Перебудова: 30 років незакінченої дороги...

Перебудова (2)Цими квітневими днями минає рівно 30 років, як у Радянському Союзі почалися величезні переміни — політичні, економічні, соціальні, духовні, названі ПЕРЕБУДОВОЮ.

Що це було — відчайдушна спроба правлячої верхівки СРСР якось модернізувати комуно-радянську державу чи закономірний процес початку розпаду цієї імперії? Так чи інакше, об’єктивно Перебудова призвела до краху СРСР і утворення на його теренах 15 незалежних держав, колишніх союзних республік, у тому числі Української держави.

Розвалився і так званий соціалістичний табір Європи й світу. Колишні сателіти СРСР рішуче пішли шляхом повної незалежності і демократії. У більшості цих країн, насамперед Європи, переміни відбулися швидкі й разючі. На жаль, не так сталося в колишньому СРСР, в Україні також.

6 років агонії і розвалу СРСР і майже 24 наступні роки — все це єдиний історичний процес. Він вимагає серйозного і детального аналізу, пошуку відповідей на болючі питання. Головне з яких — чому в нас в Україні так затягся цей процес переходу до нормального життя?

Звичайно, нам довелося робити одночасно два види перемін: від статусу колонії Московії до незалежної держави, від тоталітарного комуністичного режиму до демократії. При тому, що цей режим панував у нас не 40, як у Східній і Центральній Європі, а 70 років. Усе це так, це — об’єктивні фактори. Але водночас шукаймо причини нашої загальмованості в нас самих, в українських обставинах. Бо ті переміни, що, на жаль, розтяглися на десятиліття, час завершувати! І переходити до нормального європейського життя, як і належить одній з найбільших за територією і населенням державі Європи в самому центрі континенту.

А зараз подумки повернімося до тієї бурхливої середини 1980-их і ряду наступних років… 

Михайло Горбачов

Якщо й досі історичні процеси у нас персоніфікують з особами тих чи інших діячів, то закономірно  Перебудову пов’язують з її ініціатором, 11 квітня 1985 року  обраним  Генеральним секретарем Комуністичної партії, а згодом першим Президентом СРСР — Михайлом  Сергійовичем Горбачовим. Між іншим, українцем по матері.  У його мами, Марії Пантеліївни Гопкало, батько був із Чернігівщини, мати — з Харківщини. Батько Горбачова, Сергій Андрійович, — росіянин. Це була звичайна селянська сім’я в селі ПривольноПеребудова (1)му Ставропольського краю, де 1931 року народився майбутній президент СРСР.

Біографія Михайла — класичний зразок політичної кар’єри простого трудівника. Закінчив найпрестижніший вуз Союзу — Московський державний університет ім. Ломоносова, юридичний факультет. Досить швидко був висунутий на комсомольську і партійну роботу, де пройшов сходинки до першого секретаря Ставропольського крайкому КПРС,  керівником величезного краю  став у 39 років!

З листопада 1978 року Горбачов у Москві, секретар ЦК КПРС. А вже у жовтні 1980 року обраний членом Політбюро ЦК, тобто в 49 років входить до вищого ареопагу керівництва СРСР.

Застій

Після смерті Сталіна в березні 1953 року, кількох років «двірцевих переворотів» за участю найближчих соратників диктатора,  на московському троні  утвердився Микита Хрущов. Майже десятиліття його правління — це, з одного боку, розвінчання злочинів тоталітарного, сталінського режиму, з іншого боку — низка волюнтаристських соціально-економічних експериментів. Урешті компартійна верхівки вчинила черговий тихий переворот, відправивши в жовтні 1964 року Хрущова у відставку. Главою Компартії, а відтак Союзу,  був обраний Леонід Брежнєв.

18 років правління Брежнєва не випадково було названо «застоєм»: після десятиліть потрясінь формально все начебто устаткувалося. Потроху почали забуватися репресії режиму. Проте відбувалася повна консервація зашкарублої комуністичної системи.

