Поет з душею місіонера

ШевирьовТреба мати бога в душі, щоб в наших умовах буття залишатися людиною. 

***

Анатолій Олександрович Шевельов народився на Полтавщині в селі Григорівка у червні 1935 року.

“Любив шершавість я достиглого колосся”, – згадує він.

“Я помню: поле маревом клубится,

В страду на ток выходит всё село.

И льётся в закрома рекой пшеница,

И мы поём, пока не рассвело”.

Служив в армії на Закарпатті. Анатолій закінчив педагогічне училище, а згодом-і Харківський педінститут. Став вчителем фізкультури. Його добре пам”ятають у Левко-Ромаданівській сільській школі на Полтавщині. У 1976 році А.Шевельов переїхав до нашого міста. Тут він працював на заводі “Прогрес” регулювальником оптико-механічної радіоапаратури. Тепер – на заслуженому відпочинку. Анатолій Олександрович частенько навідується до центральної міської бібліотеки. Він є членом “Літературної вітальні”, що працює при бібліотеці. Вірші пише з шостого класу. Анатолій Олександрович завжди цікавився творчістю В.Висоцького. Це його улюблений поет, як і Твардовський. Сьогодні поетичні твори самого А.Шевельова можна побачити на книжкових виставках у міській бібліотеці. Зверніть увагу на краєзнавчу виставку “Відкрий для себе рідне місто”. Розділ “У вінку духовної краси Ніжина” представлені твори поетів нашої “вітальні”.Серед них і збірка віршів А.Шевельова “Не судите строго”. Його доробки можна побачити і на книжковій виставці “Літературна Чернігівщина” у районній бібліотеці Вертіївки. Є у поета “Вертіївські замальовки з натури”,в яких-роздуми на різні теми. Вірш “Забуті подвір”я”-це сумні думи про лободу в людській зріст на покинутих подвір”ях, підгнилі паркани, стежки до хвірток, що заросли споришем.

“Так ким же призначено вирок

На затхлість і на пустоту?

І скільки їх, сиріт-хатинок

На Вигоні і на Кутку?”

Запам”яталася автору поїздка “В автобусі”. На місце для інвалідів всілося “джинсове дівча”, яке не мало наміру поступитися комфортом бабусі. А виною  всьому-недешевий автобусний квиток. “Сиділа панна без журби, комусь на старості утіха…І слів не стало у юрби”… Поведінка сучасної молоді не може не  хвилювати. Про наболіле й вірш про “огарок культури”- “Бар-дискотека”. Колись тут був клуб, в якому крутили кіно і давали  концерти. Тепер же:

“Колишні тваринники і гречкосії

Втрачають обличчя і гинуть поволі…

За цими столами розходяться сім”ї,

За цими столами ламаються долі”.

Мабуть, не допоможуть і високі ціни на спиртне. Треба мати бога в душі, щоб в наших умовах буття залишатися людиною, або хотіти бути нею.

Щоб все забути і заспокоїти душу, поет вибирається “на тихе грибне полювання ” в ліс, на велосипеді. Анатолій Олександрович добре розуміється на опеньках, маслюках, піддубниках, підберезниках. Взагалі, дуже любить природу, особливо-ліс.

Читачі  Ніжинської  центральної міської бібліотеки із задоволенням читають збірки А.Шевельова  “Шосте відчуття”, “Всього три слова”, “Світ протиріч”, “Тест на щирість”, “Свята чоловіча робота”, “Балади”. Автор подарував бібліотеці нові роботи-“Без віри в салют”, “Нагадування”, “Не судіть суворо”.

Анатолій Олександрович щиро зізнається, що бібліотека несподіванно стала для нього віддушиною в старості. Себе він характеризує так: “не поет, не мислитель-бранець довгих і важких доріг” /”Не судіть”/.

“Кто сказал: разочарован я

И себя, остывшего, жалею?

Жизнь моя-естественно, моя,

Как ни есть-а я доволен ею!”

В роки далекої юності, з Євтушенком в рюкзаку та журналом з Аксьоновим у кишені, автор будував  «міцний міст від Боярки до Братська». Ні брудні бараки, ні холод чи спека, не лякали молодих ентузіастів будівництва нового суспільства. На жаль, тепер молодь тікає з рідної країни. А.Шевельов підняв це питання у вірші «Витік мізків». Не маючи роботи, гідної зарплати, талановиті спеціалісти знаходять своє щастя у Європі та Америці. Патріотизм − вже застаріле поняття?

Майстри пера Ніжина до нестями люблять своє місто. Оспівує його неповторну красу і Анатолій Шевельов /«Ніжин», «В Графському парку», «Вулица Гоголя», «Заячі Сосни, ін./.

“Белый корпус, таинственный храм,

И каштаны − для сердца услада…

И пленяют меня по утрам

Полусумерки Графского сада”.

Пише поет і ліричні твори. В них він згадує минулі роки, кохання, підводить підсумки власного життя /”Твоє ім”я”, “Я брів по парку”, “Свадьба”, “Негритянський джаз”, “Під ноги нам каштани падали”, “Цветенья срок уже истек”/. Та потреба довіряти свої роздуми паперу залишиться з ним назавжди.

