Ольга Мусафірова: «В моїй особі бачать усю російську журналістику»

мусафироваВідсутність захисного спорядження в журналіста в зоні воєнних подій може не нашкодити, а навпаки — допомогти.

В цьому на власному досвіді переконалася кореспондентка російської «Новой газеты» в Україні Ольга Мусафірова. Вона зауважує: журналісткам на війні працювати легше. «Ми можемо забалакати будь-кого: хоч правого, хоч лівого, хоч розумного, хоч дурня, пройти через будь-який блокпост», — каже вона.

Про те, як вдається потрапляти на територію «по той бік» без акредитації самопроголошених республік, як у збиранні матеріалу допомагає роль «навіженої тітки», пані Мусафірова розповідала учасникам одного з семінарів Національної спілки журналістів України.

«Я отримую і за «Росію 24», і за Кисельова, і навіть за Путіна…»

Як розповідає Ольга Мусафірова, 21 рік вона працювала власкором в Україні російської «Комсомольської правди». Доти, доки залишалася можливість зберігати «привілей» — висловлювати власну думку про події в Україні. Також мала певну відповідальність перед колом своїх постійних читачів у «КП». Та коли зрозуміла, що протистояти редакційній політиці вже неможливо, пішла в опозиційну до дій Кремля «Новую газету», яку в 1993-му створили вихідці з «Комсомолки».

«Я не приєдналася до “Новой” від початку проекту, — пояснює пані Ольга. — Але цей час не витратила даремно. Вважаю, що просто дала собі такий довгий випробувальний термін У 2011-му, коли прийняла рішення, головний редактор Дмитро Муратов зауважив, що в газети немає стратегії, якихось застережень «можна –не можна», « добре- погано» відносно України: “Як ти бачиш ситуацію зсередини, так її бачимо і ми. І навіть якщо всі світові агентства називають подію чорною, а ти пишеш, що вона біла, ми ставимо твій матеріал і відстоюємо цю позицію…”». Це найвищий ступінь професійної довіри, яку складно переоцінити, — зазначає журналістка.

Втім, попри об’єктивність та опозиційність видання, журналістам російської «Новой газеты» в Україні працювати непросто: «Останнім часом часто стикаєшся з необґрунтованою агресією. Хоча я, громадянка України, розумію, звідки вона походить — з війни, з інтервенції. Вимушена приймати таке ставлення: в моїй особі бачать всю російську журналістику. У спілкуванні це досить важко, бо я отримую і за “Росію 24”, і за сучасну “Комсомольську правду”, і за Кисельова, і навіть за Путіна…»

«Набагато легше на війні працювати жінці. Ми можемо забалакати кого завгодно»

В Ольги Мусафірової до подій в Україні був досвід роботи на війні. Однак, зазначає вона, звісно, не такий, як у фотожурналіста з Associated Press Єфрема Лукацького, телевізійника Андрія Цаплієнка або інших колег, котрі спеціалізуються на цій тематиці.

«Були два відрядження, які допомогли внутрішньо налаштуватися на роботу, що випала зараз, — ділиться журналістка. — У 2006 році, під час другої ливанської війни, потрапила до Ізраїлю у складі прес-туру. Ми бачили руїни в Хайфі, місця, куди недавно влучали ракети, бачили підземні шпиталі в Нахарії, повні поранених, покалічених, а потім за кілька годин поверталися до безпечного Тель-Авіва, де грала музика, працювали ресторани, в готелях повно туристів. Це для нас був шок: там обстріли і сирени повітряної тривоги, а тут люди спокійно ходять по магазинах… Лише державних прапорів безліч скрізь. Нам пояснювали, що війна давно стала способом життя Ізраїлю. Треба відповідно налаштувати психіку. І просто виконувати те, що від тебе залежить на певній ділянці. Зараз щось подібне відбувається в нас. Якісь 6-7 годин потягом “Інтерсіті” й потрапляєш у інший вимір, де руйнуються будинки, гинуть і страждають люди… А потім точно так само повертаєшся до Києва».

Ще одне відрядження, розповідає Ольга Мусафірова, було до Грузії в серпні 2008 року, в період військової агресії Росії: «Тут я зрозуміла: набагато легше на війні працювати жінці. Ми можемо забалакати кого завгодно: хоч правого, хоч лівого, хоч розумного, хоч дурня, пройти через будь-який блокпост».