На міжнародній арені тривала підтримка прорадянських режимів. Апофеозом стала жахлива війна в Афганістані (1979 1989 рр.).

В економіці все почало триматися на викачуванні гігантських природних ресурсів країни, особливо нафти, газу.

Звичайно, в суспільстві просто багато чого не знали. Десь у тюрмах і таборах сиділи ті, кого з часом цілком заслужено назвуть совістю і героями  нації.

Серед студентів, інтелігенції ходив у рукописах «самвидав» з гострою критикою режиму. Тисячі людей вечорами й ночами припадали до радіоприймачів, ловлячи через заглушування Радіо «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Вільну Європу».

Втім, у чисто житейському плані все начебто якось вже устаткувалося. Прості люди, які десятиліттями не бачили нормального життя, могли порівнювати лише свій час з тим, що було до цього. Звісно, порівняння було на користь сьогодення.

Усе, здавалося б, пливло по наїждженій колії. Кожні 5 років — черговий «доленосний» з’їзд КПРС. І раптом — 10 листопада 1982 року. Брежнєв помирає. Це був шок, передчуття чогось незвичного і тому — тривожного.

Початок

Наступник Брежнєва Юрій Андропов, котрий прийшов у крісло Генсека партії з посади голови Комітету державної безпеки СРСР, теж був серйозно хворий і помер у лютому 1984 року. Але треба було перебути ще  і правління Костянтина Черненка. «Розквіт застою» ще не завершився, старі кремлівські правителі все відтягували агонію Союзу.

Черненко помер 10 квітня 1985 року. А вже другого дня екстрений Пленум ЦК КПРС обрав Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Горбачова. Черга охочих (чи, може, спроможних) на Олімп вичерпалася.

Засоби інформації підхопили озвучений Горбачовим термін «Перебудова», і він швидко став символом грандіозних перемін у СРСР. Серед численних їх причин називають хронічне відставання СРСР від Заходу в економіці, чого не могли компенсувати сировинні ресурси. Варто назвати й таку обставину як бурхливе всесвітнє  поширення інформації,   що вже не дозволяло тримати СРСР в інформаційній блокаді.

Переміни

Гідні подиву масштаби перемін у СРСР. В економіці, незважаючи на розмови про вірність комуністичним теоріям, поволі впроваджувалися елементи ринкової економіки.

Найбільш радикальні зміни відбувалися в політичному житті. Було скасовано керівну роль КПРС у житті СРСР, тобто вилучено з Конституції статтю 6. У самій Компартії почалися явні порухи до демократизації. Уперше в історії СРСР було запроваджено не декларовану (формально існуючу й до цього), а реальну альтернативність на виборах.

Ці та інші переміни були б неможливими без зміни самої атмосфери життя в країні: після десятиліть терору, після двох десятиліть гниття — застою в задушливу атмосферу суспільства увірвався справді свіжий вітер. Те, що десятиліттями ходило в «самвидаві», за що переслідували, вийшло у вільний духовний простір. Пригальмоване  було за Брежнєва розвінчання тоталітарного режиму відновилося на зовсім іншому рівні. Йшлося вже не про якісь «спотворення» лінії партії, а про саму злочинну суть системи.  Продовжився процес реабілітації жертв політичних репресій, почали виходити на волю політв’язні.

Громадяни раптом відкрили для себе цілий материк забороненого документального і художнього письма. Виявилося, що  уродженець Києва Михайло Булгаков написав не лише десятиліттями не друкований шедевр — «Майстер і Маргарита», а й цілком антирадянські сатиричні повісті й романи, те ж «Собаче серце». Читачам повернули заборонені в СРСР твори репресованих письменників, таких як Андрій Платонов, Варлаам Шаламов, Артем Веселий, Олександр Солженіцин.  Вийшло багато книг відомих письменників, але тих творів, які були під забороною. Наприклад, роман Бориса Пастернака «ДокторЖиваго», за який письменник був удостоєний Нобелівської премії.

