачила це на власні очі.

Дівчина з села, яку вона врятувала від голодної смерті, знайшовши біля колонки на своїй вулиці, потім не раз відвідувала її, завжди дякувала за добро, на яке моя бабуся була щедрою. (На жаль, ім’я врятованої я не пам`ятаю, або ж бабуся за звичкою обережно не називала нам його. Рятувати когось тоді було небезпечно та й взагалі важко – самі ледве виживали. Я написала типове ім`я «Катерина», а втім, це не так і важливо для поеми.)

Тяжко було тоді моїй бабусі, молодій матері, зрозуміти, чому під час суцільного голоду й вимирання сільських трударів у вітринах чернігівського «Торгсину» біля Червоної площі висіли розкішні копчені окороки, смачні ковбаси…

Щороку у День пам`яті жертв Голодомору та репресій ми запалюємо свічечку на вікні. Не можна ні забути, ні пробачити, ні осягути все те зло…

Рід Олени Петрівни, мій рід – це кілька поколінь переважно священників і вчителів. Зокрема її батько був досить знаним в освітянських колах дореволюційного Чернігова: це був високоосвічений, талановитий Петро Іванович Бугославський (1873-1941), син відомого на Чернігівщині священика, випускник Московської духовної академії, кандидат богослов`я, нагороджений за відмінні успіхи кількарічною подорожжю в країни Європи та Палестину. Викладав дидактику, історію, географію, французьку мову; працював у жіночому єпархіальному училищі, де вчилася і його старша донька Олена Петрівна, та у своїй рідній чоловічій семінарії, де, до речі, відзначав талановитого учня Павла Тичину, – у вчителя з учнем були гарні стосунки. Видавництво Чернігівської єпархії друкувало його численні книжки та праці. Родина мала дуже приязні стосунки з Коцюбинськими, до того ж теща Коцюбинського очолювала єпархіальне училище, та іншими представниками місцевої інтелігенції.

Деякий час після перевороту 1917 року Петро Іванович очолював Народний університет, у 1920 з меншими дочками виїхав назавжди у Вороніж Глухівського повіту, на батьківщину, де його батько служив священиком. Там, уже немолодим, вів понад 10 музичних гуртків! Загинув від осколку німецької авіабомби, а мав загинути від рук енкаведистів, як і більшість його родичів-священників: старого саме взялися судити, певно, за «шпигунство» – нібито знайшли на горищі одну з його старих історичних брошур про слов`ян і німців…

Про Петра Бугославського тепер знаходжу відомості в Інтернеті, про нього та про його батька й діда, священників і просвітників, шанобливо й гордістю писала преса Сіверянщини, його ім`я та ім`я його дружини Олександри Доброленської не раз згадував дослідник В.Терлецький.

Чоловік Олени Петрівни, Іван Васильович Ковтунович (рід вільних козаків з Киселівки) виростав у Чернігові на одній із сусідніх вулиць, недалеко від П`яти кутів. Він був учителем української мови і літератури в кількох училищах і технікумах Чернігова, а також активно залучався владою до викладання мови на різних курсах у період українізації. Іван Васильович розстріляний у Чернігові в 1937 році, коли потрапив під криваве колесо терору.

Про що не знали органи, так це про те, що в перший рік свого навчання в Київському університеті хлопчина брав участь у бою під Крутами. Ця таємниця була схована в родинній історії дуже глибоко, як і все інше про далеке минуле рідних. На щастя, Олена Петрівна, його дружина, прожила 96,5 років і, як вона казала, дожила до визнання крутян героями. І до того, коли стало можна згадувати минуле.