«Комсомолка» мала за звичай відряджати репортерів у поїздки спонтанно, «сьогодні на сьогодні». «Так вийшло й цього разу, — згадує пані Мусафірова. —В мене не було ні бронежилета, ні каски, тільки довгий сарафан. Усі колеги із західних видань, екіпіровані, як слід, дивилися з подивом або іронією, бо ми стояли біля Горі. Далі не пускав блок-пост. Трасою йшла танкова колона 58-ї армії. Місто щойно залишили грузинські військові, а російські війська відповідно зайшли. Точно ніхто ситуацією не володів. Переказували, що відрізок дороги до міста контролюють снайпери. В Горі збиралася пішки йти Ніно Бурджанадзе, на той час спікер парламенту. І вона сказала, що візьме з собою тільки одного журналіста з натовпу. Вказала на мене, бо мій дурнуватий з позицій здорового глузду, але цілком мирний вигляд тут діяв як заспокійливе».

Утім, каже пані Ольга, подібних навичок у нинішніх умовах недостатньо. Тому вона на ходу вчиться технологічних прийомів у своїх колег із «Новой», які відпрацювали першу та другу чеченські війни.

Видання робить акцент на великих смислових матеріалах, репортажах, розслідуваннях. Намагається подати ситуацію з двох сторін конфлікту на Донбасі: «Цим “Новая”, мабуть, принципово відрізняється від багатьох українських видань і від усіх російських. На жаль, так склалися обставини, що частина колег свідомо, підсвідомо чи несвідомо цікавиться лише “дружньою”, а не “ворожою” стороною — “ворожою” в контексті я називаю жителів Донбасу з іншими поглядами, а не зі зброєю в руках. Усі ми громадяни, більшість із нас патріоти України. Але також треба розуміти, що ставлення до населення, яке з різних причин не виїхало, залишилось по інший бік умовної лінії розподілу, формується і під впливом медіа. Ми займаємося додатковим “розлюдненням” тих, хто “самі винні”, що їхгромадянські права порушені. Тавруємо їх як колаборантів, пристосуванців, посібників бойовиків і цим самим поглиблюємо тріщину, яка існувала завжди…».

За словами Ольги Мусафірової, в той час, як видання чітко, на фактах показує, що саме кремлівська Росія стала ініціатором війни і залишається двигуном збройного конфлікту, більшість її колег залишаються патріотами своєї батьківщини — Росії. І їм, працюючи в «Новой», доводиться про це забувати, аби чесно виконувати журналістські обов’язки. Ризикувати не тільки існуванням видання, але й власними життями за подібну позицію.

«У мене немає жодної можливості на такому фоні брехати про свою країну: говорити, що українська влада завжди, в усіх випадках, права, і все, що в нас тут, усередині, відбувається, — правильно. Спекулювати на прихильному ставленні “Новой” до Майдану. Писати тільки тексти, які сподобаються в Києві. Але нормальною є ситуація, коли журналіста не любить ніхто — ні влада, ні опозиція, ні Кремль, ні Банкова. Тоді можна вважати, що ми виконуємо професійну функцію “на всі сто” і складаємо для читача невикривлену картину сучасності», — коментує Ольга Мусафірова.

«Вжилася в образ навіженої тітки»

Пані Ольга розповідає про власний досвід перебування «на тому боці» — окупованих територіях. Відзначає, що час від часу її кличуть на телевізійні ефіри — тож потім, коли впізнавали на вулицях Донецька (інцидент трапився на початку так званої російської весни), про політичні вподобання й погляди журналіста не було потреби розповідати. Тому отримувати акредитацію в так званій ДНР вона не ризикувала.

Давати конкретні поради щодо поїздки журналістів у зону, підконтрольну бойовикам, не береться. Каже: кожне відрядження слід планувати окремо, покроково, передбачати варіанти вирішення можливих негативних «пригод». Перед Новим 2015 роком побувала в Новоазовську, де, крім сепаратистів, розташувалась і комендатура російських окупаційних військ. Тому в’їзд і виїзд для мешканців міста, не говорячи вже про гостей, відбувався суворо за перепустками з печаткою «ДНР».

«Мені вигадати легенду простіше, тому що я непогано знаю Донецьку область — на початку своєї журналістської кар`єри три роки працювала в обласній донецькій “молодіжці”, — каже пані Мусафірова. — В регіоні залишилося багато друзів і героїв матеріалів, із якими підтримую стосунки, я пам’ятаю прізвища колишніх посадовців місцевого рівня і байки про них, якісь історії з життя малих шахтарських містечок, можу справити враження землячки. Перед поїздкою списалася у Фейсбуці з однією чудовою, проукраїнськи налаштованою жінкою на ім’я Людмила. Вона дозволила зупинитися в неї вдома, допомогла з головною сюжетною лінією майбутнього репортажу “Контуженый город”. Ми разом відвідали село Приморське, що опинилося на перехресті обстрілів, з новорічними подарунками, зібраними через ФБ, одягом та солодощами для дітей-сиріт та напівсиріт. Сепаратисти не мали за що утримувати школу-інтернат у Новоазовську, тож повернули дітей знову під опіку стареньких бабусь чи батьків-пияків, в Приморське. Хоча, звісно, елемент ризику в подорожі був».