Читачеві відкрився цілий пласт забороненої досі літератури еміграції. Справа втому, що після Жовтневого перевороту за кордоном опинився цвіт літератури. Це перший російський письменник, удостоєний Нобелівської премії, Іван Бунін, також Олександр Купрін, Олексій Толстой, яких в СРСР хоч і друкували, але вибірково. А такі письменники, як   Володимир Набоков, Дмитро Мережковський, Іван Шмельов, Аркадій Аверченко, Костянтин Бальмонт, Зінаїда Гіппіус, Марина Цвєтаєва, Марк Алданов, Георгій Адамович, Георгій Іванов, Владислав Ходасевич, Борис Зайцев, Олексій Ремізов, Ігор Сіверянин, що в переважній більшості категорично стояли на антибільшовицьких позиціях, були зараховані   в «білоемігранти», антирадянські елементи, десятиліттями були заборонені до друку в Радянському Союзі. І саме Перебудова відкрила масовому читачеві цю заборонену досі літературу, яка ходила хіба що в самвидаві.

Щось оприлюднювалося і в українській літературі, хоч забороненого, написаного «в шухляди» тут виявилося порівняно небагато. Але вже поверталися до читача лідери правозахисного руху, дисиденти Микола Руденко, Олесь Бердник, засуджені до ув’язнення комуністичною владою. Публікувалося те, що досі ходило лише в «самвидаві», — деякі вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка. Україна повертала собі творчість геніального Василя Стуса, який помер 1985 року в комуністичному ув’язненні. Перепоховання в Києві у листопаді 1989 року поета та його соратників Юрія Литвина і Олекси Тихого вилилося у справжню демонстрацію ненависті до тоталітарного режиму.

Читачі нарешті змогли побачити надрукованим вступ до поеми Володимира Сосюри «Мазепа», який досі  теж ходив у «самвидаві». І не випадково, адже він починався  ось так:
«Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…»

Так само нам відкрився і величезний пласт літератури української еміграції. Після поразки національних визвольних змагань 1917 – 1920 років, нової хвилі еміграції по Другій світовій війні за кордон виїхали відомі українські письменники. Спершу в Чехію, Польщу, Німеччину, де прихистили загалом українську еміграцію, не лише творчу, а й політичну, військову, наукову. Потім чимало письменників переїхали до Англії, США, Канади...  За кордоном, зокрема, опинилися Іван Багряний, Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Косач, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Григорій Костюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Шевельов та чимало інших. Вони продовжували творити, не скуті догмами «соціалістичного реалізму», навпаки — розвиваючи модернову європейську хвилю, що була притаманна українській літературі першої половини ХХ століття. І знов таки саме  Перебудові відкрила їхню творчість масовому читачеві.

Справжньою подією  став вихід геніального кінофільму грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяння», нищівного розвінчання тоталітарного комуністичного режиму, поданого в блискучій мистецькій формі.

Відбувався прорив у тому, що ми називаємо історичною пам’яттю. Журналидрукували мемуари, історичні дослідження, гостру публіцистику. В Україні починається видання творів Грушевського, Олени Апанович. Наприкінці 1980-их починається стрімкий розвиток незалежної преси, в тому числі української.

Михайло Горбачов висунув цілий ряд міжнародних ініціатив, які сприяли припиненню холодної війни. Далі було завершення 1989 року ганебної 10-літньої війни в Афганістані, падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Настав кінець так званого соціалістичного табору в Європі, в більшості країн ліквідація тоталітарних режимів, які були маріонетками СРСР, пройшла мирно. 

Розпад

Правління Горбачова водночас було позначене катаклізмами. У СРСР,  якраз в Україні,  сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа — Чорнобильська аварія, наслідок антигуманної суспільної системи.