Вона вірила чи намагалася вірити в те, що її Іван жив і помер у засланні, як брехала влада. А ще вона багато років чекала його, поки не отримала повідомлення про смерть і про реабілітацію, разом із жалюгідною платнею за три місяці. Олені Петрівні вдалося зберегти деякі фотографії та документи, зокрема копію протоколу обшуку, під час якого в колишнього (на той час) вчителя української літератури вилучили… книжки відомих письменників, зокрема Шевченка, Куліша. Зберегла останній лист чоловіка: папірець, на якому написано, що потрібно передати заарештованому. На бланку, виданому великим накладом, були вписані в перелік і теплі речі, і тепле взуття, і білизна – незадовго до розстрілу. Іван же додав своєю рукою, що не треба нічого… «Він підписав усе, що вимагали, щоб врятувати нас із сином», – згадувала старенька.

Чимало можна розповісти про долю цієї чернігівської родини, яка, зрештою, була подібною до багатьох доль непересічних людей в історії цього древнього міста і країни і без яких вона, ця історія, значно збідніла. Але ми бачимо, що правда й пам`ять проростають і через десятиліття, і через століття.

З глибокою повагою до Вас, Анна Савранська, м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області

Прабабуся Олена Петрівна (померла на 97-му році життя) розповідає про Голодомор 

… То страшна була голодовка. Виживала моя сім’я.

Золотий ланцюжок свій ловко на козу проміняла я.

Молочко було сину. Сіно із деснянських возили лук.

Свій садочок. Та під «Торгсином» відчувала я стільки мук!

(Це тепер магазин «Тканини»). Там, навпроти НКВС,

Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!

Там за золото і за срібло купувалися всі дива.

А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.

Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.

Люди пухнули і марніли. Хто поїв, той одразу й вмер.

А у селах! Страшна бідно́та! Мов чума покосила край.

В місті краще: хто мав роботу, той отримував гарний пай.

Оселедчики два іржаві — дуже юшка із них смачна,

Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,

Значить, фунт. І уся ця розкіш — пайка місячна золота.

Викладацтво Івась полишив, в ті роки бухгалтером став.

Працював тут поруч, в УТОСі, через пайку й пішов туди.

…Наче бачу усе те й досі. Якось бігла я до води,

До колонки, а там — старенька, вже вмирає, сидить в піску,

Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.

— Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас…

Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!

Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола…

— Вісімнадцять мені… Не сила… Я дісталась сюди з села…

Тижня два — на травах-коріннях трохи сьорбала баланду́…

Відступила смерть, й Катерина розказала свою біду.

— Мама гнали: «Рятуйся, доню… Обережно йди через ліс,

На дорогах стоять кордони, щоб ніхто із села не ліз».

А в селі що не хата — мертві, їх складали до ям, як гній.

І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.

Комісари взяли корову, а сільські п’янички й дурки

З ними разом… Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки…

Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.

Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: «Тікай!

Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи».

Зрозуміла я: треба, мушу повз болото до міста йти.

Добиралася страшно довго, та страшніші за ліс і тьму —

Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:

Йшла сама, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.

Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.

Гризла равликів, свіже листя. Якось рано уздовж доріг

Я дісталась, нарешті, міста! Мабуть, Бог мені допоміг!

Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….

Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне — по душу мою.

Під парканом, наче собаки, що підстрелені уночі,

Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі.

Приповзли лісами в Чернігів, хто вже вмер, хто руку здійма.

На гарбу їх вантажать тихо. Я в кущах сховалась — нема…

А тоді мов сила незнана повела мене через шлях,

І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.

Не натисну сама колонку, лиш попити — тоді вже вмру… —

І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.

А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.

— От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх,

Мамо, чуєте, ви молились… — Знову сльози. А сплинув час,

На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас!

* * *

Знаю, голод — це метод влади, що селян до рабства погнав.

Помогти комусь — дуже складно, і каралось, якби хто взнав.

А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь

Й тихим спогадом — я дивуюсь — нам уроки життя дає…

А в уяві страшні картини, не сприймає їй мозок геть:

У моїй хлібодарній країні — небувала голодна смерть!

У мого трударя-народу — грабувати усе з комор!

…Я з великої букви не можу написати «голодомор».

…А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені

Й вишиває волошки сині по жовтавому полотні.

Вже про голод не скаже й слова. З Гайне вірш згада про сосну,

Помугиче романс, немовби розуміє, що вже не засну.

Анна Савранська

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?