“Пишу, пишу…Всё больше- по ночам.

Зачем? Кому? Пока не знаю сам.

Всё о любви…Да в полном ли уме я?

Ведь я уже сутул и лысоват”.

Людина живе коханням. І весь світ тримається на ньому. Успішні митці, педагоги, інженери, бізнесмени − це щасливі й закохані люди. А вік не має значення, бо кохання, в першу чергу, є духовною субстанцією.

Не просто жити у нашому світі. Велику Вітчизняну війну тепер іменують Другою світовою. Але для тих, хто не дочекався рідних з тієї кривавої бійні, вона залишиться війною за Вітчизну. Анатолій Олександрович Шевельов більшу частину життя присвятив пошукам могили батька. Тепер він знає багато чого про ті часи. Довелося йому вивчати матеріали “Велика Вітчизняна війна в зведеннях Інформбюро”, “Велика Вітчизняна війна в директивах і розпорядженнях”. Та правда не завжди обнадіює. А.Шевельов давно прочитав у бібліотеці твори О.Чаковського, І.Стаднюка, В.Некрасова, А.Воробьева, В.Пікуля, В.Суворова. Після них йому вже не цікаво дивитися наївні кінострічки 40-50 років, гортати дозволені мемуари генералітету. Поет почав сам писати про війну. “Звісно, мої спогадизовсім дитячі. Але все інше-моє розуміння тих далеких подій,”- ділиться думками автор. Так з”явилися збірки “Нагадування”, “Балади”.

“Нахмуренное, плачущее небо,

Солдаты, молча месящие грязь.

А у плетня-малыш с краюхой хлеба,

Глядит печально, горечью давясь”.

В тому минулому ще живі його батьки, дідусь. Батько був сержантом- артилеристом. У 1941 “отец отметил 29, а я-четыре, день спустя”,-згадує поет. “Аж до июня был жив мой папа, я знаю точно-он мне писал!” /”Отец ушел служить”/. У його віршах “Односельчанин”, “Солдатка”, “Пам”ятаю”,  “Повітряний бій”, “Дерева-інваліди” згадуються важкі роки боротьби з окупантами. Та народ вірив у перемогу. І плекали цю віру й надію фронтові кореспонденти, яким присвячено однойменний вірш:

“Получая творческий паек-

Не сидел спецкор с тыловиками.

Помнил назначение свое-

Поспевал повсюду за войсками.”

Якось не згадують поети про “залізних коней” Перемоги-паровози. Але член нашої “Літературної вітальні” присвятив їм персональний вірш /”Паровози”/:

“Он стоит и словно бредит

В лепестках от майских роз.

Черный памятник Победе-

Отпыхтевший паровоз”…

Розшуки інформації про батька, запити до архівів, військоматів не дали очікуваного результату. Поет зізнається, що “не знайшов, не дізнався, не зміг”.

Тому тема воєнного лихоліття для нього – незагойна рана. Пам”яті свого дядька Якова Федоровича Шевельова,військового розвідника, присвятив поет “Баладу про тих, хто не повернувся з завдання”. Неможливо забути мужність захисників “Брестської фортеці”. Жахає екскурсія по концтабору Заксенхаузен яку проводить автор збірки. Згадує він і Піскаревське кладовище, де поховани жителі блокадного Ленінграду. “Замість гіда веде мене біль мій””,-зізнається він. Поет живе ємоційним життям. Він чутливо відгукується на події в суспільстві. І як громадянин власної країни, не залишається осторонь від подій на Сході.  Там ще й досі брат убиває брата. Згадайте роман відомого українського письменника Юрія Мушкетика “На брата брат”. У ньому відтворено події часів гетьмана Виговського, коли після смерті  Б.Хмельницького боротьба за державну незалежність вилилася у братовбивчу війну. Трагедія цієї війни-брат іде на брата. І голови свої кладуть, не здобувши ні слави, ні волі, ні правди. Не для того віддавали життя за Батьківщину батьки “дітей війни”, щоб їхні онуки опинилися у жахливій м”ясорубці на Донбасі. Поки політики деруть горло про необхідність воєнних дій проти власного народу, загиблі “перетворюються у пам”ять вічну” в рідній землі.

Страшно подумати, що колись діти загиблих учасників АТО будуть старші за власних батьків, як тепер ніжинський поет Анатолій Шевельов:

“На пожелтевшем фото-батя,

В свои неполных 30 лет.

Воспринимаю не предвзято,

Что, папа, мне восьмой десяток,

В два раза  больше, чем тебе!”

Автор вважає, що “звіряча злість не в честі” /”Балада про тих, хто не повернувся з завдання”/. Не забувати уроки Другої світової війни закликає автор і у збірці “Нагадування”. “Куля, як ненависть, сліпа”,-каже поет. І додає: “Згідно зі статистикою-на війні 10 зі 100  залишаються живі”. У минуле століття відійшла та війна. Але​ ​ сьогодні знову знайшлись нелюди, що гріють руки на чужому горі.

“Але що це? Знову в рідні домівки

З кожних ста повернеться десять.”

Поетична муза вимушено переходить з мирного часу у зону АТО.

Наталія СТАРІНКО, бібліотекар ЦБС,  м.Ніжин

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?