Пізнай любов – і житимеш за пазухою в Бога

З НОРИ ДО ЛИСОЇ ГОРИ

Темно. Задушливо. Сумно. Одиноко. А може, то тільки так часом здається. Зате у себе вдома – у рідній норі, тісній, як гальмівна сорочка. Все, начебто, на своїх місцях: ставні на вікнах, розбита лампочка під стелею, бозна-де закопана собака. Ми звикли так жити: навпомацки. Злі, вогнедишні, самозакохані до безтями і тупості істоти. Але такі досконалі, бо маємо волю та свободу вибору. І, мабуть, саме тому нам завжди не вистачає ні хліба, ні прекрасних, на наш погляд, речей. Щось муляє нам босі ноги камінням незвіданості.

Бувають такі, що дізнаються про світло в кінці Тунелю. Йдуть до нього, піднявши голову і не дивлячись під ноги, звивистими темними лабіринтами, що вириті у тверді набутих тисячоліттями знань різних цивілізацій брудними лапами ідеологів нових і старих.

Лабіринтів цих безліч. Але всі вони мають одне спільне: змушують робити вибір – наліво чи направо, вперед, підібгавши хвіст, чи назад з переможним криком «Ура!!!».

А може... Та що говорити?! Кожному – своє. Кожен з народження має все. Треба тільки знайти його там, де сяє світло в кінці Тунелю.

Дехто залишається на місці, знайшовши десь у темному вогкому закутку загублені кимось запаси вина тисячолітньої витримки та запліснявілі делікатеси, які з часом стають непосильним тягарем на одряхлілих плечах на шляху до того світлого, чистого, можливо, навіть, правильно обраного Храму, осяяного тим самим омріяним світлом в кінці здавалось би нескінченного Тунелю.

Інші зневірюються у пошуках свого місця на цьому світі і свідомо виламують двері у світи інші: незвідані, неосяжні розуму сучасної цивілізованої людини, сподіваючись, що там святе світло заллє їхні душі, не залишаючи жодної тіні. Так, люди приходять і йдуть, а світло в кінці Тунелю лишається.

Хтось, усе-таки, знаходить відсутність темряви у кінці Тунелю, засипаного кістками тих хто майже дійшов до свого щастя, але в останній момент засумнівався: «А може це не для мене?!!». Чому це світло може бути часом тьмяним, мерехтливим, схожим на полум’я? Постає питання, чи це справді той, один з двох, потрібний нам кінець Тунелю, чи може зовсім протилежний – той, де на вершині Лисої гори палає ненажерливе багаття?!! Час від часу на його фоні з’являються загадкові силуети, що вигинаються у якомусь містичному пекельному танці під музику музикантів, що грають на людських почуттях. Ці рухи гіпнотизують, паралізують слабку волю, змушують їх наслідувати. Хто не вміє танцювати – не біда. Його швидко навчать. Бо бал потребує нових і нових гостей. А тому безкінечні ланцюги постатей тягнуться з глибокої темної Нори на Лису гору, пританцьовуючи, чи безсило опустивши плечі, підкоряючись волі божевільного натовпу. У їхніх очах виблискують мільйони скажених вогників, освітлюючи шлях до голодного, хтивого багаття, щоб ці постаті могли злитися з ним воєдино заради продовження життя собі подібних та забезпечити бал новими гостями.

Вальпургієва ніч – бал нечисті та загублених нею душ з їхнього ж дозволу. Хороводи навколо пекельного вогнища, яке й було тим оманливим світлом в кінці Тунелю.

Так, до цього світла легко, дуже легко дістатися, хоча йти треба на гору, а не з гори. Ще й підштовхне хтось у спину, крикнувши солодко: «Правильним шляхом ідете, панове!!!».

А після Вальпургієвої ночі невідворотно настане ранок, зійде сонце, від якого учасники шабашу втечуть назад у Нору, вирячивши від жаху перед можливістю самостійно зробити вибір очі.

Малюнок Г. В. Твідаля

Не дивно, що хтось не захоче-таки більше ховатися у Нору чи Тунель, а зустріне світанок, йдучи по гладкому водному плесу, ніколи більше не повертаючись туди, де є можливість за незнанням зробити неправильний вибір.

Будьмо, шановні!!!

Григорій Гармаш

Хіп-хоп. «Попливу у глибину душі…»

Григорій Гармаш – поет, виконавець хіп-хопу з Ічні на Чернігівщині представляє:

ПРО НАБОЛІЛЕ

На підводному човні

Попливу у глибину душі.

О, ні!

Знову невдача.

І капітан –

Мій здоровий глузд –

Маленьким хлопчиком плаче.

Піду на себе війною.

Та кине спецназ моє друге «Я».

Що зі мною?!

Нищівна поразка!

І генерал –

Недолугість моя –

Сховає сльози у каску.

МОРАЛЬ

Безгрішного неба

Первісна блакить

У висоті носить

Думки про величне.

Своєю красою

Людей вона вчить

Не боятися всього,

Що незвичне.

Навіть вічний вогонь

Погасне колись,

Як надії на сина

В батьків наркомана.

Трохи води я

Святої напивсь.

Та не поклоняюсь

Духовному сану.

Прагматичні думки –

Мої дороговкази –

Зелено-червоні,

Як сонце над лісом.

Реальності будні

Набридли до сказу.

Я їх романтики

Протикаю списом.

Мені людська мораль

Горло стискає,

На узбіччя кида

Подалі від машин.

Підживлює віру,

В небі кружляє,

Не дає розбити

Зі сльозами графин.

ВОДА

Сірі будні, будинки.

Небо. Сірі люди.

Сутулі постаті несуть

Свої хрести на грудях.

Ці пейзажі звеселяють

Графіті на стінах,

Посмішки дівочі,

Мамині очі,

Лад у сім’ях.

І ще багато-багато

Солодкої води,

Що тече хтозна звідки

І хтозна куди.

Я ОПТИМІСТ

Моє біле

Незасмагле тіло

Весна збудила.

Зима ж,

Як теща ласкою,

Снігом обділила.

Зате теплом зігріла,

Наче під праскою.

Подарувало літо

Тепло,

Приємні зустрічі.

Від осені чекаю того ж.

З усього судячи,

Я оптиміст

(переважно).

Та це не страшно.

ОБЛОГА

Вже дим пішов

Від твоїх підошов.

Твій біг ще не стих.

Ти себе не знайшов.

Пізнай любов –

І житимеш

За пазухою в Бога.

Без неї тебе чекає

Ворогів облога.

Григорій Гармаш

 

На першій ілюстрації: Малюнок Г. В. Твідаля

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?