Глобальні потрясіння настали й під час розпаду радянської імперії. Адже це був феномен — існування найбільшої на планеті імперії, стягнутої докупи століттями агресії Московії.  Розпад був бурхливим і далеко не завжди безкровним.

Гарячою точкою став Кавказ. Спершу був Нагірний Карабах, автономна область, населена переважно вірменами, що входила  до складу Азербайджану. Конфлікт  тут вилився у вірменсько-азербайджанське кровопролиття. 1989 року криваві події відбулися в столиці Грузії Тбілісі, де дійшло до вбивства солдатами мирних жителів.  У ніч на 20 січня 1990 року на придушення демонстрацій, організованих Народним рухом Азербайджану, в Баку ввели  внутрішні війська. Ними було вбито при придушенні акцій 130 мирних жителів міста.

Москва спробувала силою придушити рух республік Прибалтики до незалежності.  У Литві, Латвії, Естонії парламенти республік проголосили не просто вихід зі складу СРСР, а відновлення своєї незалежності, проголошеної ще після Першої світової війни. Країни Балтії офіційно заявили, що ніколи й не входили до складу СРСР, а були ним окуповані.

Радянський Союз розвалювався на очах. Найбільша після Росії за населенням республіка — Україна — проголосила 16 липня 1990 року рішенням Верховної Ради Декларацію про державний суверенітет. Фактично це було проголошення незалежності у складі Союзу, який формально ще існував. 

      Фінал

Влітку 1991 року Москва підготувала новий варіант так званого Союзного договору, де йшлося про трансформацію держави в якусь федерацію чи й конфедерацію республік, тобто союз майже суверенних держав. Але все це було вже пізно.

19 серпня 1991 року Горбачов перебував у відпустці на урядовій дачі  в Криму. А в Москві почався путч ГКЧП (даємо російську, більш звичну абревіатуру, що означає «Государственный комитет чрезвычайного положения»). У складі комітету — керівники силових відомств, партфункціонери. Комітет оголосив, що бере владу в свої руки для наведення порядку, запобігання розвалу країни. Президента СРСР Горбачова  оголосили відстороненим від влади — за станом здоров’я.

Опір путчистам очолив глава Російської Федерації Борис Єльцин. Через три дні путч ліквідували, комітетчиків арештували. Далі вже був фініш СРСР. Оголосили розпуск Комуністичної партії як організатора путчу. 24 серпня Верховна Рада Україна проголосила незалежність нашої держави.

7 грудня 1991 року в Біловезькій пущі, в Білорусі, лідери Росії, України і Білорусі — Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич — підписали Біловезьку угоду про ліквідацію СРСР і утворення СНД — Співдружності незалежних держав. Розпад Союзу проголосили ті ж республіки, які 1922 року його утворили. Серед засновників СРСР тоді була також Закавказька федерація, але  всі три її складові — Грузія, Вірменія і Азербайджан — на 1991 рік також уже проголосили незалежність і вихід із СРСР. Так що з юридичної точки зору республіки-засновники мали повне право ліквідувати СРСР. Що й було невдовзі ратифіковано парламентами всіх трьох держав. Перебудова завершилася ліквідацією кількавікової імперії.

…Ностальгія частини населення  за часами Союзу нині тримається  винятково  на негараздах переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, від імперії до незалежності. Надто вже розтяглися у нас ці переміни, які здійснилися в країнах колишнього соцтабору, навіть у деяких республіках Союзу, тій же Прибалтиці, за кілька років. Тож уся ця ностальгія триватиме, поки ми реально не перейдемо до справжньої державності й демократичного суспільства.

…Час поволі розставляє все по місцях. Однозначно одне: те, що починалося рівно 30 років тому, весною 1985 року, — це дійсно був час бурхливих перемін. І нехай у такі часи, як казали древні, жити важко, зате — цікаво.

Петро АНТОНЕНКО, м.Чернігів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?