Як згадує журналістка, відвезти з Маріуполя до Новоазовська її, киянку, без пропуску, але з великими торбами не взявся жоден навіть найскупіший таксист. Тоді вона зателефонувала до героя одного зі своїх матеріалів, про якого писала в 2013 році. Він зробив вибір на користь «ДНР», але підвезти власною машиною журналістку погодився.

«На сепаратистських блокпостах я спілкувалася доти, поки боєць не втрачав терпіння. Так вжилася в образ навіженої тітки, якій війна — ось де, а родичів побачити треба… Редакційне посвідчення заховала далеко, — пригадує Ольга. —Ясна річ, допомагала присутність місцевого, досить шанованого супутника, який підігрував на славу. На одному блокпосту відсутність перепустки зажадали компенсувати грошима. Я практично розплакалася, почала демонструвати карнавальні маски, які везла в сумках . Так, з одного боку, там дуже жорсткі пропускні режими, хабарі… Але наше спільне нехлюйство дозволяє журналістам потрапити туди, куди треба, з мінімальними затратами».

У Новоазовську, каже Ольга Мусафірова, вона за кілька днів перебування не тільки відвезла подарунки дітям. А й встигла поспілкуватися і з місцевими мешканцями, і з директором школи та вчителями, і з посадовцями в адміністрації як репортер «Новой газеты». Виконуючий обов’язки керівника адміністрації, колишній регіонал, а до того, вочевидь, секретар райкому компартії, — поцікавився наявністю прес-акредитації «ДНР», необхідно для офіційного інтерв’ю.

«Я сказала, що не маю її, бо не вважаю ДНР легітимною організацією, — каже пані Мусафірова. — Звісно, казати таке трохи страшно. І в Донецьку чи Горлівці такий номер закінчився б погано. Тут достатньо виявилося подивитися в вічі. Чоловік відвів погляд, сказав, що знає журналіста Мусафірову і відповість на мої питання. Відчувалося, що він пригнічений драматичним розвитком подій, присутністю озброєних росіян, загибеллю місцевих проукраїнських активістів і прикордонників, водночас готовий і звинувачувати Київ, і шукати компромісу».

Журналістка зазначає: непросто зрозуміти, що така людина насправді має на думці, на душі. Це сигнал «SOS», каяття чи спроба самовиправдання?

«Коли цей чиновник розповідав про будні Новоазовська, він не брехав. Так, звісно, за ним тягнулись якісь старі гріхи. Але те, що він зараз рвав жили, аби підтримувати життєдіяльність міста, піклувався про старих, що залишилися тут без пенсій, без ліків — було правдою. На відстані, з Києва, ми бачимо за блокпостами здебільшого однорідну масу “сепарів” і “ватників”. Найбільша складність для мене полягає в тому, що дуже хочеться пробитися до свідомості “на тому боці” і все ж таки визначити, чи зможемо ми колись збудувати з ними єдину країну, чи вони остаточно перетворюються зараз на відрізаний шматок. Поки що для мене питання залишається відкритим. Більше двох десятиріч на Донбасі точилася війна за світогляд. Ми, журналісти України, її програли. Зараз кожен має вирішити: сприймаємо цих людей через приціл, стріляємо пропагандою, або знаходимо більш сучасні ліки, які допоможуть зупинити хворобу “русского мира”», — розмірковує Ольга Мусафірова.

Зазначає: прикро, що через помилки центральної влади навіть звільнені частини Донбасу поступово, вдруге розчаровуються в Україні: «Наприклад, помітила одну річ: Слов’янськ відразу після Гіркіна і Слов’янськ через рік — суспільний настрій значно погіршився. Тоді відчувалося піднесення, надія, готовність брати участь у перетвореннях. Але Україна не доклала зусиль, щоб зробити місто своїм форпостом на сході, предметом заздрощів жителів окупованих територій, якщо хочете. Більше того, почали набирати вагу колишні регіонали під маркою “Опозиційного блоку”, корупціонерів не покарано, безліч старих проблем законсервовано. Писатиму про це знову, не зважаючи на типові закиди на кшталт “Журналіст російського видання не має права на жодні звинувачення, бо Росія продовжую агресію щодо України!”».

Леся Карлова, прес-служба Національної спілки журналістів України

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?